Фройд би плакав - Карпа Ирена - Страница 2

• Предыдущая
• 2/49
• Следующая

— А можна інтимне питання? — відізвалася німкеня Ану.

— Ну, можна…

— Ви сцяєте в душі?

— Так…

— Буває…

— Ага., а хто ж ні?

— Ну то треба собі стати так само, — продовжувала Ану, — як і в душі, тільки трохи під іншим кутом. Ну і… і все красиво!

— Дякую, — сказала Марла, — наступного разу стопудове спробую. Таке. Ну, хев фан там, у Берліні. Всьо, папа, чуваки! Ми пішли воювати!

І Марла притоптала щойно викурений косячок середньої гребучості трави, привезеної Павелом аж із самої Праги автостопом і розданої першим людям, які йому трапилися в Амстердамі…

У місті— вечірці навіть контролери в метро були обкуреними й добрими. Вони весело пояснили Марлі, який квиток їй купувати на яку зону, весело «не помітили», як вона їх намахала із кількістю зон, а відтак ще й весело купили їй удвічі дешевшого квитка, ніж треба було. Мовляв, їдьте, гості дорогі, більше вам контролю на шляху не трапиться.

Павел запропонував Марлі свого светра — температуру нічного Амстердама було не порівняти з температурою клятого Парижу, де хотілося просто здерти з себе шкіру й нафаршируватися льодом.

— Ага, дякую… — Марла похапцем загорталася у теплу вовну, — все, кінцева. Ґаасперпляц. Ми зараз просто зайдемо в кемпінг, скажемо охоронцям, що тут живемо. Мої речі однаково там, в наметі австріяків. У тебе ж є намет?

— Нема, — засміявся Павел, — я ж думав, що в готелі спатиму.

— Гм, ну добре, якось та й спатимеш Упс, кажись, ми попали.

З неба тихо накрапало

— Що ж, давай трохи почекаємо Холера, хоч би ненадовго, бо вже метро закривається

— Це нічо', якщо ми ще покуримо? — спитався Павел, порпаючись у наплічнику

— А я знаю? Може, й не можна тут курити

— Ну, тоді — звичайну цигарку — Керуючись незрозуміле якою логікою, Павел, чеський адвокат, котрий щойно втратив роботу й тепер їхав стопом із Праги до Рима, дістав свою звичайну цигарку і підкурив й у місті з легалізованим вживанням незвичайних цигарок. На щастя, дощ виявився коротким.

— Ходімо?

Охоронці біля воріт були зайняті пропусканням на територію кемпінгу легкового автомобіля. Однак, попри Марлине перелякане «Гелло», їх з Павелом таки зупинили:

— Пробачте, ви куди?

— Ми… я тут живу! — випалила Марла.

— А він?

— і він тут живе

— Гм… А чого він з речами? — (Як мінімум 70-літровий наплічник Павела мало чим скидався на міський рюкзачок).

— А я збирався місце поміняти! — блискавично бреханув адвокат.

— А перепустки є у вас?

— Аякже! — Марла тремтячими пальцями витягла з нагрудної кишені благенького папірця із нагло переправленою датою.

— А його перепустка де?

— Та тут же, — і Марла досягла з кишені ще одного папірця, на якому навіть не потрудилася виправити число.

— Ну добре. На добраніч!

О диво! Чи то була ніч, чи Марла надто інтенсивно махала перепустками, чи охоронець, як і всі в цьому місті, був просто накуреним і добрим, але їх пропустили до кемпінгу!

— Ну, ти — молоток! — похвалила Марла Павела, — роздуплився моментально Дивно, що я так протупила — зазвичай же брешу професійно. Але таке. Головне, що ми тут — вітаю! і ми щойно зекономили 20 євро, яких у мене, власне, і не було

— Ух ти! — тішився чеський екс-адвокат, переступаючи через стропи тентів, розбитих на галявині з максимальною щільністю, — я тут буду спати! Просто під відкритим небом, та ще й яким!

Ніч і насправді видалася зоряною. Запихаючись у спальний мішок, Марла думала про те, що вже зовсім скоро, за якихось там п'ять днів, вона вже не бачитиме звичної Великої Ведмедиці, а натомість споглядатиме якийсь гам незнайомий Південний Хрест. Павел запропонував їй послухати добірку чеських і не зовсім гуртів На жаль, майже всі вони виявилися стовідсотковим лайном солодкоголосі віршики кшталту «for ever — together», пришоколаджені тягучим саксофоном Врешті-решт, якимось дивом Марла натрапила на Девща Бові, під якого собі мирно й закуняла Тієї ночі їй снилася їжа А Павелу секс Речі, безумовно, рівноцінні

Тепер, коли до прибуття потяга у Франкфурт зоставалося 6 хвилин, Марлина голова скидалась на порожню і веселу карабайку в якій щасливо дзеленчали всі ті дротяні хрестики, що ними вона закреслювала прожиті у Парижі дні. Рівно 23 чорних хрестики. Як у тюрмі. Пустопорожні шматки нестерпної легкості буття.

