Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 26
- Предыдущая
- 26/181
- Следующая
Султан із своїм пишним почтом стояв у загорожі з товстого дерев’яного брусся. Чотири ряди яничарів, готових рубати кожного, хто б насмілився кинутися через брусся, замикали широкий простір, що відокремлював султана від смороду й поту отих босих, жилавих, гологрудих.
Сінан-бей ждав знака від султана. Сулейман ледь помітно хитнув тюрбаном. Сінан-бей підніс руку. Вдарили барабани. Розставлені повсюди помічники Сінан-бея викрикнули накази. Мулли завили слова про сотрясіння. Гологруді натягнули мотуззя. Розтулилася тисяча ротів. Напнулися жили на міцних шиях. Дике виття перекрило всі звуки. Ув’язнена колона схитнулася і, заточуючи моторошне величезне півколо, стала падати прямо на людей. Виття перейшло в зойк. Ледь не змітаючи султана з його супроводом, юрмовисько кинулося врозтіч. Колону вже ніщо не могло ні втримати, ні зупинити. Вона падала тяжко і болісно. І коли вдарилася об землю, то мовби стогін пролунав у просторі, стогін землі чи каменю — хто ж то розбере, коли потрясеться земля потрясінням.
Сінан-бей спокійно розповідав султанові, як він хоче перевозити колону на п’ятий пагорб Стамбула. Знов усю обплутати мотузками. Підкладати дерев’яні котки. Тисяча людей має перетягати колону п’ядь за п’яддю далі й вище. Довго й уперто. Але не-відступно. Бо хіба ж не так твориться усе на світі?
Сулейман довго дивився на повержену колону. Мовчав. Не знати було, слухає Сінан-бея чи й не слухає. Перед очима йому ще миготіли босі брудні ноги, щось гнівне кричали чорні розтулені роти, било в ніс смородом нужди і бідності. Хотів спитати, що то за люд, — раби чи правовірні? Але не спитав. Мовчав тяжко, затято. Тоді несподівано сказав:
— Хай залишається тут. — І додав загадково, як завжди: — «Адже воістину з тяжкістю легкість, воістину з тяжкістю легкість».
Пізно вночі прибув до столиці гонець, який приніс вість про те, що в Будимі угорський король убив султанського посла Бехрама.
РІКА
Вступивши на престол, Сулейман звернувся з посланнями до володарів усіх дружніх і ворожих земель в Азії, Європі й Африці. Могутність султана мала виказуватися вже в пишних титулах, якими розпочиналося послання: «Я, неоціненною, безконечною благістю Всевишнього і великими, сповненими благословення чудесами Глави пророків (якому хай воздається, найнижче поклоніння, купно, як і його дому і його супутникам), Султан славних Султанів, Імператор могутніх Імператорів, роздаватель вінців Хозроям, що сидить на престолах, тінь аллаха на землі, служитель славетних Хоремейн-у-Шерифейн (Мекки і Медіни), місць божественних і священних, де всі мусульмани проголошують обітниці, покровитель і володар святого Єрусалима, повелитель трьох великих городів Константинополя, Адріанополя і Бруси, а рівно й Дамаска, запаху Раю; Тріполі й Сірії; Єгипту — рідкості віку і славного своїми радощами; усієї Аравії, Алепа, Араба і Аджена, Діярбекіра, Зулькадрії, Ерзерума чудового, Себаста, Адани, Караманії, Карса, Чилдира, Вана, островів Моря Білого і Моря Чорного, країн Натолії і королівства Румелії, всього Курдистану, Греції, Туркоманії, Татарії, Черкеси, Кабарди, Грузії, благородних племен татарських і всіх інших Орд, від них залежних, Кафи й інших сусідніх міст, усієї Боснії із залежними від неї землями і укріплених місць великих і малих в цих землях, володар, нарешті, безлічі городів і кріпостей, яких зайве наводити й превозносити імена, я, Імператор, втечище правосуддя і Цар Царів, осереддя перемоги. Султан, син султанів — султана Селім-хана, сина султана Мехмеда Завойовника, я, по могутності своїй, прикрашений титулом Імператора обох земель і для довершення величі мого Каліфатства прославлений титулом обох морів…»
Далі, залежно від того, кому призначалося послання, пропоновано підкоритися, або ж обіцяно мир, або ж вимога миру, підтвердженням того мала бути данина, негайно виплачена султанському послові.
З такою саме вимогою поїхав Сулейманів посол Бехрам до угорського короля Лайоша, але той, намовлений своїми безстрашними й забіяцькими графами, звелів обезглавити Бехрама, султанові ж не відповів нічого. Та й яка ще відповідь могла бути після такого мерзенного вчинку? Коли велика держава вбиває послів держави маленької, то це ще можна пояснити, бо надмір сили неминуче має виявитися бодай у ганебних діях. Але кому може поскаржитися маленька держава і де проситиме помочі? Натомість держава велика має змогу належно покарати зрадливих порушників світового порядку, провчивши і їх, і всіх тих, кому б запраглося наслідувати нечестивців.
У Стамбулі вдарили гармати на знак війни. Яничари на Ат-Мейдапі радісними криками вітали священну султанову волю. Сулейман не скликав дивану, не радився, не казав, проти кого війна, але всі знали і без того: проти невірних, хоч як би там вони звалися!
