Викрадений - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 4
- Предыдущая
- 4/51
- Следующая
Я зауважив, що це, очевидно, його власна вечеря.
— Пусте, — протяг він. — Я можу чудово обійтися й без неї. Однак я вип'ю елю: він трохи заспокоює кашель. — Чоловік відпив майже півкухля, все ще не зводячи з мене очей, а потім рантом простяг руку. — Покажи листа.
Я сказав, що лист адресований не йому, а містерові Балфорові.
— А я хто такий, по-твоєму? — спитав він. — Дай мені листа від Александера!
— Ви знаєте, як звали мого батька?
— Було б дивно, коли б не знав, — відказав він. — Твій батько був моїм рідним братом, і хоч тобі, здається, мало подобається і мій дім, і я сам, і моя чудова вівсянка, все-таки я твій рідний дядько, Деві, мій любий, а ти — мій рідний небіж. Тож давай сюди листа, а сам сідай і вечеряй.
Коли б я був менший на кілька років, то, напевно, розплакався б від сорому, втоми і розчарування. Тепер же я не міг знайти жодного слова у відповідь, ні доброго, ані злого, мовчки віддав йому листа, а сам сів до столу і почав їсти кашу так неохоче, як ніколи доти.
Тим часом мій дядько, нахилившись до вогню, крутив у руках листа.
— Ти знаєш, що в ньому? — раптом спитав він.
— Хіба ви самі не бачите, сер, — зауважив я, — що печатка не зламана?
— Бачу, — промимрив він. — Чого ж ти прийшов сюди?
— Віддати вам листа, — відповів я.
— О ні, — промовив він, хитро поглядаючи на мене. — Ти, безперечно, на щось сподівався?
— Признаюсь відверто, сер, — сказав я, — коли мені сказали, що я маю заможних родичів, то й справді я плекав надію, що вони допоможуть мені влаштуватись у житті. Але я не жебрак, не прошу у вас милостині і не візьму нічого такого, що дається неохоче. Хоч я й здаюся бідним, але в мене є друзі, які радо допоможуть мені.
— Ет, ет, — запротестував дядько Ебінізер. — Нічого ображатися на мене. Ми ще встигнемо порозумітися. До речі, Деві, якщо ти вже не хочеш цієї каші, то я доїм її. А знаєш, — провадив він далі, витіснивши мене із стільця і забравши ложку, — вівсянка чудова, поживна їжа, благородна їжа. — Він пробубонів півголосом молитву і накинувся на кашу. — Твій батько дуже любив цю страву, я пам'ятаю; його можна було назвати якщо не обжерою, то принаймні добрим їдцем. Що ж до мене, то я завжди лише доторкався до їжі. — Дядько сьорбнув пива, яке, очевидно, нагадало йому про обов'язки гостинності, бо він одразу ж промовив: — Якщо в тебе пересохло в роті, то знайдеш воду за дверима.
На це я не відповів нічого, а вперто стояв далі й гнівно дивився на дядька. Зате він квапливо ковтав їжу, наче його хтось підганяв, і раз у раз зиркав то на мої черевики, то на мої панчохи домашнього виробу. І тільки один раз, коли він наважився глянути трохи вище, наші очі зустрілися, і навіть на обличчі злодія, якого щойно впіймали за руку в чужій кишені, не відбилося б стільки страху. Це примусило мене задуматись, чи не став він такий полохливий тому, що надто довго не був серед людей, і чи не стане мій дядько зовсім іншою людиною, коли трохи звикне до мене. Від цих роздумів мене відірвав його різкий голос.
— Давно помер батько?
— Три тижні тому, сер, — відповів я.
— Александер був потайний чоловік, потайний, мовчазний чоловік, — зауважив дядько. — І замолоду він був не з балакучих. Він нічого не розповідав про мене?
— Доки ви самі мені не сказали, я навіть не знав, що він мав брата.
— Невже? Отакої! — здивувався Ебінізер. — Він, мабуть, і про Шооз не казав нічого?
— Ніколи навіть не згадував його, — відповів я.
— Подумати лишень! — сказав він. — Дивний чоловік. — Однак він здавався надзвичайно задоволеним, але чи самим собою, чи мною, чи, може, поведінкою мого батька — я не міг здогадатися. У всякому разі дядько, очевидно, вже переборював ту відразу чи недоброзичливість, які спочатку відчув до мене, бо раптом схопився з місця, пройшов по кімнаті за моєю спиною і поплескав мене по плечу.
— Ми ще чудово поладнаємо! — вигукнув він. — Я дуже радий, що впустив тебе. А тепер ходімо спати.
