Выбери любимый жанр

Відпочинок на Ортені. - Конотопець Наталя - Страница 1


Изменить размер шрифта:

1

Наталя КОНОТОПЕЦЬ

ВІДПОЧИНОК НА ОРТЕНІ

Фантастична повість

І

-Отже, вас цікавить інформація про Ореста Кюна? Що ж, зможете одержати її у повному обсязі, але доведеться трохи зачекати, - рівним голосом мовив господар кабінету.

Гість нічим не виявив своїх почуттів, мовчки опустився в крісло. А господар уже пошкодував за обіцяним, бо відчув, що гра у вимушену мовчанку буде обтяжливою, а німе споглядання обличчя чоловіка напроти наганятиме нудьгу. І все ж, удаючи привітність, звів погляд на те обличчя. Неприємне, старе, з глибокими зморшками, що потворили й без того грубі риси, з брезклою шкірою, насупленими сивими бровами та похмурими сторожкими очима. Мабуть, людина з таким обличчям ніколи не відчуває душевної рівноваги, гармонії почуттів, а ще ж недавно він захоплювався цим чоловіком, знаходив у ньому своєрідну красу. Але тоді його обличчя не було таким мертвотно-сірим і байдужим до всього світу.

Мовчання гнітить господаря, а відвідувачеві те байдуже. Хоч він теж пильно розглядав свого співрозмовника і також був не в захопленні, але з цілком протилежних причин: “Навдивовижу прекрасні нинішні люди! От хоча б цей: правильний овал обличчя, чудова постава, бездоганні лінії тіла, молоді, променисті очі, в яких світяться шляхетність, добро, розум. Либонь, зважувалися ті почуття на точних терезах доцільності й гармонії - ні крихти більше, ні крихти менше! Куди такому збагнути сум’яття моєї душі? Спробуй поскаржся. Відповідь буде одна - курс лікування психостабілізатором. А може, то й справді найкращий вихід? Чому вони з Орестом так ревно чіплялися за старе, оберігали себе від втручання новітньої медицини? Уламки минулого, вони прагнули лишитися такими, як були. А чи варто? Тепер про це говорити та й навіть думати пізно. Адже він лишився один такий, один-однісінький...”

Для головного уповноваженого у справах космічної моральності мовчанка стає дедалі нестерпнішою. Швидше б спалахнув екран.

“Чого він взагалі прийшов сюди? - з неприязню думає про відвідувача. - Що йому потрібно від мене? Адже інформацію міг одержати й дома”.

Невідоме раніше відчуття провини перед цим відвідувачем холодним язиком лизнуло серце. Заспокоював себе: у мене алібі! Хоча й не був до кінця певен, що саме цим словом можна назвати той аргумент, що він, Головний уповноважений у справах космічної моральності, був проти з самого початку. І звинуватити його в недалекоглядності важко. Піймав себе на цій не зовсім чесній думці, вже зчитаній і навічно зафіксованій Інформатором, і йому стало соромно. Адже понурий відвідувач, можливо, ні в чому не збирався його звинувачувати, а тільки прийшов по допомогу.

“Це називається не алібі, а вміння вчасно умити руки”, - встиг подумати до того, як блимнув довгожданий зелений вогник і забагрянився екран.

Господар кабінету сяйнув до гостя привітною усмішкою:

- Дивіться, Арсене, слухайте...

Гість виполонився із задуми, заворушився, незграбно повертаючись до екрана, і вп’явся очима в ожилий чотирикутник. Але екран не змигнув багряної запони, натомість зажебонів приємний ненав’язливий голос:

- Орест Кюн народився 2234 року. Місце народження - планета Земля, острів Сахалін. Мати - інженер. Батько - гідробіолог.

Слухач зіщулився, втиснувся в крісло, наче хотів сховатися в ньому. Чекав, що зараз з екрана глянуть на нього троє облич: зовсім юний Орест, а з боків - батько й мати. Це фото він часто бачив у Ореста там, у космосі. Та екран все ще каламутно сліпав: всюдисущий Інформатор, мабуть, не отримав того фото, десь воно зникло, напевне, разом з Орестом в його останній подорожі. А воно б годилося для такого моменту - справжній надмогильний пам’ятник...

- Орест Кюн навчався... - говорив тим часом екран.

- Цього не треба, - неґречно увірвав Арсен скрадливий голос. Невже хтось може знати більше про Ореста, ніж він? - Далі!.. І експедиції теж не треба, - жахнувся силуету свого корабля, що напливав з екрана просто на нього. - Мене цікавить інформація про перебування Ореста на Ортені.

