Подорож до Эльдорадо. - Лигостов Вильям - Страница 23

• Предыдущая
• 23/41
• Следующая

- А я хотіла б зустріти і покохати знаєте кого? Хай такого ж молодого чи старшого, але не безсмертного, а смертного. І щоб я була смертна. І щоб наша любов померла разом з нами. Мене пригнічують безсмертні. Я тягнуся до старших, бо вони більше схожі на звичайних смертних людей. Але минає час, вони йдуть на регенерацію і знову стають моїми ровесниками. Я верзу нісенітниці, докторе? Так?

Ген ладен був тепер танцювати. Йому аж ніяк не хотілося продовжувати розмову в цьому напрямку.

- Па, ви ж збиралися вчити мене танцювати, як вам не соромно?

Дівчина усміхнулася, рішуче тріпнула довгими віями і навіть по-змовницьки підморгнула докторові.

Залунали бадьорі, задерикуваті ритми. Тепер старалися труби, хизувався своєю спритністю ударник.

- Годиться! Ставайте навпроти мене. Далі, далі, докторе. Почали! - Па в такт музиці хилила голівку то на ліве плече, то на праве, легенько поводила стегнами і, ніби знехотя, переступала з ноги на ногу, її гнучкі руки то рвучко здіймалися вгору, то лягали сумирно на талію. - Ну, чого ж ви стоїте? Пробуйте! - Доктор Ген ніяково усміхнувся і озирнувся довкола. Він боявся своєї невправності. Спробував копіювати рухи Па, але з’ясувалося, що це не так просто. - Ну, гаразд, ставайте ближче. Не дивіться на ноги, дивіться на мене. Відчуйте музику і мене. Та куди ж ви руки? На талію, а не на плечі!

Ген відчував себе хлопчиськом.

Потім Па ввімкнула телеоко. Вони сіли за столик, потроху посмоктували коктейлі, на екрані з’явилося зображення диктора.

- Шановні добродії і добродійки, сьогодні ми після довгої перерви поновлюємо внутрішні передачі. Починаємо цикл репортажів з мітингів і диспутів, що передують референдуму. Телекамери нашої програми в Клубі космонавтів. За одну-дві хвилини репортаж з мітингу, ініціатором якого є Асоціація космонавтів.

Ген не виявляв жодних ознак зацікавленості, навпаки, видно було з усього, що йому байдужки. Він поглядав то на Па, то на вогники спіральки, то ганявся соломинкою за прозорим кубиком льоду в келисі. Тільки чемність стримувала його від скептичних зауважень. Ковзнув поглядом по натовпу, що з’явився на екрані, механічно прочитав гасла, транспаранти над головами людей. “Ми - діти планети Земля”, “Дорогу - в космос!”, “Руку дружби - землянам!”, “Геть завісу маскування!” Яка нісенітниця! Можна подумати, ніби космос звільнить їх від усіх питань і проблем! Їх буде ще більше, вони наростатимуть нестримною лавиною.

Об’єктив телекамери зупинився на високій трибуни На неї вибрався середнього зросту молодик в окулярах. Голова Асоціації. Він опустив мікрофон нижче, відкашлявся.

- Добродії і добродійки! Асоціація космонавтів, на жаль, точніше було б іменувати її Асоціацією колишніх космонавтів... Так от, Асоціація уповноважила мене заявити: всі ми, всі, крім одного подружжя, висловлюємося за контакт з потойбічним світом. - Ген тільки похитав головою - всі! Аж чотири сім’ї! Ото громада! - З вашої люб’язної згоди надаю слово ветерану космонавтики капітану Тау.

- Гляньте, я ніколи не бачила його в цьому одязі, - аж підскочила в кріслі Па.

Справді, Тау цього разу відмовився від шортів і блузи. На ньому виблискував сріблом комбінезон пілота-космонавта, помережаний червоними блискавками-застібками, на грудях сяяли відзнаки за польоти.

Тау зняв з голови шолом, провів долонею по сивому шорсткому волоссю, перечекав, поки вляжуться вигуки захоплення, поки стихнуть оплески.

- Багато років пролежав цей костюм без вжитку, - почав він. - Даруйте, любі добродії і добродійки, я не хотів влаштовувати тут маскарад. Я просто хочу нагадати вам ті часи, коли ми штурмували безмежні простори Всесвіту, коли ви з нетерпінням чекали від нас звістки, чекали нашого повернення. Це був славний час. Ми розсовували межі своїх горизонтів, ми викрешували нові здогадки, ідеї... Останнім часом я відійшов від .громадського життя. Але мушу виступати сьогодні перед вами, і на це є вагомі причини. Мою відмову від чергової регенерації дехто витлумачив досить оригінально. Як ви знаєте, доктор Ген заявив на вченій раді Біоцентру, що регенерація взагалі безглузда і непотрібна. У нього, на жаль, знайшлися однодумці. Признаюсь щиро, я не вирушив би до туманності Андромеди, якби знав, що при поверненні не застану ні рідних, ні знайомих, не знайду нікого, з ким би знайшов спільну мову. І регенерація, і біотека безглузді, якщо топтатися на невеличкому п’ятачку, топтатися на місці.

