Викрадений - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 18
- Предыдущая
- 18/51
- Следующая
— Але чому, Алане? — вигукнув я. — Що вам зробили Кембли?
— Ось що, — відповів він. — Ви добре знаєте, що я Стюарт з Аппіну, а Кембли довгий час винищували й руйнували моїх родичів, а також прибирали до своїх рук наші землі підступом, але мечем — ніколи! — закричав він голосно і вдарив кулаком по столу. Та я майже не звернув на це уваги, бо знав, що так завжди говорять переможені. — Вони чинили й інші підлоти, — говорив Алан, — і все одного штибу: облудні слова, фальшиві папери, вихватки, гідні вуличного гендляра. І все це під. машкарою законності, що ще більше дратує.
— Ви так щедро розкидаєтеся своїми ґудзиками, — відказав я, — але не думаю, щоб ви могли бути добрим суддею в справах.
— О-о! — протяг Алан, знов усміхаючись. — Щедрість я дістав у спадщину від того ж чоловіка, що й ґудзики; то був мій бідолашний батько, Дункан Стюарт, вічна йому пам'ять! Він був найвродливіший у нашому роді й найкращий фехтувальник на Верховині, Девіде, а це все одно, що в усьому світі; мені це добре відоме, бо він сам навчав мене. Батько служив у Чорній сторожі, коли її вперше набрали, і за ним, як і за іншими джентльменами, йшов паж, який ніс його рушницю під час маршу. Королю, очевидно, захотілося подивитись на шотландське фехтування; мого батька і ще трьох, як найкращих фехтувальників, вибрали й послали в Лондон, щоб дати королеві можливість побачити це в найкращому виконанні. Там їх привели в палац, де вони протягом двох годин безперервно показували своє мистецтво в присутності короля Ґеорґа, [18]королеви Кароліни, ката Камберленда та багатьох інших, чиїх імен я вже не пам'ятаю. Коли вони закінчили, король, хоч і був мерзенним узурпатором, ґречно розмовляв з ними і дав кожному по три гінеї. А коли вони виходили з палацу, їм довелося проходити повз воротарську будку. Моєму батькові спало на думку, що він, мабуть, був перший джентльмен-солдат із Верховини, який будь-коли проходив у ці ворота, а тому слід би дати бідному воротареві належне уявлення про свою гідність. І він тицьнув йому в руку одержані від короля три гінеї, нібито це була для нього звичайнісінька річ. Троє його супутників, що йшли за ним слідом, зробили те саме. Отож вони вийшли на вулицю, не залишивши собі жодного пенні за труди. Одні кажуть, що перший обдарував королівського воротаря той і той, інші називають другого, але безперечно то був Дункан Стюарт, і я готовий довести це своєю шпагою або пістолем. Отакого я мав батька, хай благословить його Бог!
— Гадаю, що такий чоловік не міг залишити вам багату спадщину, — зауважив я.
— Щира правда, — погодився Алан. — Він залишив мені штани, щоб я міг прикрити тіло, і майже нічого більше. Ось чому мені довелося піти на військову службу. І це лежало брудною плямою на моїй честі в найкращі дні мого життя й може занапастити мене, коли я потраплю до рук червоним мундирам.
— Як, — вигукнув я, — ви служили в англійській армії?!
— Служив, — відповів Алан. — Але я перебіг на справедливий бік біля Престонпенса, [19]і в цьому є хоч деяка втіха.
Звичайно, я не міг поділяти його погляд, бо вважав дезертирство з армії за непрощенне безчестя. Та я, хоч який молодий, не був аж таким дурнем, щоб висловити свою думку.
— Боже, — жахнувся я, — адже за це карають смертю.
— Авжеж, — промовив він. — Якщо вони схоплять мене, то сповідь моя буде коротка, а мотузка довга. Але в моїй кишені лежить патент на ранг офіцера, виданий королем Франції, і це, може, якоюсь мірою захистить мене.
— Дуже сумніваюсь, — кинув я.
— Я сам сумніваюсь, — признався Алан сухо.
— Сили небесні, — вигукнув я, — якщо ви засуджений бунтівник, дезертир і перебуваєте на службі у французького короля, то що ж примушує вас повертатися в цю країну? Ви кидаєте виклик своїй долі.
— Пусте! — заявив Алан. — Я повертався сюди щороку після сорок шостого.
— Що ж вас тягне? — поцікавився я.
— Бачте, я нудьгую за друзями й батьківщиною, — зітхнув він. — Франція, безперечно, чудова країна, але я нудьгую за вересом і оленями. Крім цього, я маю тут невелике діло: вербую юнаків на службу до французького короля, рекрутів, розумієте? Це дає мені трохи грошей. Та головно я їжджу сюди в справах вождя мого клану, Ардшила.
