Облога Буші - Старицкий Михаил Петрович - Страница 14
- Предыдущая
- 14/20
- Следующая
— Руїна, одна руїна, і нові болячки ойчизні, і нові краплі отрути в серця розлютованих дітей великої і славної колись Польщі! — зітхнув важко Лянцкоронський.
— Не дітей, а гадюк, ясний гетьмане, — відповів, скипііі-ши, Чарнецький, і полум'я нелюдської ненависті свіргонуло в його очах. — Я, проте ж, придумав для них частування, услід за котрим підуть і татари.
— Яке ж? — зацікавився гетьман.
— Я от цю саму греблю звелю розкидати, одним вибухом висадити у вирій, випущу всю воду з озера в провалля, і тоді суходолом полізуть і татари і дощенту знищать це гадюче кубло!..
— Люто придумано, пане воєводо! — завважив гетьман. — Саме пекло навело тебе на цю думку...
— Воно ж завтра і потішатиметься на бенкеті кривавому, коли після розруху з гармашні вашої вельможності сарана налетить ззаду! — І Чарнецький так злорадо, з таким запеклим сказом зареготався, що навіть здригнувся від жаху Лянцкоронський і раптом повернув коня.
Коли вже стемніло зовсім і нових нападів навряд чи можна було сподіватись, Орися пішла до своєї світлиці в роговій башті і по дорозі зустріла бабусю.
— Вклонявся тобі, доню, батько твій, — сказала бабуся, поцілувавши свою Орисю в чоло, — і звелів переказати, що господь бог огріває їх своєю ласкою, що не б'ється страхом козаче серце і не слабшає силою дух, що й тобі він його посилає вкупі з батьківською молитвою.
— Спасибі тобі, неню, за переказане від його слово, — обняла бабусю Орися, — воно ще надає мені сили; отцева й матчина молитва зі дна моря вертає, з тяжкої неволі визволяє... Що ж, як там? —додала Орися. — Чи багато постраждало за правду?
— Є вже таки чимало в божому раю, — зітхнула глибоко бабуся, похитавши головою.
— Так, в божому раю, — підміцнила Орися, здійнявши до млистого, неосяжного небосхилу свої велебні очі, — я цьому глибоко вірю, — і, помовчавши трохи, спитала: — Ну а як же там окопища, ще не зовсім розвалені? А з гармат чи вціліла ж хоч одна?
— Окопища розвалено, але їх уночі полагодять; а з гармат же тільки товстопузиха ще держиться та баба, останні ж усі підбиті, — говорила спокійно бабуся, — а то й їх якось прилаштують... Еге, я й забула, про що мала казати, — заметушилась бабуся, — до тебе батько прислав двох поранених...
— Де ж вони?
— Отам, коло твоєї світлиці.
— До смерті ранені? Так треба ж зараз їм запомогти або по батюшку послати, — стривожилась Орися.
— Ранено їх здорово: у одного голова шаблюкою розрубана, а в другого нога, — повідала бабуся, — але вони не гоїтися прийшли, а допомогти нам оборонятися.
— Все ж таки треба б перев'язати і заживити їм рани, — клопітливо говорила Орися, підходячи до світлиці, і зустріла на порозі її двох козаків — одного, переправленого вплинь, з загону Вернидуба, а другого з загону хорунжого.
— Вітаю вас з славою, лицарі, — сказала Орися .привітно, — і заздрю вашій славі!
— Не заздрій, панно, — відповів молодий ще козак з зав'язаною скривавленим рукавом головою, — слави тут про всіх не забракне, але от тільки треба приготуватись і вам к завтрішньому дню.
— Як? Хіба вже пригород не може триматися надалі? — спитала неспокійно Орися.
— Поки зможе — втримається, — зауважив другий ранений, — але проте ж супроти такої хмари далеко не посунеш; вони ж, антихристи, тепера розлютувались, так будуть дошкуляти страх як, — тож, стало буть, і треба приготуватись, щоб почастувати їх як слід.
— Та хоч відпочиньте трохи та дайте я з бабою перев'яжу вам рану.
— Не варто, панно, — відповів молодий козак, — на одну ніч і праці шкода, все одно завтра нові будуть.
— Правду кажеш, хоч і молодий, — зауважив з усміхом сивий січовик. — Так от що, дочко, рани нехай самі собі гояться, коли хотять, а ти нам покажи, де лежать колоди, їх треба розкласти як слід, так от ми й поможемо, бо воно хоч і ваш брат теж не дасть собі межи очі наплювати, але проте ж сили у вас супроти нашої нібито й менше... oil воно що! Та й цебри задля смоли треба приготувати, дров наносити, коряків придбати, — от коло цієї справи постараєтеся й ви, молодиці. Ну й весело промине останній день, далебі, весело!..