— Кундера сакс… — скривилася Марла — Але це вже й так усім відомо.

За 6 хвилин до зустрічі з коханим (якщо, звісно, його літак з Дубаї не запізнився і якщо коханий не спізнився на літак у Ду в Марлиній голові-карабайці теренділо ще багато чого. Починаючи від мідних труб Майлза Дейвіса, закінчуючи бавовняними віршами Тома Вейтса, злегка розквашеними Марлиними слізьми Довершували комплект десять пігулок від проносу, бо, як правильно співає той самий Том Вейтс, we sail tonight to Sihgapure [1]. А це вже Азія.

— Оце і все, хлопці, — промимрила Марла, тягнучи з полиці свого велетенського наплічника. — Ну ясен пень, дєвучка, що ніхто тебе не стрічає.

Платформа була геть порожньою Чогось взагалі тут ніхто нікого не зустрічав Підволочивши наплічника до найближчої ремонтної тумби, Марла, витягаючи голову, мов страус, все ще сподівалася видивитися Х'ялмара.

— Холера, все життя мріяла отак-во терлиґати це рюкзачище до банкомата, а з банкомата до телефона, а з телефона до гандона… хоча, в принципі, просто до метро Якщо воно тут є. Тьху!

Перш ніж згадати, куди вона запхала телефонну книжку, Марла заходилася розмірковувати над дивним іменем свого обранця.

— Бранця-обранця… — криво посміхнулася вона, а втім, зметикувавши, що й насправді любить Х'ялмара, прибрала свої кпини геть.

— Ім'ячко ж у нього, мамко рідна Відразу являється тобі якийсь двометровий Алі ібн Саід, неголений і з кривою (чи й кривавою?) шаблюкою. Та й хто би сказав, що воно таке миле і біле, з пухнасто-синіми очима?

На означення «пухнасто-синіми» до Марлиної голови зазирнула якась недороблена Мальвіна, що вже було явною ознакою близької відключки.

— І мало хто знає, — провадила Марла, ворушачи язиком у закритому роті, — що насправді те йменнячко у нього старо-шведське…

Тим часом білявчик зі старошведським іменем у паспорті і африканським (точніше, замбійським) начинням у наплічнику якраз вигулькнув на платформі. Марла гупнула своє майно на землю й велетенськими стрибками помчала йому назустріч.

— Гелло… — оце й усе, на що вистачило її спаралізованого емоціями вокабуляру. Далі йшли лункі й вологі поцілунки, за ними — довгі й тихі, по тому — глибокі й невидимі, а закінчили справу спільні дрижаки, як наслідок тривалого недоторкання. «Два місяці безплідних мастурбацій таки даються взнаки,» — підсумувала Марла. Краєм ока вона однак встигла роздивитися високого красунчика, що саме надійшов, і був, напевно, тим самим Франком із Франкфурта, Х'ялмаровим приятелем, у котрого вони мали тут заночувати. «Диви-диви на нього, — посміхалася Марла, — як в мериканському кіні… Бабів, певно, має, як гною».

— Знайомтеся, — відірвався від пестощів Х'ялмар, — Франк. Марла.

— Здоров, Франк.

— Привіт, Марло. Ну що — ходімо до машини?

Франк завдав собі на спину Марлиного наплічника (вона аж скривилася від співчуття) і бадьоро рушив у бік парк-майданчика.

— Ти це в Амстердамі? — Х'ялмар помацав одну з Марлиних червоних кісок, що весело бемкали їй по плечах і грудях дерев'яними намистинами на кінчиках.

— От, іще один… Ну чого всі думають, що як панківська дурнувата зачіска — то конче з Амстердаму? Не, в Парижі мені то щастя наплели. Станція така є — Шато д'О…

— Замок Води?

— Ага, молодець, правильно…

— Ну, вибач, продовжуй! і що на тій станції?

— Окрім того, що там працює моя ліпша подруга Надя в жахливому турецькому ресторані, на тій станції ще є сила-силенна африканських перукарень. Негри… тобто, чорношкірі… — (Марла знала, що в той момент Х'ялмар глипнув на неї з докором) — роздирають тебе навсібіч уже на самому виході з метро. А потім тягнуть кожен до волосяного представництва своєї країни. 20 євро — і камерунська дівчина на ім'я Амелі плете-вплітає тобі таке диво у волосяний покрив… Бач' — я не на всю голову зробила? — Марла покуйовдила свої власні коротші пасма, що боязко визирали з-поміж яскравих синтетичних кісок. — А що — не подобається?!

• Предыдущая
• 2/49
• Следующая