Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 6

• Предыдущая
• 6/91
• Следующая

Однак легко було зрозуміти, чого саме очікував від мене батько, і я, як завжди, квапився виправдати його сподівання. За місяць у мене вже було біля вісімнадцяти тисяч доларів «академічного капіталу». І тут я впав жертвою однієї з вад цієї системи. Я вже згадував, що «академічний капітал» можна було продавати, отримуючи один процент його номінальної вартості в американських доларах. Біржові спекулянти, терплячи крах, завжди продавали свою одіж, книги, банджо та запонки, щоб покрити дефіцит, а удачливі, навпаки, постійно боролися зі спокусою перетворити частину «прибутків» на долари для оплати цілком реальних утіх. А мені потрібні були тридцять доларів, аби купити приладдя для занять живописом, бо я часто ходив до лісу писати етюди; а що мої кишенькові гроші були на той час витрачені, то одного злощасного дня я реалізував три тисячі доларів «академічного капіталу» і купив палітру, — дякуючи порадам мого батечка, я вже вважав біржу місцем, де гроші самі пливуть до рук.

Палітру я придбав у середу і був на сьомому небі.

Саме в той день мій батько (сказати «я» означало б покривити душею) намагався влаштувати подвійний опціон на пшениці між Чікаго і Нью-Йорком — як відомо, такі спекулятивні операції на шаховій дошці фінансів вважаються найризикованішими й найнепевнішими. У четвер доля відвернулась від батечка, і в п'ятницю ввечері моє прізвище вдруге з'явилося на дошці у списках банкрутів. Це був жорстокий удар: у будь-якому випадку батькові було б нелегко витримати його, бо хоч би як мучили чоловіка невдачі його єдиного сина, власні невдачі гризуть іще болючіше. Крім того, в гіркій чаші нашої невдачі була й краплина смертельної отрути: батько добре знав мої фінансові справи й відразу помітив нестачу трьох тисяч «академічного капіталу», а з його точки зору це означало, що я украв тридцять справжніх доларів. Такий присуд був, либонь, занадто суворий, але певною мірою батько мав слушність; хоча його біржова діяльність, на мою думку, по самій своїй суті виключала чесність, він педантично дотримувався всіх заведених правил. Я дістав од нього лише одного сумного листа, сповненого, проте, гідності та мужності, й більше він не писав аж до кінця семестру, а я знову став писарем, почав продавати одяг та етюди, аби добути кошти на чергову безнадійну спекуляцію; мої мрії про Париж розвіялись, мов дим, я був позбавлений навіть теплого батькового слова, його звичних порад.

Однак увесь цей час він, звісно, думав не про кого іншого, як про свого сина і про те, щоб з ним робити далі. Я певен, що його вжахнула моя безпринципність, — саме так, безперечно, батько оцінив мій вчинок, — тож він почав заповзятливо обмірковувати, як би в майбутньому позбавити мене всіляких спокус. Тим часом архітектор, котрий будував капітолій, похвалив мої грати; поки батько вагався, не знаючи, що вдіяти, втрутилася доля — і Маскегонський капітолій визначив усе моє подальше життя.

— Лаудене, — сказав батько, зустрівши мене на вокзалі широкою усмішкою, — якщо ти поїдеш до Парижа, скільки тобі треба часу, аби стати досвідченим скульптором?

— Я не розумію тебе, батьку! — обурився я. — Що значить «досвідченим»?

— Це значить — скульптором, якому довірятимуть найскладніші замовлення, — відповів він. — Приміром, оголену натуру або замовлення патріотичного та емблематичного плану.

— На це піде років зо три, — відповів я.

— І ти вважаєш, що цього зможуть навчити лише в Парижі? У нашій країні теж широкі можливості: кажуть, що цей самий Проджерс — дуже вправний скульптор, хоча він, либонь, занадто поважний, аби давати уроки.

— Крім Парижа, цього не навчишся ніде, — впевнено мовив я.

— Так-так, — погодився батько, — я й сам розумію, що це звучатиме вагоміше: «Молодий уродженець нашого штату, син одного з визначних громадян, пройшов курс навчання у найдосвідченіших майстрів Парижа!»

Він говорив, смакуючи кожне слово.

— Любий таточку, про що мова? — обурився я. — Мені ж ніколи не спадало на думку стати скульптором!