— А ви, дядьку, й раді, — спитав, підморгнувши, молодий, — що і в останню дорогу послав нам бог молодиць?
— Авжеж, радий! Чого мені брехати? Присяйбі, радий, — згодився щиро старий, — веселіш, одне слово, веселіш!
— Спасибі вам, діду, і тобі, лицарю, що не гребуєте нашою кумпанією, — сказала з ухмілкою Орися, — ми вам вірними помічницями будем і в братерській дорозі не завадимо, бо там простору доволі.
— Певно! — підхопив дід. — Ну, поведи ж нас, розумнице, покажи все і попорядкуй, бо тебе батько тут головою настановив.
Орися вкупі з січовиком і молодим раненим пішла назад до мурів баштових і показала в трьох місцях складені колоди і бруси, а бабуся відчинила комору, де береглись цебри, коряки, шаблі, списи, булави й інша холодна зброя. Щоб перенести все отеє, було виряджено ще двадцять молодиць під проводом бабусі й два десятилітніх хлопці для переведення наказів. Упорядкувавши все і запевнившись, що робота під кермою січовика й козака закипіла та що для її виконання сил вистачає, Орися загадала собі ще піти до отця Василя поговорити з ним рішуче і вислухати його останньої поради; вона пішла праворуч, по дорозі до церкви, і спинилась недалечко від неї, коло глухого муру.
Надворі вже стояла ніч, тиха й морозяна. Небо було чисте й зоріло мільйонами блискучих і тихих вогників, тільки на заході з краю обрію темніло відірване пасмо хмари та на сході в трьох місцях блимала зоря, розливаючись кривавим відблиском угору. Орися повними грудьми вдихнула в себе хвилю свіжого повітря і почула, як у тілі її знов прокинулись життьові сили, рівніше забилося серце, швидше потекла кров і світліше стало в голові, але вкупі з прокинувшимися силами прокинувся в неї і страшний душевний біль — приплив пекучої і безпорадної нудьги, нестерпучих гризот, котрі доти були приголомшені нервовим запаленням; серце тріпотіло і стукало, як молоток, забиваючий цвяшки в трунову дошку. «Знай, — наче вибивало воно, — наді мною ти безвладна; ти змогла підвести руку на свого бога, могла залізом розбити цей коштовний келих, ниточений для втіхи, для щастя, але відійняти в мене його образ ти не могла і не зможеш: він тут вічно царює і вмре хіба тільки з останнім ударом моїм!»
«Так, я люблю його, — промайнуло у неї в голові, — його, зрадника моєї вітчизни, цього Каїна, що підняв камінь на брата, — я все ж таки люблю його! Мої лиця горять соромом за його, а я все-таки люблю... Невже ж це почуття дужче від мене? Невже ж і після смерті... Та чи вбито ж його? Хто впав?.. Вбито, вбито!.. — Вона провела холодною рукою по гарячому чолі і відкинула назад свою косу. — Ох, Антосю мій, любий, коханий! Нащо все так сталося? Нащо твоя злочинна рука тепер безвладно лежить на холодній землі? Нащо твої чудові очі застигли мутними крижинками? І нащо ж поклала тебе на козачому степу сестра ж твоя і подруга? Чому не лягли ми разом з тобою в домовину, переступаючи поріг цього життя з вірою одно в другого і з ухмілкою раювання?! О, яка смертельна нудьга, який нестерпучий біль!..»
Орися схопилась руками за груди, буцім хотіла спинити в них тріпотіння серця, задавити цю пекельну муку. Непрохана сльоза повиснула на довгих віях; блукаючий погляд упав униз і втонув у чорніючім проваллі, а думка шепотіла щось непевне: «Нащо ж зосталась я сиротою? Нащо мені ця зайва година життя? Та в ній же, в цій недовгій годині, стільки мук і нудьги, скільки й довге безрадісне життя не вмістило б!»
Вона зробила крок, другий і на мить спинилася на самому краю... Спинилася і одеревеніла від жаху; але не вид смерті її вжахнув, а свідомість своєї хвилевої легкодушності, свого себелюбного і злочинного перед другими заміру.
«Як? — мигнула в неї думка. — Ще один крок — і я зробилася б такою ж, як і він, зрадницею вітчизни?! Мені доручена доля моїх братів, а я думаю, як би самій швидше спекатися турботи, як би збутися тільки свого власного горя, — коли ж воно нікчемне, мізерне перед великим горем моєї бідної країни... Ні! Геть від мене ця гидка легкодушність!!» І вона твердою ходою зійшла з замкового муру, прямуючи до церкви.
- Предыдущая
- 14/20
- Следующая
