Феміністка - Кононович Леонід - Страница 3

• Предыдущая
• 3/35
• Следующая

Дівча обігнуло фотель і, держачи під пахвою грубий зшиток, попростувало до дверей. Ти ж оленятко довгоноге, подумав я, дивлячись йому вслід.

— Ви не слухаєте мене! — суворо мовила Леся.

— Та, — сказав я, відводячи погляд, — у вас тут стільки спокус… А ще які форми діяльності вашого товариства?

—Інститут гендерних досліджень! На його базі ми організовуємо конференції, диспути…

— Як-як? — перепитав я. — Генітальних, ви хочете сказати?..

Скількись часу вона мовчала, розглядаючи мене з неприхованою зневагою.

— Яка у вас освіта? — холодно запитала вона.

— Вісім класів.

— Що?..

— Вісім класів! — повторив я, люб'язно посміхаючись. — Далі мене вигнали зі школи, і я пас худобу в рідному колгоспі!

Леся тоскно роззирнулася по кабінету. От убийте, а вона шукала якийсь важкий предмет, щоб утелющити мене по голові.

— Хай йому всячина, і де ви оце взялися такий… Гендерні дослідження — це аналіз якогось явища під кутом зору взаємовідносин статей! — пояснила вона. — Зрозуміли?

— Ні! — покрутив я головою. — Але це несуттєво… загальна спрямованість вашого товариства для мене більш-менш зрозуміла! Тепер давайте поговоримо про справу.

— Як ви збираєтеся ловити злочинця? Я замислено глянув у стелю.

— План такий: ми встановлюємо замасковану відеокамеру, яка матиме вихід на монітор. Як тільки злодій залізе до кабінету, камера передає зображення на екран… ну, і водночас буде здійснюватися запис! Я щоночі буду чергувати на спостережному пункті й візьму зловмисника на гарячому. Домовилися?

Вона кивнула.

— Одна поправка: злодія ви передаєте особисто мені. Тільки після цього ваша робота буде вважатися виконаною. Втямили?

— У вас тут офісний будинок, так що мені потрібен письмовий дозвіл! — недбало сказав я. — На нічні чергування. Я хочу отримати його зараз.

— Навіщо? — здивувалася вона.

— Такий порядок. Щоб не було різних… ну, знаєте… непорозумінь. То як?

Леся пошукала в шухляді, тоді встала й підійшла до секретера. Незаміжнє життя нітрохи не вплинуло на її форми — ця пещена панянка, мабуть, ревно доглядала своє тіло, стежачи, щоб не набрати зайвої ваги. От же ж кобра, подумав я, розглядаючи її з голови до ніг… і чого вона так не любить чоловіків?

— Котра година, до речі? — холодно поспитала вона, даючи на здогад, що мені слід було б ушиватися звідси.

Я зиркнув на годинника і побачив, що четверта стрілка, котра досі стояла нерухомо, тривожно коливається туди-сюди.

— Хай йому дідько! — вражено пробурмотів я, не вірячи своїм очам.

— Ви щось сказали?

— Ні… нічого! Пів на дванадцяту, до речі.

Леся підозріло зиркнула на мене. Потім сіла на своє місце й, узявши ручку, стала заповнювати бланк.

— Паспортні дані? — суворо запитала вона. Я сказав.

— Так ви ж казали мені, що вас зовуть Оскар! — Її очі недобре звузилися.

— Бачите, — посміхнувсь я, — детективи «Тартару» працюють під оперативними псевдонімами. Мій псевдонім — Оскар. Це мусульманське ім'я, правильно воно вимовляється, як Аскер, що значить «воїн», — але тут його трохи переінакшили…

Леся глянула на мене уважніш. Моя бандитська мармиза, мабуть, не принесла їй утіхи, й вона скривилася.

— Охорона, — сказала вона, подаючи мені бланк, — пропускатиме вас до офісу за будь-якої пори… Працюйте!

Я підвівся.

— За півгодини, — сказав я, знімаючи з вішалки свою шкірянку, — прибудуть техніки для встановлення відеокамери. Увечері я приходжу на чергування.

— Звітуєте тільки мені! — суворо нагадала Леся.

— Вам… вам! Як тільки злодій заявиться, ми затримаємо його й передамо у ваші ніжні руки… можете не сумніватися!

