Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 4
- Предыдущая
- 4/43
- Следующая
Шеф розвів руками.
— Женитися обіцяв, кажуть…
— Жінка — друг людини! — філософськи сказав я. — Давай-но все-таки про справи. Як ти уявляєш собі мою леґенду?
— Звістка про твоє звільнення розійдеться вмить, — пояснив шеф. — У кримінальних колах ти маєш неабиякий авторитет, отож, пропозиції посиплються мов з мішка. Зволікай, як можеш. Ходіть з Барабашем по кабаках, пиячте, нарікайте на життя… Поводьтеся, мов типові одморозки. Бійки можете зчиняти, але щоб ніякої стрілянини. Зброю використовуйте лише під час фінальної сутички.
– І щоб жодних трупів! — устряв Урилов.
— Після того, як потрапите в бригаду, діяти за обстановкою. Навряд, щоб тебе тримали на других ролях, — пройде місяць чи два, й твої таланти оцінять…
Я покрутив головою.
— Хисткий же ж у вас план! Якщо та коли… Гаразд, спробуємо найнятися в бригаду, — а там як Бог дасть!..
Урилов глипнув на годинника й підвівся.
— У генерала сьогодні нарада, то я пошкандибав… — Він заліз у скриньку й набрав повну жменю сигар. — Це я друзям своїм!..
— Бери, бери! — підбадьорливо сказав Мурат. — Шкода чи що…
— Але й друзів же ж у тебе! — буркнув я.
Урилов з підозрою глянув на мене, тоді взяв ще з десяток сигар і став розпихати усе це по кишенях мундира. Одна сигара вже геть нікуди не влазила, й він, подумавши, заклав її за вухо.
— Ну, цього, мабуть, хвате… — нарешті сказав він. — Коли що, то дзвоніть мені на цей самий… як його, в хріна… вуликовий!
— Вуликовий? — перепитав шеф.
— Ну цей же ж… — Урилов подумав, — … щільниковий, о! Понавидумували цих слів, скоти безрогі!
Двері за ним зачинилися, й Мурат натиснув кнопку.
— Цуцичок? Барабаша до мене, хутчій!
За хвилину в двері просунулася стрижена голова неправильної форми.
— Мона? — поспитала вона з острахом.
— Мона, мона… — погрозливо сказав шеф. — Ану йди сюди, скот безрогий!
Барабаш увійшов до кабінету й став на килимі.
— Відповідати коротко і ясно. Горілку пить не покинув?
— Ну… — промимрив Барабаш.
— Не чую! — гаркнув шеф.
— Не покинув! — гаркнув Барабаш, закотивши очі під лоба.
— А дівчат водиш? Барабаш витріщився на нього.
— Яких?
— Сам знаєш яких! Ну?
— Та… та певно ж! А для чого ж вони й на світі живуть, шеф?!
Мурат зробив короткий жест.
— Ти звільнений, голубе.
— Що? — не втямив Барабаш.
— Тебе вигнали з «Тартару», — пояснив я йому. — І мене теж.
— Ви… вигнали?! — до Барабаша дійшло аж тепер. — Якого ще хріна?
— Аморальна поведінка й алкоголізм! — суворо сказав Мурат. — Ти нащо спокушав учениць зі школи охоронців?
— Як це — нащо?! — по-справжньому здивувався Барабаш. Шеф ударив кулаком по столу.
— Ти, скот безрогий, хвостом тут мені не крути! Я тобі як виставлю рахунок, то ти до самої смерти не розплатишся, на хрін! Я тобі покажу, як збитків фірмі завдавати, кінь ти з яйцями! Ти, бугаїно… — шеф помітив здивування на моєму обличчі й отямився. — Тьху, — пошкріб він потилицю, — здається, я й справді того… А все цей Урилов — як наслухаєшся його сентенцій!..
— З ким поведешся, того й наберешся! — філософськи прорік я. І до Барабаша: — Присядь. Вип'єш?
— Та як сказати… — знітився Барабаш.
— Ясно! — обірвав його шеф. І до мене: — Наливай.
— Що ж, — сказав я, наповнивши келишки і ставляючи карафку на стіл, — давайте… за успіх безнадійної справи!
