Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 40
- Предыдущая
- 40/43
- Следующая
— Бикбракашбумбарашгаж! — страшенно заревів Дірі-зюк, — і рвонув на собі сорочку, роздираючи її аж до пояса, і провів собі вістрям по грудях, і коли густа чорна кривля побігла з рани, то він вмочив у неї долоню й став розмазувати по своєму свинячому писку, скаженіючи буквально з кожною секундою. — М'яса дай, м'яса! Дай м'яса, о-о!
Серьога Циплаков боязко поплескав його по шиї.
— Толя, — лагідно сказав він, — вушко можна? Одненьке? А то все буде тобі!
Дірізюк зиркнув на нього своїми скісно прорізаними очима.
— Одне? Ага… бери, парень! Поняв, да?
Серьога Циплаков зробив невловний жест, і в руці лунко клацнуло лезо викидного ножа. Стоячи на балці, я добре бачив, як він, пританцьовуючи, зближається до Барабаша, як радісно горять його квадратні чортячі очиці, як танцюють блищики оранжевих ламп на клинку його викидухи, яка виписує в повітрі чудернацькі фіґури…
… падав з висоти п'ятнадцяти метрів, розставивши руки й ноги, як гумовий манекен, й за ці пару секунд польоту мене захльоснула ціла буря емоцій: і солодке передчуття помсти, і радість чергової перемоги над злом, яке розплодилося в цю прокляту вовчу епоху по всенькій Україні, й невимовна втіха од того, що твоє тіло працює, мов досконалий, бездоганно відреґульований механізм, викидаючи номери, про які поняття не має пересічний обиватель…
… звалився просто на Серьогу Циплакова, поціливши йому ногами в самісінький карк, і глухий хряскіт поламаних кісток зіллявся з подивованим вигуком, який вихопився з вуст Барабаша, а я полетів головою вперед, перевертаючись у багатократному сальто, щоб погасити інерцію, а тоді приземлився на ноги — і випростався, блискавично займаючи бойову позицію.
Серьога Циплаков лежав на землі й конвульсивно дер нігтями холодний бетон. Я глянув на нього й зразу ж одвів погляд: це було щось таке, як розчавлений павук, — з усіма кінцівками, але без голови, котра буквально розмазалася по долівці огидною червоною масою. Енерґія удару була такою, що мозок заляпав геть усе в радіюсі десяти метрів і густими тягучими соплями сповзав аж із верхнього краю бетоноукладчика, скапуючи на стрижену довбешку Барабаша. Дірізюк завмер кроків за п'ять од мене. Його наче правцем поставило — од здивування він аж рота роззявив, однак устиг прийняти класичну стойку, ледве присівши на зігнутих колінах і висунувши ліву ногу вперед.
Я дико посміхнувся й ступнув до нього, поволі витягаючи кинджал.
— Парен, — Дірізюк присів ще нижче, одвівши ножа вбік. — Па-а-арень!
Я несамовито загоготав.
— Толя! — заволав я, перекидаючи кинджал із руки в руку. — Дай м'яса, Толя! М'яса дай, о-о! Дай, дай… чого ж ти не даєш?
Він кинувся на мене, перемістившись зі своєї позиції буквально за частку секунди, і я насилу встиг крутонутися, ухиляючись від клинка, який пройшов за яких десять сантиметрів од корпусу. Мій кинджал свінув як блискавиця, однак ледве зумів черконути його по плечу, — він одвів удар коротким боковим порухом і пішов у навальну атаку, засипаючи мене зливою майстерних трюків, якими володів зі спритом фокусника. Мене врятувала реакція: блискавичними стрибками ухиляючись од його ножа, я атакував його збоку, одначе він щоразу встигав міняти позицію й ловив удари підставленим лезом, намагаючись зав'язати кинджал за ґарду. Простий і дуже небезпечний трюк — зброя вилітає з руки, наче її витрутила нечиста сила, ну а далі… далі, звичайно ж, приходить гаплик. Відчайдушно фехтуючи кинджалом, я двічі спробував було застосувати свої таланти в карате, але Дірізюк був напоготові — спочатку він полоснув мене вище гомілки, коли я спробував було завалити його боковим по шиї, а потім зачепив жалом по зап'ястю. Оце боєць, подумав я, відскакуючи мов обпечений… оце таки далебі зарізяка — та його кров з носа треба убити!
— Па-арень! — ревонув Дірізюк, і в його свинячих очицях затанцювала лиховісна радість. — М'ясо, м'ясо… ага!