На мій подив, він не засвітив ні лампи, ані свічки, а просто пішов у темний прохід, навпомацки відшукуючи дорогу, важко дихаючи, піднявся сходами вгору, зупинився перед якимись дверима й відімкнув їх. Я, спотикаючись, поспішав, щоб не відстати від нього, і тепер стояв поруч; дядько наказав мені зайти всередину, оскільки це й була моя кімната. Я послухався, але, ступивши кілька кроків, зупинився і попросив дати хоч яке-небудь світло, щоб постелити постіль.
— Ет, ет, — пробурмотів дядько Ебінізер. — Сьогодні чудова місячна ніч.
— Сьогодні не видно ні місяця, ні зірок, сер, надворі така темрява, хоч в око стрель, — заперечив я. — Не бачу навіть, де тут ліжко.
— Ет, ет, — буркнув він, — я не люблю, щоб у домі було світло. Я страшенно боюся пожежі. На добраніч, Деві, мій любий. — І, перше ніж я встиг знов запротестувати, дядько грюкнув дверима, і я почув, як він замкнув їх з коридору.
Я не знав, плакати чи сміятися. В кімнаті було холодно, як у льоху, а коли я, нарешті, знайшов постіль, вона виявилася вогкою, мов торф'яне болото. На щастя, я захопив з собою свій клунок і плед. Загорнувшись у плед, я ліг долі біля величезного ліжка і зразу ж заснув.
Ледве почало світати, я розплющив очі і побачив, що лежу у великій кімнаті, оббитій тисненою шкірою, обставленій гарними різьбленими меблями і освітленій трьома широкими вікнами. Років десять, а можливо й двадцять тому не можна було б і бажати кращої кімнати для сну чи відпочинку, але відтоді вогкість, бруд, миші й пацюки, а також те, що ніхто тут не жив, зробили свою справу. Крім того, у вікнах бракувало багатьох шибок, але тут це, напевно, була звичайна річ. Очевидно, моєму дядькові колись довелося витримати облогу своїх обурених сусідів — можливо, навіть з Дженет Клавстон на чолі.
Тим часом піднялося сонце, а я так змерз у цій непривітній кімнаті, що почав стукати у двері і кричати, поки прийшов мій тюремник і випустив мене. Дядько повів мене за будинок, де був колодязь, і сказав, що я можу вмитися тут, якщо хочу.
Умившись, я заквапився до кухні, де дядько вже розпалив вогонь і варив вівсяну кашу. На столі стояли дві миски з двома роговими ложками, але тільки один кухоль з пивом. Мабуть, я глянув на кухоль з подивом, і дядько помітив це, бо, наче у відповідь на мою думку, спитав, чи не хочу я випити трохи елю — так він називав свій напій.
Я відповів, що звик до пива, але не хочу його обтяжувати.
— Дурниця, — заперечив він. — Я не відмовлю тобі ні в чому розумному.
Він узяв з полиці ще один кухоль, а потім, на мій превеликий подив, замість налити ще пива, перелив рівно половину з одного кухля в другий. У цьому була свого роду шляхетність, від якої у мене перехопило дух; якщо мій дядько й був скупієм, то належав до тої найвищої породи скнар, які можуть примусити поважати свою ваду.
Коли ми поснідали, дядько Ебінізер відімкнув шухляду, видобув звідти череп'яну люльку й папушу тютюну, від якої відрізав рівно стільки, щоб натоптати одну люльку, а решту замкнув знову в шухляді. Сівши проти сонця біля одного з вікон, він мовчки закурив. Час від часу його очі обмацували мене з усіх боків, і він випалював яке-небудь запитання. Раз він спитав:
— А твоя мати? — І коли я сказав, що вона теж померла, промовив: — Померла. Гарна була дівчина!
Потім знову після довгої паузи:
— А хто такі ці твої друзі?
Я пояснив йому, що мої друзі — різні чоловіки з роду Кемблів, хоч насправді лише один з них, а саме священик, звертав на мене хоч якусь увагу. Але я починав думати, що дядько надто зневажливо ставиться до мого суспільного становища, і, залишаючись із ним наодинці, я не хотів, щоб він вважав мене беззахисним.
Він, здавалось, розмірковував над моїми словами.
— Деві, мій любий хлопче, — раптом обізвався він, — ти правильно зробив, що прийшов до свого дядька Ебінізера. Я високо ціную честь нашого роду і виконаю свій обов'язок перед тобою; але я зараз думаю над тим, куди б найкраще тебе влаштувати: зробити з тебе правника чи священика, чи, може, військового, що молодь найбільше любить; мені не хотілося б, щоб Балфор принижувався перед якимись Кемблами з Верховини, а тому прошу тебе держати язик за зубами. Ніяких листів, ніяких послань, нікому ні слова, а інакше — он мої двері.
- Предыдущая
- 4/51
- Следующая
