Феміністка - Кононович Леонід - Страница 15
- Предыдущая
- 15/35
- Следующая
— Коротше, лялю, — сказав я, по-батьківському ляскаючи її нижче спини, — гукай сюди хазяйку — й пошвидше, втямила?
Ззаду майнула якась тінь. Барабаш розвернувся й, хекнувши, фахово гупнув під дихало здоровезного охоронця, котрий вислизнув із якогось підсобного приміщення. Той роззявив рота й, махнувши руками, гепнув додолу.
— Ще охорона є? — поспитав я в дівчини.
— Ні… це один. — Її били дрижаки. — Більш не брали. Він… надійний.
— Надійний! — сказав Барабаш, нахиляючись над охоронцем. Тоді поторкав картку з фото, котра висіла на грудях. — Таких надійних знаєш, де я бачив… коло параші!
— Господа, господа… успокойтесь! — З дверей у глибині холу вибігла пухкенька жіночка. — У вас какие-то проблемы? Сейчас наши девочки все решат!
На звірячій мармизі Барабаша розквітла посмішка.
— О-о, — сказав він, розкриваючи обійми, — кого я бачу! Мандело… це ти чи твоя тінь?
— Здрастуй, — сказав я, й собі посміхаючись, — бойова подруго!
Мандела перемінилася на лиці.
— Тихше!.. — просичала вона. Тоді глипнула на те дівча, котре стояло ні живе ні мертве. — Оксанко, ми в зеленому покої… приготуй нам усе по першому класу! Й приведи до тями цього дурня, коли він ще живий!
З дверей виглянула ще одна жінка. Вона була в строгому діловому костюмі, а зачіска тягла, мабуть, чи не на сто доларів.
— Глянь, — сказав я, штурхаючи Барабаша в спину, — й Толкунова тут!
— Ну-ну, — затурбувалася Мандела, підштовхуючи нас до тих дверей, — ходімо! Поговоримо, вип'ємо… щоб усе було, як в людей! А в приймальні немає чого стовбичити…
Ми зайшли до затишного покою, оббитого зеленим плюшем. Кругом були пуфи, оттоманки та інші еротичні меблі.
— Ти можеш притримати свого дурного язика?! — обернулася Мандела до Барабаша. — Скажи іще раз Мандела — я тобі очі повидираю, одморозку!
— А я тобі, — наблизилася до мене Толкунова, — яйця одірву, якщо ти обізвеш мене тою кличкою! Тут культурна фірма, втямив?
Я посміхнувся. Мандела й Толкунова — це були професійні клички цих дівчат, коли вони працювали повіями на виклик, а ми з Барабашем були їхніми охоронцями від фірми «Тартар». Все це діялося ще на початку нашої кар'єри, й тому ці спогади викликали в нас особливі сантименти.
— Не будем, не будем! — замахав руками Барабаш. — Хіба ж ми що… ми — нічого!
— Простіть уже нас, падлюк! — сказав я й собі. — Ми — люди грубі, а що вже прості…
— … то як двері! — підтримав мене Барабаш. — От я, наприклад, — скінчив вісім класів, а тоді коровів пас у колгоспі! Ну, що ти з мене візьмеш, га?
— Та певно… крім аналізів, — нічогісінько! — з погордою кивнула Мандела.
— Але ж однак треба поводити себе культурно! — не могла заспокоїтися Толкунова. — До культури ж треба привчатися!
— Бачу, бачу… — сказав я, походжаючи тим покоєм. — Культура аж пре: євроремонт і усе інше… А грошики ж звідки?
Двері відчинилися, й увійшла Оксанка. Вона з острахом глянула на нас із Барабашем і стала розставляти на столику всякі закуски.
— Це ваша секретутка? — поспитав Барабаш.
— Заткни писок! — порадила йому Мандела. — Й дивися в інший бік, ясно?
— Ото зґвалтувати б, — а тоді зарізати! — облизнувся Барабаш, окидаючи Оксанку ласим оком.
— Або спочатку зарізати… а тоді вже зґвалтувати! — докинув я.
Оксанка стала білою, ніби вапно.
— Ви обоє, бачу, нітрохи не змінилися! — посміхнулася Мандела. — Як не було клепки в голові, — так і досі немає!
— А де ж вона візьметься, в дідьчої мами?! — вирячився на неї Барабаш. — Ти що, дурна? Нема розуму змалку, — то не буде й до останку!
— На голові гречка цвіте, — а в голові й на зяб не орано! — підтримав я його.
Оксанка порозставляла на столику закуски й чкурнула геть, — аж смуга за нею лягла.
— Теж лесбіянка? — поспитавсь я, дивлячись їй услід.
— Ти, — сказала Толкунова, показуючи на черевату пляшку з коньяком, — у голову хочеш, еге? Не чіпай дитину!
— Вона ще дівчинка, втямив? — сказала Мандела. — Нецілована!
