50 хвилин трави - Карпа Ирена - Страница 3
- Предыдущая
- 3/20
- Следующая
Кляті білявчики — час від часу вони все одно виникають. Звісно ж, за мого бажання. Звісно ж, на одну ніч, на смішливий ранок, на шматок дня, на дорогу, щоб не було нудно дивитися в вікно…
Певно, за цими рядками проглядається 40-річна стерва з кризою середини життя й передменструальним синдромом водночас. Нє, мені — 20, у мене добра статура й з біса гарні груди, в мене глибокі зелені очі й великий, як у порнозірки, рот. М-да, гарненьке вийшло шлюбне оголошення… А я ненавиджу секс. Я ненавиджу? СЕКС?
Мені швидко набридають красені. Просто вони дійсно розпещені. Скачуть з одних обіймів у інші, від більших цицьок до менших. Їм плювати. В них іще повні кишені молодості й самовпевненості, і десь там позаду в модних штанцях прихована дрібка благородного страждання. Кожен прагне драми в житті. Хоча б кишенькової. Щоб з‘явилося трохи сивого волосся. Зморшка біля ока, що прикрасить хтивий чи нещирий погляд. Чи, може, хіть красунчики зневажають? Тут уже плювати мені: красунчики на те і є, щоб ними втішатися.
Євка неквапом зішкребла недосмажену яєчню з немитої сковороди. Десь хтось змінив музику. На індійську.
— Індуси такі ж брудні, як наше життя. Тільки нам, на відміну від них, насрати на наші душі. Хай жиє сансара…
Нічого не мінялося. В місті була ніч. Чи день. Люди, певно, однаково фіранили свої нікчемні вікна.
Даня вже з добру годину вдавав, що спить. Вдавав, що не почуває ревнощів до Євчиних нотатників, що в нього вдоста цинізму. А тоді збагнув, що в нього (в них?) є лише кілька розчавлених полуниць, так само скваснілий страх, бродячі пси за вікнами і нудотний біль в голові. Собаки гавкали, лежачи на спині. Даня дихав, лежачи бознаяк. “Чому вона ніколи не спить?” — подумав він, жалкуючи, що не може відчути Євчиного тіла поряд зі своїм. Він кохав Євку і кохався з нею в своїх спогадах. Він, проте, доволі прохолодно реагував на її “домагання”, як то називала Євка. Він не знав, чому так. А може, просто не хотів казати Євці. Чи собі.
Кілька років тому він сказав їй:
— Знаєш, мені здається, що нормально спілкуватися ми можем тільки в ліжку.
Євка навіть не образилась на таку банальність. Просто якийсь час це було правдою: йдучи вулицею, споживаючи сніданок, витрачаючи гроші, відвідуючи заняття кожен з них ПАРИВСЯ. Кожен говорив лише про свої відчуття чи міркування, кожен аж до тріску судин прислухався до свого нутра — душі, мозку, яка різниця. А в ліжку промовляло тіло. Воно відкидало всяку диструкцію, воно сповнювалось жагою, воно розчиняло Євці рота, щоб сказати: “Я — самка”. Свічки, купа дзеркал довкола, щоб інстинкт зміг якнайкраще роздивитися своє лице. Чому воно раптом здалося Дані потворною пащекою? Чому за кілька років вони обоє, Даня і Євка, змучено лизали гаряче дно збуджених архетипів? Чому це стало потрібно і чому це призвело сюди — в цю темну задушливу шафу, де навіть клаустрофобія здається ліпшим другом?
написано кимсь на стіні. Євці пасували ці слова, й вона обвела довкола них рамку. Потім відступила два кроки назад і примружилась, оцінюючи зроблене. Аматорська звичка — залишок із часів, де вона займалась концептуальним живописом. Принаймні, один провінційний журналіст охрестив так колись Євчині мальовидла. Дивно, але не збереглося жодного ескізу чи хоч кількох штрихів — Євка вже й не певна була, що вона щось малювала. Даня, звісно ж, робив це краще за неї, але, як і в усьому іншому, маніакально приховував свої здібності. Він немовби плекав свій НЕПРАВИЛЬНИЙ ВИБІР, коханого синка-імбецила Невизначеності.
В будинку навпроти загорлала дитина. Євці був нестерпний цей репет — у ньому годі було дошукатися змісту. Як і в дітях взагалі. Євка не хотіла мати їх, вона вже наперед ненавиділа все, що могло вилізти з її паскудного нутра. Це не був безмежний егоїзм. Це була безмежна нелюбов.
— Коли помре твоя краса— а… — позіхнув Даня. Євку пересмикнуло.
— Заткайся… — якось невпевнено сказала вона. Даня зобразив подив, але за мить знову збайдужів. Нічого ж НЕ МІНЯЄТЬСЯ.
Ніколи тут нічого не станеться! — казав герой підліткового фільму, житель американського провінційного містечка. А що ж робити, коли маєш провінційне єство? Коли тебе вже наперед відкинуто, ще задовго до твого безглуздого народження? Євка мала якусь думку з цього приводу, але Дані завше бракло уваги дослухати її до кінця. Інколи він починав кволу дискусію, що не рідко скінчалася Євчиними сльозами. Вона була для нього істотою апріорі щасливою: донька заможних батьків, сама (інколи й щира) до всіх приязнь, зрештою, просто спритна в усьому амбітна крихітка.
You‘re so fucking special, I wish I were special…
Але ж як те все далеко… Наче крізь роки і купу вікон — не знаєш, дивлячись, яка там точно відстань.
What the hell am I doing here, I don‘t belong here…
…і посміхались вони один одному по-різному, бо ж кожен по-різному кохався у цій мовчанці. Бувало, Той забував про посмішку. Це тоді, коли зачудовано спостерігав якусь квітку, колесо, воду, пляму, звіра чи цегляний мур. Тоді Той промовляв ледь чутно: "Та ні, це надто фантастично". А Він лишень посміхався.
Він зацікавлено споглядав Тоя, коли Той спав. Тоді час близився до нуля. В ритмі таємних місяцевих годинників вони зливалися докупи, їхній подих співпадав у чотирьох чвертях, і Він поринав у м'якість міжсвідомості. Точніше, вони з Тоєм мандрували туди разом.
Однак траплялись дні скорботи. Тоді Він вбирався у шорстку волосяницю й незручні дерев'яні пантофлі, і, забувши про Тоя, йшов світ за очі. Він пихато спокушав схимників сокровенним іменем і роздмухував жар у привітному багатті подорожніх, він ночував лише в ожинниках чи на колючому вістрі річкового щебеню. А тим часом Той Інший наливався сяйвом, як місяць уповні. Скинувши одіж, Той кружляв дикі танки на розораному полі. Той, навіжена менада…
Вони зустрічалися немовби раптово, наче мимохіть, ніби схоплені поривом нероздільної сутності…
Так було до того випадку, КОЛИ…
- Предыдущая
- 3/20
- Следующая
