Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 42
- Предыдущая
- 42/132
- Следующая
«Місто завжди повне скверни».
«Місто нині є домівкою народу Божого, чиїми пастирями є ви і ми. Це місце нечестя, де багатий прелат проповідує чеснотливість бідному і голодному поспільству. Це й породило заворушення патаринів. Явище це невеселе, але цілком зрозуміле. А катари — це щось зовсім інше. Це східна єресь, яка виходить за межі церковного вчення. Не знаю, чи вони справді коять або коїли колись ті лиходійства, які ставлять їм на карб. Знаю, що вони відкидають шлюб і не визнають пекла. Хтозна, чи ті, безперечно, мерзенні погляди, яких вони дотримувались, не спонукали приписати їм чимало й діянь, яких вони насправді не чинили».
«Ви хочете сказати, буцім катари не змішалися з патаринами і що одні й другі не є всього лиш двома з-посеред незчисленних ликів того самого диявольського з'явища?»
«Я хочу сказати, що незалежно від вчення, яке вони проповідують, чимало з цих єресей мають успіх серед посполитих, бо твердять, що можна жити по-іншому. Я хочу сказати, що дуже часто посполиті мало що тямлять у доктрині. Я хочу сказати, що нерідко юрби посполитих плутали проповідування катарів з проповідуванням патаринів, а останнє — з проповідями спіритуалів. Життя посполитих, Аббоне, не просвітлене знанням і вигостреним відчуттям відмінностей, яке робить нас мудрими. Воно одержиме недугами, злиднями, недорікуватістю і темнотою. Не один з них пристає до гурту єретиків лишень для того, щоб викричати свій розпач, і цей спосіб нічим не гірший від інших. Підпалити будинок кардинала можна і з прагнення зробити життя кліру доброчеснішим, і з переконання, що пекло, яке той клір проповідує, не існує. Але насправді причиною є те земне пекло, в якому живуть овечки, що їх ми пасемо. І ви дуже добре знаєте, що як вони не розрізняли болгарську церкву і послідовників пресвітера Ліпранда, так і імперська влада та її симпатики не бачили різниці між спіритуалами та єретиками. Нерідко угруповання ґібелінів, щоб побороти супротивника, підтримували катарські настрої серед народу. На мою думку, вони чинили зле. Але річ у тім, що ті самі угруповання, щоб позбутися цих неспокійних і небезпечних, надто «посполитих» супротивників, часто-густо приписували одним єресі інших і спроваджували всіх на вогнище. Присягаюсь вам, Аббоне, я бачив, на власні очі бачив, як людей чеснотливого життя, які щиро сповідували засади убожества і чистоти, але були ворогами єпископів, ці самі єпископи віддавали в руки світського правосуддя, байдуже, було воно на службі імперії чи вільних міст, за звинуваченням у блудстві, содомії, мерзенних обрядах — в яких, можливо, були провинні інші, але не вони. Посполиті — се худоба на забій, їх використовують, коли треба побороти ворожу силу, і ними жертвують, коли вони стають не потрібні».
«То як же, — сказав настоятель з очевидною єхидністю, — фра Дольчино з його шаленцями і Ґерардо Сеґалеллі з мерзосвітніми душогубцями були огидними катарами чи чеснотливими братчиками, богомилами-содомітами чи патаринами-реформаторами? Скажіть мені, Вільяме — ви ж стільки знаєте про єретиків, що й самі на єретика схожі, - де ж правда?»
«Іноді її нема ніде», — сумно промовив Вільям.
«Бачите, ви теж не в змозі відрізнити одного єретика від другого? Я принаймні дотримуюсь якогось правила. Воно каже мені, що єретиками є ті, хто ставить під загрозу устрій, на якому тримається життя Божого народу. Я стаю в обороні імперії, бо вона є запорукою цього устрою. Я борюся з Папою, бо він передає духовну владу єпископам міст, а вони вступають у спілку з купцями та цехами, і їм буде не під силу підтримувати цей устрій. Ми його підтримували століттями. І щодо єретиків я теж дотримуюсь певного правила, вираженого у відповіді, яку дав Арнальд Альмаріх, настоятель Сіто, коли у нього спитали, що робити з городянами міста Безьє, зараженого єрессю: убийте їх усіх, Бог своїх упізнає».
Вільям опустив очі і деякий час мовчав. Відтак мовив: «Місто Безьє було взято, наші люди не зважали ні на гідність, ні на стать, ні на вік, і від меча загинуло майже двадцять тисяч осіб. Після цієї різанини місто розграбували і спалили».