- Я відвідав немало планет. Планет, розжарених до пекельної температури, і холодних, вкритих льодом, вкутаних товстим шаром смертоносних газів. Планет, де флора і фауна буяє фантастично, казково, і планет змертвілих. Ви переглянете сьогодні наші старі кінострічки. Багато чудес у Всесвіті, та нині мушу сказати одне: у Всесвіті нема планети, прекраснішої, ніж планета Земля. І рано чи пізно настане на ній час братерства. Але не можна сидіти склавши руки і чекати, поки ця година настане. Ганебно це і небезпечно. Я закликаю до активних пошуків контактування, треба використовувати будь-яку можливість. Я вірю: ельдорадці висловляться “за”. І я з радістю змінив би тоді своє рішення щодо регенерації. Я за безсмертя, за безсмертя, якого вимагають безмежні простори Всесвіту, масштаби майбутніх діянь.

Останні слова Тау присутні зустріли схвальними вигуками і довго не могли вгамуватися.

- То ви проголосуєте проти? - запитала Па.

- Не знаю. Мені байдужки.

- А я часто вмикаюся до “Телестара”. Це, по-моєму, цікаво. Скільки там людей - білих, чорних, жовтих. Ну, різних-різних! Я хотіла б зустрітися з ними. Париж, Нью-Йорк, Москва... Гори і моря, річки, пустелі,

- Бачите, Па... Ну, зустрінуся я з тамтешніми колегами біологами... Мені буде нецікаво слухати ази. Дуже сумнівно, щоб їм цікаво було брати готовеньким усе те, що здобули ми. Подарунки не завжди приємно приймати, та ще такі. А наш історичний досвід нічим не допоможе їм. Нам завжди були притаманні внутрішні протиріччя, але ж наша цивілізація не знала поділу на ворогуючі табори.

- Але ж, докторе, хіба треба зустрічатися обов’язково з метою? Ну, аби щось взяти чи віддати? От зі мною ж ви зустрілися, а я, певно, мало чим відрізняюся від своїх потойбічних ровесниць.

- Ви дівчина, Па.

Па засмутилася, замовкла. Згодом видихнула:

- Ви сказали правду, докторе. Я вас не цікавлю як людина. Куди вже там зацікавити вас! Та якщо ви вже маєте мене лише за дівчисько і все ж віддаєте мені цілий вечір своєї уваги, то будьте до кінця логічні. Там, за завісою, теж чимало дівчат. І кращих за мене. Хоча б на такому рівні зустрітися вам з ними...

- Ну, що ви, Па, ви мене не так зрозуміли. І що ж це - збиралися мене розвеселити, а, виходить, самі сумуєте? Я з задоволенням ще потанцював би.

Та ні розмова, ні танці не клеїлися. Вимкнули програвач і телевізор. Золота доріжка тьмяно виблискувала під ногами. Вони мовчки дійшли до спіральки.

7. МАНДРІВНИКИ - В РАЙОНІ ЕЛЬДОРАДО.

НЕСПОДІВАНИЙ КОНКУРЕНТ

Ранок 29 жовтня 1966 року. Човен заготівників, бурунячи ліниві хвилі Атлантики, іде, неухильно витримуючи західний курс. Мотор висмоктує з бачка залишки солярки. Але вітрило довелося демонтувати - на аргонавтах свіжовипрані тільники. Панько Федорович одягнув штани, пошиті Купчиком з байкової ковдри. Вставні щелепи юнги надраєні до блиску. Він то зиркає на компас, то заглядає в карту. Галасун, чисто виголений, стрункий мов кримський кипарис (планктон зробив свою справу!), тримається лівою рукою за щоглу, час від часу прикладає до очей цейсівський бінокль. Кашкет з крабом хвацько збитий на потилицю. Кацо вибрикує поперед човна.

- Тихий хід! - командує капітан.

- Єсть тихий хід! - відповідає юнга і збавляє газ.

- Зовсім малий! - скрикує капітан. Попереду суцільні рифи. Вода нуртує поміж них, піниться, шкварчить, мов олія на розжареній пательні. Кацо відстав. - Глуши! Ти чуєш команду? Глуши!

• Предыдущая
• 23/41
• Следующая