Горить свіча - Малик Владимир Кириллович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/110
• Следующая

— Тс-с-с! Не кричи! Який там ранок! — почувся голос Янки. — Це я! Прийшла поговорити з тобою, бо завтра може бути пізно.

Украй здивований, він підвівся і сів на ліжку.

— Що сталося?

— Бачиш, я прийшла, щоб попросити тебе... — Янка завагалася і сіла теж.

— Про що?

— Страшно мені. Лягла спати — не спиться. Перед очима постають жахи — один страшніший іншого. Все ввижається, як мунгали вриваються в Київ — палять, хапають, убивають... Словом, я зрозуміла, що треба готуватися до найгіршого — до смерті. А я не впевнена, що зможу накласти на себе руки. Уявила, як я кидаюся з дзвіниці вниз, як рязанська княгиня Євпраксія, і відчула, що не зможу зважитись на таке. Тож я і прийшла до тебе...

— Ну?

— Якщо будеш живий, допоможи мені в останню хвилину розпрощатися з життям! Щоб я не потрапила в полон! У наругу до поганина! Добриня вигукнув:

— Ти збожеволіла, бояришне! Про віщо мовиш? Як же я наважуся укоротити тобі віку? І чому обрала мене для цього?

— Ну, не просити ж батька чи братів... Хто ж із них погодиться?

— А я?

— Ти чужий. І я для тебе чужа. Тобі зробити це простіше.

— Чужий! То й що з того, що чужий? Та швидше я сам загину, швидше сам накладу на себе руки, ніж підніму на тебе... на таку... на таку...

— Яку?

Добрині раптом забракло слів і мужності, ніби йому було не двадцять п'ять літ, а п'ятнадцать. Язик задерев'янів, думки в голові сплуталися. Ну, навіщо він бовкнув — "на таку"? Справді, такої, як Янка, такої чистої, ніжної, гарної і разом з тим своєвільної і недоступної дівчини він ніколи в житті не зустрічав. Та що з того? Для нього вона — як зоря на небі: прекрасна, але недосяжна! Ну, навіщо він бовкнув оте дурне слово — "на таку"?

Він мовчав. А вона знову — з притиском — запитала:

— Ну ж — яку?

Він опустив руку на ліжко і при цьому не помітив, бо був схвильований, як його рука лягла на її руку, прикриту складками ковдри.

— Ну, на таку... гарну, ніжну... таку юну... таку незвичайну! — Він говорив тихо, хрипко, уривчасто і, розуміючи, що говорить не те, що треба, швидко замовк.

Янка відсахнулась. Навіть у темряві було видно, як злякано і гнівно блиснули її очі.

— Боже, що мовить сей смерд! — вигукнула вона і раптом, вирвавши свою руку з-під його руки, навідліг ударила його долонею по щоці. — Що ти говориш? Як посмів сказати мені таке? Як міг подумати про мене так? Я бояришня! Боярська дочка! Я прийшла попросити тебе, щоб уберіг мене від ганьби, неслави і мук, а ти...

Вона схопилася на ноги.

Добриня сторопів.

— Янко, за що ж ти мене так?.. — І потер щоку, терпнучи від думки, що дівчина здійме крик і хто-небудь сюди зайде.

Але вона не крикнула, а гордо відрубала:

— Щоб знав своє місце! Я бачила за столом, як ти зиркав на мене. Ти — смерд, холоп, половецький конюх, мунгальський раб!.. Ти — старий дідуган! Ось ти хто!

Останні її слова про старого дідугана розсмішили Добриню. Так по-дитячому могла сказати тільки зовсім юна і чиста Янка. Однак відповів він серйозно:

— Янко, ти даремно мене ображаєш. Я знаю своє місце. Я знаю, що я смерд, а не боярин, що я був половецьким невільником, мунгальським рабом. І я ніколи не забуваю про це... Але мені дивно, що ти вважаєш мене за старого дідугана. Я зовсім не дід! І маю очі, щоб відрізнити гарне від бридкого, молоде від старого, чисте від брудного. Чим же я завинив перед тобою? Чи тобі було б приємніше, коли б я сказав, що ти бридка та потворна?

— Ти насміхаєшся з мене!

— Та ні ж — не насміхаюся! Ти ще дитина, Янко! Неврівноважена, примхлива дитина, якій у цьому домі все дозволяється і все прощається!

— Ти знову ображаєш мене!

— Ну, як би я смів?.. Я безмежно вдячний твоєму батькові, бояринові Дмитру, за те, що надав мені, смердові, мунгальському конюхові, притулок у своїй господі. Він і всі його домочадці — то святі для мене люди! Як би я посмів насміхатися з кого-небудь чи ображати будь-кого?

