Викрадений - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 16

• Предыдущая
• 16/51
• Следующая

Та моя допомога була вже не потрібна. Матрос нарешті впав, і Алан, відскочивши назад для розгону, з ревом, немов розлючений бугай, напав на решту. Матроси розступилися перед ним, як вода, обернулися й кинулись тікати, падаючи один на одного. Шпага в Аланових руках виблискувала, мов живе срібло, серед безладної юрми ворогів; і при кожному її виблискові чувся зойк пораненого. Я ще думав, що ми загинули, аж тут — о диво! — всі вороги тікають, а Алан жене їх палубою, як вівчарка заганяє овець у кошару.

Однак він швидко повернувся назад, бо був настільки ж обачний, наскільки й хоробрий, а матроси тим часом усе бігли й кричали, наче він ще гнався за ними. Ми чули, як вони, перечіпаючись один через одного, швидко спустилися до свого кубрика й зачинили люк.

Кормова рубка була схожа на різницю, на підлозі лежало троє забитих, а на порозі один з матросів тіпався в передсмертних корчах. Ми з Аланом здобули перемогу й лишились неушкоджені.

Алан підійшов до мене з простягненими руками.

— Дайте я обійму вас! — вигукнув він, схопив мене в обійми і міцно поцілував у обидві щоки. — Девіде, — розчулився мій товариш, — я люблю вас, як брата! — і додав у якомусь екстазі: — А скажіть, хіба з мене поганий боєць?!

Потім він обернувся до чотирьох забитих ворогів, простромив кожного з них шпагою й перевалив одного за одним за двері. При цьому Алан наспівував і насвистував крізь зуби, ніби намагався пригадати якусь пісню, та насправді складав нову. Весь цей час на його щоках вигравали рум'янці, а очі блищали, як у п'ятирічної дитини, що побачила нову іграшку. Раптом він сів на стіл із шпагою в руках; мелодія ставала все ясніша і ясніша. І ось у рубці гучно залунала гельська пісня.

Я подаю її переклад, хоч не віршами (до яких не маю хисту), та принаймні нашою мовою. Алан потім часто співав цю пісню, і вона з часом розійшлась у народі, так що я чув її багато разів.

Ця пісня про шпагу Алана;

Коваль скував її,

Вогонь гартував її,

І ось вона сяє в руках Алана Брека.

Багато було в них очей,

Ясних і швидких;

Багато було в них рук;

Шпага ж була одна.

Сірі олені на пагорбі збились,

їх багато, а пагорб один;

Сірі олені зникають,

А пагорб стоїть, як стояв.

Летіть до мене з вересових горбів,

Летіть до мене з морських островів,

О далекозорі орли,

Тут вам пожива є!

Ця пісня, яку Алан склав (і слова й музику) в хвилину нашої перемоги, не зовсім справедлива до мене: адже я боровся пліч-о-пліч із ним. Ми вбили або тяжко поранили п'ятьох матросів і містера Шуена, причому двоє з них, — ті, що проникли в рубку крізь люк, — загинули від моєї руки. Були поранені ще четверо, і з цих чотирьох одного (найнебезпечнішого) поранив я. Так що я вніс чималу частку в цю перемогу й міг би вимагати згадки про себе в Аланових віршах. Та поетам доводиться більше думати про рими, а в розмовах Алан завжди віддавав мені навіть понад належне.

Але в той час я навіть не усвідомлював будь-якої несправедливості до себе, бо не тільки не знав жодного слова по-гельському, а й був радий відразу ж після цієї нерівної боротьби дістатися до ліжка. Від довгого чекання нападу, метушні й напруження в двох сутичках, а найбільше від жаху, що мені довелося брати участь у бою, я насилу тримався на ногах. Щось наче стискало мені груди, і я важко дихав; згадка про двох убитих мною людей мучила мене, мов кошмар. І я зовсім несподівано розридався, як мала дитина.

Алан поплескав мене по плечу і сказав, що я хоробрий хлопець, але мені треба виспатись.

— Я перший вартуватиму, — заявив він. — Ви добре допомагали мені, Девіде, з початку до кінця, і мені не хотілося б утратити вас ціною всього Аппіну і навіть усього Бредалбену.