Оповідь слухняно урвалася. І коли почалася знову, в голосі не було й тіні роздратування. Арсен подався наперед: тепер треба бути дуже уважним, щоб не випустити деталей, яких раніше ніхто не помітив. Можливо, якась із них допоможе зрозуміти головне.

Наближався диск Ортени. Захлюпотів, завирував безкраїй океан, з якого так і не виполонилася планета аж від самого моменту творення. Лише деінде визирають з нього невеличкі клаптики суші, пустельні, мертві, площею по декілька квадратних кілометрів. Але для землян Ортена асоціюється тільки з безкраїм океаном. Ті мертві верхівки могутніх підводних кряжів не заслуговують на увагу ні у господарів планети, ні у її гостей.

І тут він побачив уперше Орестів корабель, на якому той діставався до Ортени. Звичайнісінький туристичний корабель на одну особу, які курсують між Землею та Ортеною. Ось він опускається на штучний надводний майданчик, послужливо підставлений під його черево ортенцями. Завмирає. І зразу, ніби їм тільки й діла було, що чекати цієї миті, виринають, пробуравлюючи писками маслянисто-важку воду, ортенці. Арсен прикипає до них поглядом, намагається побороти внутрішню відразу до цих в’юнких, послужливо-запопадливих створінь, з усмішкою-печаттю на обличчях.

Тоді, коли вони з Орестом вирушали в космос, земляни ще й не чули про ортенців, не підозрювали про існування їхньої планети. А коли повернулись, активна участь ортенців у житті Землі була вже достеменним фактом. Їхня відмінність від землян зовнішністю і способом життя і водночас неймовірна здатність активно співпрацювати із землянами викликали в Арсена й Ореста подив. Пригадується, Орест сказав тоді: “Яка дивовижно гармонійна єдність душ!”

Арсен так і не зрозумів, чого в тих словах було більше - подиву, захоплення чи сумної іронії.

При спогляданні рибоподібного тіла, ніг-ластів ортенців напрошувалося порівняння їх із дельфінами, але видовжене, загострене донизу, з близько посадженими маленькими очицями обличчя швидше скидалося на збільшений мишачий писок, а не на голову дельфіна.

Арсен звик до космічних несподіванок, проте ортенську цивілізацію, яка так багато важила для життя сьогоднішньої Землі, він не сприймав.

Тепер, пильно розглядаючи їхні писки, статуру, рухи, дійшов несподіваного висновку: він тому й не сприймав ортенців, що ті мають у собі щось дуже земне, але нащадки не вловлюють тих рис, бо втратили їх принаймні у зовнішніх виявах. Ось чому вони й не намагаються дошукуватися схожості між собою й ортенцями, навпаки, щоразу підкреслювали свою відмінність, щоб на тому тлі ще яскравішою видавалася тісна дружба і співробітництво з ортенцями.

Нарешті Арсен зрозумів: зовсім не чуже, як йому здавалося раніше, а таки оте земне, старанно приховане в ортенцях, - саме воно викликало неприязнь.

“Якщо не дізнаюсь нічого нового про Ореста, то й задля цього варто було згаяти трохи часу”, - подумалось йому.

А може, то в ньому говорила образа? Адже наслідків досліджень, проведених у точці інтерференції різновимірних просторів на планеті-привиді, з якої вони ледве вирвалися, втративши сто земних років, їхні нащадки не поцінували. Більше того, не виявили навіть особливого інтересу до них. Їм усе застувала оця дружня цивілізація, така практична, зрозуміла, послужлива, ніби розвивалася не на далекій планеті, а на Землі, десь паралельно з людьми, і тому чудово розуміла їхні проблеми.

Він так захопився спостереженнями за ортенцями, що пропустив мить, коли Орест вийшов з корабля. А тим часом усміхнений, помолоділий Орест враз розсунув рамки екрана, вітально підняв руки, здавалося, до нього, Арсена, а зовсім не до ортенців. Ці кілька хвилин Орестового життя навіки закарбувалися десь у надрах Інформатора, і їх можна викликати й викликати, коли забажаєш. Але яка куца і несправжня ця мить! Зусиллям волі пригасив свою печаль і радість від цієї зустрічі з Орестом: мав аналізувати все тільки розумом.

1
Перейти на страницу:
Мир литературы