— І все ж ти відмовляєшся допомогти мені розпрощатися з білим світом, якщо для всіх нас прийде край?

— Відмовляюся! — відрізав Добриня. — На тебе рук я не здійму!

Янка помовчала трохи, потім зітхнула.

— Всі ви боягузи! Ти теж боягуз!.. Один князь рязанський Федір Юрійович був сміливцем! Один він...

— Федір Юрійович? Я не чув про такого.

— Про нього вже вся Русь знає... А ти — не чув...

— Русь знає, а я був серед половців та мунгалів, тому й не чув... Чим же прославився князь Федір, чим вразив тебе? Розкажи — знатиму і я.

— Ти хочеш знати?

— Хочу.

— Тоді слухай... Два роки тому рушив безбожний Батий з багатьма воїнами своїми на Заліську Русь і став на річці Воронежі, поблизу землі Рязанської. І прислав послів до великого князя рязанського Юрія Інгваровича, щоб той дав йому десятину всього: і князів, і людей, і добра всякого. Почув це князь Юрій і зразу ж послав гінців у Володимир до великого князя Юрія Всеволодовича, щоб допоміг відбити Батия. Але той допомоги не дав — задумав сам зійтися в бою з Батиєм. Почув таку відповідь Юрій Інгварович і закликав собі на допомогу своїх братів — князів Давида Муромського, Гліба Коло-менського, Олега Красного, Всеволода Пронського, а сина свого, князя Федора Юрійовича, послав з дарами до безбожного Батия... І прибув князь Федір Юрійович до Батия, дари йому приніс і просив не йти війною на землю Рязанську. А той дари прийняв і став, брехливий і безбожний, у рязанських князів дочок і сестер собі на ложе просити. А хтось із вельмож рязанських по заздрості доніс Батиєві, що має князь Федір Юрійович жону-княгиню із царського візантійського роду — ліпотою і тілом красна бе зело, краща за всіх. Лукавий і немилостивий Батий розпалився в похоті своїй і сказав князю Федору: "Дай мені, княже, звідати красу жони твоєї, тоді не піду я на Рязань!" А князь Федір засміявся в лице Батиєві і відповів: "Не годиться нам, князям руським, водити до тебе, нечестивого, жон своїх на блуд. Коли нас одолієш, тоді і жонами нашими володітимеш!" Безбожний Батий розлютився і зразу ж повелів убити князя Федора Юрійовича, а тіло його кинути на розтерзання звірам і птицям. Інших воїнів ліпших теж повбивав. Врятувався лише один отрок, улюбленець князя Федора, по імені Апониця. Заховався він і гірко плакав, дивлячись на свого мертвого господаря. А вночі, побачивши, що ніхто його не стереже, таємно поховав його і поспішив у Рязань до княгині Євпраксії і розповів, як і за що нечестивий цар Батий убив її мужа, благовірного князя Федора. Княгиня Євпраксія стояла в цей час у високому теремі з любим чадом своїм — князем Іваном Федоровичем. Почувши ці смертоносні слова, сповнені туги, вона притьмом кинулась з превисокого терема разом із сином, князем Іваном, прямо на землю і розбилась на смерть... — Янка зітхнула ще важче і, трохи помовчавши, тихим голосом закінчила свою оповідь: — Так розповідали втікачі... Таким був князь Федір Юрійович, ось так учинила княгиня Євпраксія... Чому ж я не можу вчинити так само? Хіба я слабша за неї?

У її голосі прозвучав відчай, і тільки тепер Добриня швидше відчув серцем, ніж осягнув розумом, яка глибока розпука гнітить душу цієї отроковиці. Видно, втікачі з далекої Рязані розповіли їй про Батиїв погром північної Русі, вона уявила всі ті жахи, які творили там завойовники, і тепер не може позбутися їх. Несподіваний прихід Менгу під Київ приголомшив усіх мешканців міста, а її вразливу душу — особливо, і дівчина шукає виходу із безвихідного, на її думку, становища, в якому опинилися всі кияни. Справді, що її, як і всіх, чекає? Життя? В це вона не вірить. Неволя? Її вона боїться дужче за смерть. Отже, залишається смерть. Та як померти, якщо ворог не вб'є, а захоче взяти в полон? Накласти на себе руки? На це не кожен зважиться... Ну, що їй відповісти?

— Янко, чому ти думаєш, що маєш вчинити так, як вчинила княгиня Євпраксія? Може, до цього взагалі не дійде! Я вірю, що Менгу не візьме Києва, бо не ті в нього сили, щоб узяти.

• Предыдущая
• 12/110
• Следующая