— А я думав, що вашого вождя звуть Аппіном, — сказав я.
— Правильно, але Ардшил ватаг усього клану, — відповів Алан, хоч його слова мало що мені пояснили. — Розумієте, Девіде, він королівської крові й має королівське ім'я. Проживши все своє життя знатною людиною, він змушений тепер жити в одному з французьких міст, як бідна приватна особа. Я власними очима бачив, як Ардшил, на перший заклик якого колись збиралося чотириста шабель, купував на базарі масло й ніс його додому в капустяному листку. Це не тільки прикрість, а й ганьба для нашого роду і клану. А тут ще й його діти, надія Аппіну, яких у тій далекій країні треба навчати письма і вміння володіти шпагою. Орендарі Аппіну повинні сплачувати орендну плату королю Ґеоргу, та вони бережуть у своїх серцях непохитну віру у свого ватажка, і, завдяки цій любові, деякому тискові, а іноді, можливо, й погрозам, бідний нарід, сам терплячи нестатки, збирає другу подать для Ардшила, а я, Девіде, та рука, що приставляє її. — І він ударив по своєму чересу. так, що задзвеніли гінеї.
— Вони платять дві податі? — здивувався я.
— Дві, Девіде, — сказав Алан.
— Як? Дві орендні плати? — перепитав я.
— Так, Девіде, — повторив він. — Капітанові я розповів інше, але вам кажу зараз щиру правду. Мене навіть дивує, як мало тиску потрібно було для цього. Щоправда, тут не обходиться без майстерності мого доброго родича й друга мого батька, Джеймса з Ґлена, тобто Джеймса Стюарта, єдинокровного брата Ардшила. Це він збирає гроші й розпоряджається ними.
Так явперше почув ім'я того Джеймса Стюарта, який став таким знаменитим перегодя, коли його вішали. Але тоді я не звернув уваги на слова Алана, бо мої думки були зайняті щедрістю бідних верховинців.
— Це шляхетність з боку горян! — вигукнув я. — Я віг, чи майже так, але називаю це шляхетністю.
— Авжеж, — сказав Алан, — ви віг, але ви джентльмен, тому й думаєте так. Якби ви належали до проклятого роду Кемблів, то скреготали б зубами, слухаючи мої слова. Коли б ви були Червоним Лисом… — На саму згадку про це ім'я він зціпив зуби й замовк. Мені доводилося бачити багато жорстоких облич, але такого жорстокого, яке було в Алана, коли він назвав ім'я Червоного Лиса, я ще не бачив ніколи.
— А хто такий цей Червоний Лис? — спитав я несміливо, але не без цікавості.
— Хто він?! — вибухнув Алан гнівом. — Гаразд, я скажу вам. Коли воїни кланів були розбиті під Куллоденом і справедлива справа гинула марно, а коні бродили вище копит у крові найкращих синів півночі, Ардшилові довелося, мов оленю, тікати в гори з дружиною й дітьми. Ми попомучились, перш ніж посадили його на корабель; а поки він ще ховався у вересі, англійські мерзотники, не маючи змоги позбавити Ардшила життя, позбавили його прав. Вони відібрали в нього владу й землю, вирвали зброю з рук людей його клану, воїнів, які носили ту зброю протягом тридцяти сторіч, зняли з них навіть одяг, тож зараз вважається за гріх носити картатий плед, і чоловіка можуть запроторити до в'язниці тільки за те, що на ньому шотландська спідничка. Одного вони не змогли вбити — любові людей клану до свого ватажка. Ці гінеї є доказом. Та ось у справу втручається чоловік, ім'я якого Кембл, рудоволосий Колін з Ґленура…
— То це його ви називаєте Червоним Лисом? — спитав я.
— О, коли б він потрапив до моїх рук! — закричав Алан несамовито. — А кого ж іншого, як не його. То ж він утрутився в цю справу, одержав від короля Ґеорга папери й став так званим королівським агентом в Аппіні. Попервах він поводився спокійно й підтримував приятельські взаємини з Шеймусом, тобто Джеймсом з Ґлена, агентом ватажка мого клану. Але помаленьку до нього дійшли чутки про те, що я оце розповідав вам: як бідні аппінські орендарі й стрільці ладні віддати свій останній плед, щоб зібрати другу подать і відіслати її за море Ардшилові та його бідолашним дітям. Як ви це назвали, коли я розповідав вам?
18
Король Ґеорг— ідеться про англійського короля Ґеорга І (1660 — 1727), сина ганноверського курфюрста Ернста-Августа. Посів престіл у 1714 р., започаткувавши нову династію. Проти нього, як узурпатора, виступили якобіти, що обстоювали повернення Стюартів.
19
Престонпенс— селище поблизу Единбурга, де 1745 року відбувся бій між якобітами й вігами.
- Предыдущая
- 18/51
- Следующая