— Гало… Мурат? — Я сидів у своєму авті й, притискаючи трубку радіотелефона до вуха, наглядав за входом у височезний чотирнадцятиповерховий будинок, де було розташовано офіс товариства. — На дроті Оскар. Переговори відбулися. — Ну? — поспитався шеф. — Фірма підозріла, ти мав рацію… — сказав я. — Гроші погодилися заплатити відразу. Робота дріб'язкова, але можуть бути проблеми… Чи не зв'язуватися з цими жінками, га? — Не дурій! — буркнув шеф. — До цього товариства треба придивитися уважніш… у нас є свої причини погодитися на цю роботу… Що ще? — Жучок, — сказав я. — В самісінькому кабінеті. Переговори прослуховувалися… — Я так і думав, — озвався шеф. — Твої дії? — Все гаразд! — заспокійливо сказав я. — Це навіть полегшує роботу. Злочинець виявив активність, так що… — Ну добре… добре! — сказав Мурат. — Дивися за цими жінками. Щось у них забагато грошей!.. — Не турбуйся… все буде вері-вел! — відгукнувсь я. — Поки що все.

— Гало, гало… Пітон? — Угу! — буркнув з того боку грубий товарячий голос. — Що тобі? — Треба встановити відеокамеру в офісі клієнта! — Я продиктував адресу й пояснив, як саме потрібно встановити апаратуру. — Терміново пошли людей, і щоб вони змонтували її до вечора — вночі я буду з нею працювати… точніше, ми з тобою вдвох, бо справа ця серйозна! — А що це за товариство, в дідьчої мами? — недовірливо поспитався Пітон. — Жіноче об'єднання! — Для занять гуртовим сексом? — А для чого ж іще! — відказав я. — Одне слово, увечері я за тобою заїду… Поки що все. — Гуляй! — буркнув Пітон і кинув слухавку.

Надвечір пішов сніг. Я сидів на задньому сидінні свого авта й, заклавши руки за голову, дививсь, як понуро котить хідниками білим-біла юрма, котра повилазила зі своїх офісів та контор; як місять брудну мокру кашу нескінченні потоки авт, котрі, блимаючи жовтими очима, з ревом женуть у пітьму зимового вечора; як підкочують до зупинки тролейбуси, обліплені по самісінькі вікна першим снігом цієї зими… А далі почалося щось таке, як обвал: сніг пішов суцільною лавиною, за декілька кроків годі було щось розгледіти, люди брели в тій хуртовині, неначе білі ведмеді, й навіть гендлярі валютою, котрі чатували біля обмінного пункту, не витримали й ушилися геть.

Дівча вийшло з офісу рівно о шостій, і за цією сніговицею я його мало не прогавив.

— Люба панно! — погукав я, виглядаючи у вікно. — Агов!

— Отвали, пацан! — гордо відрубало дівча своїм янгольським голосочком. Тоді зненацька впізнало мене, і його великі голубі очі розплющилися од подиву. — Ой… це ви?!

— Я, — сказав я, відчиняючи дверцята, — хто ж іще! Сідайте… поговоримо!

— З вами? Про що?! — Воно окинуло мене критичним поглядом, і я неначеб уздрів себе збоку: кремезний драбуга в почовганій шкірянці, очі виказують людину, котра була на війні… а тут ще ж і шапочка-рекетирка, натягнута по самісінькі брови, — ну вилитий бойовик, якими їх демонструють у телерепортажах із Грозного!

— А про жучка, якого ви поставили в кабінеті своєї шефи-ні! — Я іронічно посміхнувся. — Ну?

— А… а звідки ви знаєте?

Я показав на свого годинника.

— На циферблаті чотири стрілки, бачите?

— Ну… бачу!

— Четверта… ось ця, тоненька… сигналізує про наявність радіозакладок. Сідайте в машину, кажу вам!

Дівча зблідло й стало біліше од снігу.

— Подонок! — сказало воно після паузи. — Мразь легавая… скотина!

— Тільки не використовуйте таких слів, як «підарас» чи «казьол»! — застеріг я його. — Мене ви можете ображати як завгодно, а от специфічний контингент вам таке може за ці слова зробити!..

— Ну й що ж він мені зробить?.. Я дико посміхнувся.

— Та нічого особливого! Руки й ноги поодриває — і скаже, що так і було… Залазьте, залазьте!

Дівча зітхнуло й полізло на заднє сидіння. Сніг валив і валив, тож я ввімкнув піч, а потім запустив двірники.

— Як ви дізналися, що це я встановила закладку?

— Детектор почав сигналізувати після того, як ви покинули кабінет… Розмова записувалася?

— Ну! — буркнуло дівча.

— Касету! — коротко звелів я.

Дівча відкрило сумку й, понишпоривши, дістало барвисту прямокутну коробочку.

• Предыдущая
• 3/35
• Следующая