Так ось чому його боялися всі братки, подумав я… він же володіє ножем, як справдешній штукар! Ми працювали вже хвилини зо три, і поєдинок був настільки динамічний, що за цей час Дірізюк виклався сливе дощенту — рухи його стали сповільнюватися, а з грудей виривалося хрипке сапання, подібне до свисту подертої гармошки. Ще пару хвилин — і я переріжу йому горлянку… Я крутонувся мов дзиґа, однак вістря морснуло мене по руці, й я відчув, як у рукав шкірянки дзюрком побігла кров. Це був кінець. Вістря порізало вени. Схоже було на те, що мені запала клямка: за хвилину-дві спливеш кривлею, й тебе заріжуть мов курча. Дірізюк, либонь, утямив, що в поєдинку настав перелом — він радісно заволав, аж кутні стало видно, й завдав блискавичного удару. Це був так званий іспанський виверт: лезо входить по саму ґарду в живіт, потім здійснюється хитромудрий оберт, — і з розпанаханого черева надвір вивалюються всенькі бебехи… Я метнувся вперед і почув, як, зіткнувшись, сухо клацнули клинки. Дірізюк заґавився лише на мить: він не встиг повернути руку на вихідну позицію — і я зачепив кинджалом за ґарду його ножа й, використовуючи клинок як важіль, щосили крутонув рукою.
Ніж хуркнув у повітря й, підлетівши мало не до стелі, задзвенів десь поміж залізяччям.
Дірізюк закляк наче громом поцілений. Він глянув на порожню долоню, на якій розпливалася кривава пляма, потім перевів погляд на мене, а далі на його свинячому писку стала проступати якась плаксива гримаса.
— Толя! — прошепотів я, облизуючи губи. — М'яса… м'яса дай, га?
Він позадкував, усе дужче й дужче викривлюючи свою мармизу, наче збирався заплакати. Я плигнув уперед і щосили морснув його вістрям по лобі.
— Парень! — крикнув Дірізюк, затуляючись ліктем од ножа. — Парень, не нада!
Я рубонув його по ліктю, й рука звисла уздовж тіла, мов батіг.
— Нада, Толя… нада! — хрипко сказав я.
— Парень! — закричав Дірізюк, підхоплюючи порізану руку. — Ти шо, дурак?
Перед очима пливли чорні кола. Втрата крови, констатував я… іще хвилина — й свідомість відключиться, мов рубильник. Я коротко хекнув і на розвороті вгатив Дірізюка ребром ступні по шиї. Удар вийшов кволий: зарізяка одлетів до стіни й ударився об неї потилицею, але притомности не втратив.
Я впер йому вістря кинджала в живіт і нахилився до самісінького лиця.
— Ти знаєш, за що я заріжу тебе, гнидо?
Він тяжко зіпав, закинувши голову назад. Лице його було залито патьоками крови.
— Парень! — прошепотів він. — Не нада, парень… Толі больно, больно!
Я струснув головою. Мені було гаряче, серце гамселило мов навіжене, а перед очима западала чорна запона.
— Я заріжу тебе, казьол, — шепотів я, насилу переводячи подих, — не за те, що ти хотів скалічити мого друга… й не тому, що ти обов'язково зарізав би мене, якби переміг… і навіть не тому, що ти патологічний садист і придурок, який не дає жити нормальним людям! Я, — голос мій долинав, наче крізь товщу води, — заріжу тебе, щоб ти не паскудив більше цей світ своєю свинячою мармизою… і щоб, не доведи Господи, не наплодив подібних собі виродків, котрі будуть топтати нашу землю й ганьбити наш народ!..
Позаду лунко гримнула автоматна черга.
— На пол, суки! На пол все! На пол, кому говорят! — заволали несамовиті злі голоси.
Я спробував підняти кинджал, але рука була наче з олива.
— Стій, бугаїно ти така з яйцями! — зарепетував десь полковник Урилов. — Стій, коняко помийна, кому сказав! Спинися, котяро безрогий одморожений, а то уб'ю й на кавалки порубаю! Хапайте його, на хрін, цього придурка, бо він зараз того придурка заріже, і труп на нашій шиї буде висіти, бляха!
Обличчя Дірізюка танцювало переді мною, поволі щезаючи в чорній пітьмі. Останнім зусиллям я навалився на руків'я кинджала, намагаючись всадити його цьому одмороз-кові в здухвину, але світ нараз крутонувся переді мною, і єдине, що я встиг побачити, перш ніж провалитися в небуття, — це розлючена банякувата мармиза полковника Урилова, котрий вимахував руками й безгучно відкривав і закривав свою здоровезну ротяку, в якій підскакував тяжкий валькуватий язик.
- Предыдущая
- 40/43
- Следующая