«Священна війна — се однаково війна».
«Священна війна — се однаково війна. Тому, мабуть, священних війн бути не повинно. Та хіба я можу щось казати, адже прибув я сюди для того, щоб підтримати Людовіка, який теж спустошує вогнем Італію? Мене теж уплутали в цю гру дивних альянсів. Дивним є альянс між спіритуалами та імперією, дивним є альянс імперії з Марсилієм, який відстоює верховенство народу. І дивним є альянс між нами двома, адже цілі наші і наші традиції так різняться між собою. Та ми маємо два спільні завдання. Успіх перемовин і викриття вбивці. Тож намагаймось далі робити своє діло в мирі».
Настоятель розкрив обійми. «Обміняймось же поцілунком миру, брате Вільям. З таким вченим мужем, як ви, можна довго розправляти про тонкощі теології та моралі. Та не годиться нам піддаватись уподобі до диспутів, як це роблять паризькі метри. Адже ж на нас справді чекає важливе завдання і ми мусимо діяти в обопільній згоді. Але я говорив про все це тому, що бачу тут зв'язок, розумієте? Тут може бути зв'язок, точніше, інші можуть пов'язати скоєні тут злочини з тезами ваших братів по чину. Тому я вас остеріг, і ми маємо запобігти будь-якій підозрі чи інсинуаціям з боку авіньйонців».
«Чи не слушно мені припустити, що ваша світлість підказує мені також слід для мого розслідування? Ви вважаєте, що в корені недавніх подій може лежати якась підозріла історія, пов'язана з єретичним минулим когось із ченців?»
Абат промовчав кілька секунд, дивлячись на Вільяма з непроникним виглядом обличчя. Відтак мовив: «У цій сумній справі слідство провадите ви. Це ваше діло підозрювати, і ризикувати, що підозри можуть виявитися несправедливими. Я тут лише батько їм усім. І, додам, якби я знав напевне, що минуле когось з моїх монахів дає підстави до реальних підозр, то вже давно вжив би заходів, щоб виполоти сей бур'ян. Ви знаєте, що саме я знаю. І мені доречно сподіватися, що завдяки вашій проникливості на яв вийде й те, чого я не знаю. Але завжди про все повідомляйте насамперед мене». Кивнувши на прощання, він вийшов з церкви.
«Все це дедалі більше ускладнюється, любий Адсо, — мовив Вільям, спохмурнівши на обличчі. — Ми шукаємо рукопис, цікавимося діятрибами одних надто цікавських ченців і перипетіями інших надто хітливих ченців, а тут дедалі настійніше вимальовується ще один, цілком інший слід. Отже, келар… А з келарем прибився сюди й той чудний звір, Сальватор… Але зараз треба іти на спочинок, ми ж бо збираємось не спати вночі».
«То ви все ще наміряєтесь нині вночі пробратися в бібліотеку? Ви не покинули цього першого сліду?»
«Зовсім ні. Зрештою, хто сказав, що це два різні сліди? Та й ця історія з келарем може виявитись всього лиш настоятелевим сумнівом».
Він вирушив до притулку для прочан. Дійшовши до порога, він зупинився і заговорив, немов далі провадячи попередню розмову: «В принципі настоятель попрохав мене розслідувати смерть Адельма, бо гадав, що серед його молодих монахів діється щось нечисте. Але тепер смерть Венанція зродила інші підозри, і настоятель, можливо, відчув, що ключ до таємниці лежить в бібліотеці, а він не хоче, щоб я там нишпорив. І тому тепер він пропонує мені слід келаря, щоб відвернути мою увагу від Вежі…»
«Але чому б йому не хотіти, щоб…»
«Не питай забагато. Настоятель із самого початку сказав мені, що до бібліотеки мені зась. Напевне, у нього є на те причини. Може, він теж уплутаний в якусь справу, але не думав, що смерть Адельма пов'язана з нею, а тепер усвідомлює, що скандал розростається і може його теж зачепити. І не хоче, щоб правда вийшла на яв, принаймні не хоче, щоб розкрив її я…»
«Але тоді це значить, що Бог покинув це місце», — мовив я, занепавши духом.
«А хіба ти бачив місце, де Бог міг би почуватися як удома?» — спитав мене Вільям, дивлячись на мене з висоти свого зросту.
І відіслав мене спочивати. Облягаючись спати, я дійшов висновку, що вітець мій зле вчинив, пославши мене у світ, який виявився складнішим, ніж я гадав. Забагато всього доводилось мені дізнаватися.
- Предыдущая
- 42/132
- Следующая