— Втім, жарти набік… — підсумував Барабаш. — Наливай, чи що?
Толкунова наповнила келишки.
— За вічну любов! — проголосив Барабаш.
— Знущайся, знущайся… — сказала Мандела, культурно відпиваючи ковток.
— А як це ви нас розшукали, га? — невдоволено поспитала Толкунова.
Я ковтнув зі свого келишка й посмакував.
— Та, — сказав я, — донесли нам, що тут роблять масаж… Я й кажу Барабашеві: а давай-но зайдем, га? Може, й нам зроблять!
— Але грошей у нас нема! — швидко сказав Барабаш. Мандела й Толкунова перезирнулися.
— Ну, — сказала Мандела, — якщо тільки в цім проблема… За цим діло не стане! В нас масаж — по першому класу!
—І, либонь, не тільки масаж?
— Звичайно. — Мандела посміхнулася. — Але все дуже культурно. Дівчатка не старші двадцяти років. І всі перемагали на конкурсах краси. Ми їх там і вишукуємо!
— Н-ну! — покрутив головою Барабаш. Я закинув ногу за ногу.
— Все це добре, киці мої солодкі, — сказав я, — але де ж ви грошей взяли на таке діло! Поділіться досвідом, га?
— Та який досвід! — махнула рукою Мандела. — Пощастило мені: вийшла заміж за іноземця…
— Шведа? — уточнив Барабаш.
— А ти звідки знаєш? — здивовано глянула на нього Мандела.
— Ми, — скорчив поважну гримасу Барабаш, — усе знаємо! Робота в нас така.
— Бреши, бреши!.. — недовірливо посміхнулася Мандела. — Вгадав, еге? Одне слово, вийшла я заміж… а тоді розлучилася! Ну, й одсудила половину маєтку. В шведа тільки в банку лежало вісімсот тисяч доларів, — не рахуючи цінних паперів!
Я крутнув головою. Проститутко ти, проститутко, подумалося мені.
— Просцітутка ти, просцітутка… — докірливо сказав Барабаш. — Була ти просцітуткою — просцітуткою ти й зосталася. Отак людину обдерти, га!
— А що, — вигукнула Толкунова, — на панелі загнутись, еге? Вони там у Європі позажиралися… ну, як свині, не інакше! А наш народ гине.
— А ти знаєш, де зараз Чамбамбіна гроші заробляє? — поспитала Мандела.
— А де?
— На вокзалі, от де. Міньєт робить! Я похитав головою.
— Що за красуня була! Яке личко, які брови…
— Які вуста! — іронічно докинув Барабаш.
—І вуста теж! А як вона любила оту пісеньку… навіть в ліжку наспівувала: «Чам-бам-біна в ссорі»…
— От і нас те саме чекало… якби вчасно не зорієнтувалися! — сказала Толкунова. — Сам знаєш, як воно в незалежній Україні: як у другого не видереш, то сам не матимеш!
Мандела знову наповнила келишки.
— Давайте, — сказала вона, — за вас, хлопці! Щоб діти грому не боялись…
— … і хрін до старості стояв! — докинула Толкунова.
— Одне слово, за гуманність і лібералізм! — підсумував я. Ми випили.
—І як же справи йдуть? — поцікавився Барабаш.
— О-о, перший клас! Я — директор, Свєта, — Мандела показала на Толкунову, — заступник! Масаж усіх видів. Удень традиційний, увечері… гм… специфічний.
— Ти такі слова повивчала! — жахнувсь я.
— А ти думав! Я в Швеції коледжа скінчила… по психології. Тому в нас фірма дуже культурна. До нас народні депутати ходять, міністри… а одного разу візита наніс навіть спікер!
— Хотів, гад, Оксанку вжарити! — обурено сказала Толкунова.
—І що ж? — поцікавивсь я.
— Хріна йому! — Толкунова зробила недвозначний жест.
— Оксанка — це наш талісман, — пояснила Мандела.
— Бреши, бреши… — сказав Барабаш. — Певне, хочете лесбіянкою зробити… щоб третьою була, еге?
— А чого, — сказав я, — воно й римується. Оксанка — лесбіянка!
Толкунова виважила в руці пляшку з коньяком.
— В голову дати? — коротко поспитала вона.
— Все, все! — поспішно сказав я. — Мовчу. Німий як могила!
— Ото в ній ти й опинишся, коли нявкнеш бодай одне горбате слово!
— Ша… ша! — встряла Мандела. — Май совість, Свєтко… хлопці в гості прийшли, а ти їх зразу ж у голову!
— Це жарти, — сказав Барабаш, відсовуючись до стіни. — Смішки-висмішки, розумієш?
— Ну, — сказала Мандела, — смішки смішками, а діло стоїть… Ви чогось же ж сюди прийшли, га?
- Предыдущая
- 15/35
- Следующая