Сам султан урочисто виводив військо із Стамбула, їхав на улюбленому своєму чорному коні в золотій збруї, мав позад себе улюбленця свого Ібрагіма, з яким тільки й міг перекинутися словом, далі їхали його чотири візири, за ними беї, двірські прибічні пажі й капіджії з двірської сторожі, яничарські старшини і самі яничари, що йшли за кінними пішо, в своїх високих шапках і повстяних уборах. Султан дивував усіх своїм тюрбаном, високим, як колона, з двома павиними перами у величезних рубінах. Чотири візири мали тюрбани низькі, широкі, із золотими шнурками довкола верхнього рубця. Беї викрасовувалися у тюрбанах таких, як і в падишаха, але набагато нижчих. Голови вчених улемів прикрашалися округло намотаними чалмами. Дільсізів упізнавано по гострих високих ковпаках із золототканого полотна, а капіджіїв — по червоних шапках, заломлених так, що вони звисали назад. Яничарські старшини, на відміну від рядових яничарів, прикрашали свої повстяні ковпаки пучками пір’я, скріплюваними коштовним камінням.
Слідом за розкішним султанським почтом, за грізним корпусом яничарів цілий день ішло вулицями Стамбула триста тисяч воїнів, приведених сюди з Унк’як чаїрі, де вони нудьгували вже понад рік; за військом у хмарі смороду пропливло шість тисяч верблюдів, приведених із Сірії Ферхадом-пашою, завантажених припасами, тоді пройшли, лякаючи вуличних роззяв, могутні слони, серед яких і султанський слон у золотій збруї, із сталевими мечами на іклах, чорний, як і Сулейманів кінь.
Діялося це в суботу вісімнадцятого джемада (травня) 1521 року. Султан поклав перший камінь у мечеть батька свого Селіма на п’ятому пагорбі Стамбула, вклонився прахові великого Мехмеда Завойовника і повів своє страхітливе військо на Едірне, часто зупиняючись для перепочинку й для ловів у лісах на Мерічі.
Ніхто не знав, Проти кого спрямовано буде удар цієї сили, хто перший стане жертвою султанського могуття. Може, не знав ще й сам султан?-
Десять днів ішли до Едірне. Відпочинки, лови, молитви, диспути вчених улемів. Тут приєдналися до велетенського султанського війська загони румелійського беглербега Ахмеда-паші, нащадка святого Сави. Про своє високе слов’янське походження Ахмед-паша пам’ятав тільки тоді, коли на султанському дивані нахабно осмикував візирів. Усіх вважав нікчемами, мріяв стати візиром, а там замінити й самого Пірі Мехмеда.
Ще за десять днів похід досягнув Пловдива. З лісів і гір гнано до страхітливого війська тисячі нових людей, вливалися у загрозливу хмару, не відаючи, куди йдуть і що мають робити, бо в багатьох не було ніякої зброї, окрім звичайного загостреного кілка або лісорубської сокири.
Ще сім днів треба було, щоб султан дійшов до Софії.
Болгарська земля стогнала від навали. Мов велетенський поліп, присмоктувалося військо тисячними присосками до міст, сіл, полів із снопами, до бджоли й худобини, до кожного диму, до кожної криниці і смоктало, смоктало, несло страх, пригноблення і спустошення. Од кожного двору брано один дукат, дві вівці (одну з ягням) і барана. Двадцять дворів об’єднувано в катун (літнє пасовисько). Від кожного катуну одне шатро, один сир, три мотузи і шість обротьок, один бурдюк масла й одного барана. Тільки до Софії звелено привезти десять тисяч возів, повних провіанту для війська. Окрім того, від кожних п’яти дворів один воїн мав іти з султанським походом. А з тих, хто зоставався, належало брати по дукату від кожної голови й десяту частину від урожаю султанові за те, що він оберігає землю аллахову, четверту частину врожаю спахіям, по дві аспри від кожної худоби, по дві аспри від кожного вулика, коня, криниці, диму з печі, пашам, які вирушають у путь, і пашам, які прибувають, війську, коли воно проходить, і війську, коли воно має поповнюватися. Але це податки звичайні, згідно з законом шаріату, — харадж, ушр і джизьє. А там, де проходило військо, султанські кехаї [33], їдучи попереду з загонами яничарів, починали збирати податки за звичаєм — уріфійє. Велися примусові роботи-аваріз: спорудження фортець, прокладання шляхів, наведення мостів. Султанські чиновники — збирачі продовольства, арпа-еміни — примусово, удень і вночі, збирали сюрсат — продовольство для війни: ячмінь, пшеницю, борошно, м’ясо, дрова. Хто приховував запаси, підлягав негайному і безпощадному знищенню — люди, селища, общини. Здавалося б, що могло залишитися у щонайбагатшій землі після такого грабунку? Але вигадливості султанських дефтердарів не було впину. Вигадувалися нові податки, здиралися ще з більшою запопадливістю і жорстокістю: алаф-фураж для султанських коней і тварин, імдад-і-сеферійє — поміч для потреб походу, імдад-і-дихадійє — поміч для священної війни, бедел-і-нюзюдль — податок на постій, навіть податок за труд, понесений зубами османців у з’їданні християнських харчів — діш параси.
- Предыдущая
- 26/181
- Следующая