Я постелився на підлозі, а він з пістолем у руці і шпагою на колінах став коло стіни на першу варту. Зміна тривала три години, за капітанським годинником, що висів на стіні. Потім Алан розбудив мене, і я, своєю чергою, простояв на варті три години. Під кінець моєї зміни зовсім розвиднілося. Ранок видався дуже тихий, розхвильоване море злегка погойдувало корабель, від чого кров на підлозі рубки переливалась, а по дахові тарабанив рясний дощ. За всю мою зміну не сталося нічого; чуючи стукання керма, я здогадувався, що капітан навіть нікого не поставив біля румпеля. І справді (як я потім дізнався), в команді брига було так багато поранених і вбитих, а решта така пригнічена, що містерові Ріаку й капітанові доводилося змінюватись так само, як і мені з Аланом, бо інакше бриг міг би наскочити на мілину, перше ніж хтось помітив би це. На щастя, ніч зайшла теж тиха, бо вітер ущух, як тільки пішов дощ. Навіть я з квиління чайок, які ловили рибу навколо корабля, зрозумів, що бриг, очевидно, віднесло близько до берега або до одного з Гебридських островів. [16]Нарешті, визирнувши з дверей каюти, я побачив з правого боку великі кам'яні гори Скай, а трохи далі за кормою дивний острів Рам.

Десь близько шостої години ранку ми сіли з Аланом снідати. Вся підлога була всіяна битим склом і вкрита жахливим місивом з крові, вигляд якої відбивав мені охоту до їжі. Щодо всього іншого наше становище було не тільки приємне, а й веселе; ми вигнали капітана і його помічників з їхньої власної каюти і тепер мали у своєму розпорядженні всі спиртні напої корабля — і вино, й горілку, — а також ласощі, такі, як пікулі, й найкращий сорт галет. Самого цього було досить, щоб піднести нам настрій; та найцікавішим з усього було те, що двоє найнеприторенніших п'яниць, яких лишень породжувала будь-коли Шотландія, тепер сиділи замкнені в передній частині судна й мусили задовольнятися тим, що вони найдужче ненавиділи, — холодною водою.

— Ось чому, — запевнив мене Алан, — вони ще дадуть про себе знати. Чоловік завжди може утриматись від бійки, але від пляшки — ніколи.

Ми чудово бавили час удвох. Алан був дуже ласкавий зі мною і, взявши зі столу ножа, відрізав мені один із срібних ґудзиків свого мундира.

— Я одержав їх, — пояснив він, — від свого батька, Дункана Стюарта, і даю вам один з них на згадку про те, що ми зробили цієї ночі. Хоч би куди ви пішли і хоч би де показали цього ґудзика, друзі Алана Брека завжди подадуть вам руку допомоги.

Він промовив ці слова так, наче був Карлом Великим [17]і командував цілими арміями. І все-таки, незважаючи на моє захоплення його хоробрістю, я весь час боявся, щоб не посміхнутися на його хвастощі; кажу «боявся», бо коли б я не володів своїм обличчям, то могла б зчинитись така сварка, що навіть і подумати страшно.

Як тільки ми впоралися зі сніданком, Алан почав порпатися в капітановій шафі, поки знайшов там щітку для одягу. Потім, скинувши мундир, почав оглядати його й зчищати плями так уважно й старанно, як, на мою думку, роблять тільки жінки. Щоправда, у мого товариша не було іншого одягу; крім того, цей одяг, як він сказав, належав королю, а тому й догляд за ним мав бути королівський.

Побачивши, як старанно він повисмикував усі ниточки на тому місці, де був відрізав ґудзика, я став ще вище цінувати його подарунок.

Алан ще не закінчив свого діла, коли до нас із. палуби привітався містер Ріак і попросив нашої згоди на переговори.

Я проліз крізь люк і сів на його краю з пістолем у руці й сміливим виразом на обличчі, хоч у душі й боявся розбитого скла. Своєю чергою я привітався до нього й попросив його говорити. Він підійшов до рогу кормової рубки, став на бухту линви, так що його підборіддя було на одному рівні з дахом, і ми деякий час мовчки дивилися один на одного. Не думаю, щоб містер Ріак був надто відважний у бою, бо він одбувся лише синцями на обличчі. Однак він мав дуже стомлений вигляд, бо провів ніч на ногах, стоячи на вахті або доглядаючи поранених. Видно-було, що містер Ріак занепав на дусі.

• Предыдущая
• 16/51
• Следующая