— Річ у тім, що я уклав контракт на поставки скульптур для нашого капітолію, — відповів батько. — Спочатку я задумав це як звичайну комерційну операцію, а потім вирішив, що краще перетворити її на сімейну справу. Це співпадає з твоїми бажаннями, тут можна заробити чималу суму, а водночас і виявити патріотизм. Отож твоя згода — і можеш подаватись до Парижа, а через три роки повернешся, щоб оздобити капітолій свого рідного штату. Перед тобою блискуча перспектива, Лаудене. І ще одне: до кожного заробленого тобою долара я додам один від себе. Але чим швидше ти поїдеш і чим старанніше вчитимешся, тим буде краще, бо, якщо перші статуї не задовольнять смаки громадян Маскегону, нам буде дуже прикро.

Батьки моєї матері були шотландцями, тож по дорозі в Париж я мав навідати мого дядечка Адама Лаудена, який, покинувши справу бакалійника, благоденствував в Едінбурзі. Дядько розмовляв зі мною дуже стримано й вельми іронічно. Пригощав він мене чудово; жив я в розкішній кімнаті — але, як мені здалося, дядько відшкодовував кожен цент усіх цих витрат тим, що безперестану потай потішався з мене — окуляри його знай поблискували, а кутики рота знай посіпувались. Ця іронічність, наскільки я зрозумів, пояснювалась лише тим, що я американець. «Та-а-ак! — усміхався він, розтягуючи це слово без кінця-краю. — У вас, мабуть, усе це робиться інакше…»

Всі мої численні двоюрідні брати й сестри при цьому весело хихотіли. Можливо, саме отаке ставлення й породило характерну для американців схильність до розиграшів. Врешті-решт я й сам не витримав — повідомив, що мої друзі влітку ходять голяком, а друга методистсько-єпископальна церква у Маскегоні прикрашена скальпами. Ці злети фантазії прийняли майже так само, як повідомлення про те, що мій батько належить до республіканської партії, а в школі навчають писати деякі англійські слова трохи не так, як їх пишуть у Англії. Ось якби я розповів їм щиру правду — як батько платив щороку високу плату за те, щоб мене навчали у справжньому гральному клубі, — мої жахливі родичі мали б значно більше підстав хихотіти й кепкувати.

Як по правді, часом мене охоплювало бажання дати дядькові Адаму міцного стусана; певно, саме цим усе й скінчилося б, якби на мою честь не влаштували званий обід. На нім я відчув себе знаменитістю. Тут, на превеликий подив і радість, я переконався, що неввічливе ставлення до мене не виходить за межі тісного сімейного кола і навіть може свідчити за вияв родинної ніжності. Гостям мене відрекомендовували з гідною повагою, а те, що мовилося про «мого американського зятя, чоловіка маленької Дженні, Джеймса К. Додда, славнозвісного маскегонського мільйонера», звісно, сповнювало серце сина гідністю.

Спочатку моїм гідом по місту був літній клерк мого діда, приємний сором'язливий чоловічок, вельми охочий до віскі. В товаристві цього сумирного, але зовсім не аристократичного супутника я оглянув «Трон Артура» і Колтон-Гілл, послухав, як грає оркестр у саду на Принсез-стріт, подивився на історичні реліквії та на кров Річчіо [25]у могутньому замку на скелі і закохався в цей замок, і в незліченні шпилясті церкви, і в величні будинки, і в широкі проспекти, і в вузенькі залюднені вулички старовинного міста, де мої пращури жили й помирали ще до часів Христофора Колумба.

Та значно більше цікавила мене реліквія зовсім іншого роду — мій дід, Александр Лауден. Свого часу цей старий джентльмен був простим муляром і, як мені здається, вибився в багатії лише завдяки кмітливості, а не якимось особливим чеснотам. Його зовнішність, мова та манери вказували на незнатне походження, що було джерелом прибутної гіркоти та роздратування для дядька Адама. Під нігтями в діда, попри дбайливий нагляд, постійно з'являвся підозрілий траур, одяг висів на ньому мішкувато, як святковий костюм на плечах робітника-поденника, його мова була грубувата, проста і повільна; тож навіть у кращі хвилини, коли він згоджувався тримати язик за зубами, сама його присутність в кутку вітальні, його обвітрене зморшкувате обличчя, його поріділе волосся, його струджені руки і весела хитрувата усмішка безжально виказували той ганебний факт, що наша сімейка вибилася з простого люду. Хоч би як маніжилась моя тітонька, хоч би як дерли носа мої кузени й кузини, ніщо не могло спростувати вагомої фізичної реальності — старого муляра, котрий сидів у кутку біля каміна.

• Предыдущая
• 6/91
• Следующая