— Ні, — обернувся до мене шеф, коли ми випили, — ти уяви собі ситуацію: в нас підписані угоди на підготовку дів-чат-охоронців, два роки ми їх тренували за системою «Президент», всадили в це діло купу грошей… і що із цього вийшло? Половину довелося забракувати — вони навіть іспити не можуть скласти! А все цей обревок, щоб його…
Барабаш поклав руку на серце.
— Шеф, їй-богу, я не винен… хрест по пузі вибриком!
— Вони самі тебе зґвалтували… а певно ж!
— Я ж про що й кажу! — вигукнув Барабаш. — Ото після тренувань заходиш у душову, — а вони вже там, штуки три-чотири… і давай — без усякого базару! А хіба ж я імпотент?
— Н-ну! — облизнувсь я, уявивши собі це видовисько. У школу охоронців, котра діяла при фірмі «Тартар», приймали тільки винятково здорових, добре збудованих і просто-таки феноменально вродливих дівчат віком до двадцяти років. Після дворічного курсу інтенсивної підготовки вони ставали охоронцями поп-зірок, підприємців і навіть деяких політиків. У тому, що ці істоти вподобали саме Барабаша, нічого дивного немає — жінки полюбляють здорових і дурних чоловіків, котрими, як їм здається, можна крутити як циган сонцем.
— Добре… замнемо це діло! — Шеф оцінююче глянув на Барабаша. — Тренуєшся?
— Ну!
— Форму тримаєш?
— Ну!
— Рефлекси?
— Набагато вищі од норми, — втрутивсь я. — Просто-таки феноменальна реакція.
— Вогнева підготовка?
— П'ять з плюсом.
— Як це?
— Дев'яносто сім зі ста, — пояснив я. — Кажу ж тобі, феномен! І це при тому, що п'є він як свиня.
Барабаш скорчив свою звірячу мармизу.
— Ну п'ю… ну й що! Так і дід мій пив… і курив до самісінької смерти! А прожив сто вісім років.
— Бреши?! — не повірив я.
— Клянусь бородою Аллаха! — Барабаш поліз під сорочку й, діставши тяжкого золотого хреста, поцілував його. — А знаєш, як він умер?
— На бабі, чи що?
— В ополонці втопився, ось як! Ми з шефом перезирнулися.
— А що ж він там, у хріна, робив?
— Купався, от що!
— Взимку? У сто вісім років?!
Барабаш узяв зі скриньки сигару й став одгризати кінчика.
— За Першої світової війни, — озвався він, випльовуючи крихти тютюну, — діда взяли в полон австріяки, й він робив ув одного бауера. Й той навчив його, як довго жити.
– І як же ж? — поспитали ми хором.
— Дві ополонки, — сказав Барабаш, припалюючи сигару. Тоді пахнув раз, удруге й аж заплющився од утіхи. — Відстань між ними — сорок сім з половиною метрів. Ні більше ні менше, поняли? В одну пірнаєш, в другу вилазиш. І так дев'ять раз. Купатися треба щотижня, не рідше. Жити будеш — вічно!
— Щось на брехню схоже… — сказав шеф.
— Яка брехня! — вигукнув Барабаш. — Я ж купаюся!
— Ти?!
— А хто ж, у хріна! От замерзнуть озера, то й вас навчу. Якщо після шостої спроби не втопитеся, то будете плавать, мов тюлені.
— А чого ж дід утопився? — не втерпів я. Барабаш пахнув сигарою.
— Сусіди помогли… В нас же ж там людиська — одірви та покинь! Оце як настали реформи, то народ перестав і до пенсії доживати: тільки дотяг до шестидесяти — брик і готово! А дід живе й живе! От сусіди й стривожилися. Скільки ж він, мовляв, жити буде, собайло старий! Люди спиваються, вішаються, сокирами вбивають один другого, од хвороб гинуть як мухи, батьків своїх душать, дітей кидають у криниці… а цьому хоч би що? Та треба ж його спинити, — а то він і горобців попереживає! От і змовилися. Пішов він купатися, а вони підстерегли — та й забили обидві ополонки здоровими пеньками…
Барабаш замовк.
— Давно це було? — поспитав Мурат.
— Позаторік, — Барабаш стиснув зубами сигару. — Крига була з півметра, так що не вилізеш…
— А сусіди?..
— Немає вже їх.
— Повмирали?
Барабаш зробив невиразний жест.
— Добре… не будемо про це! — сказав Мурат, одводячи погляд. — Одне слово, хай-но річки замерзнуть… А поки що беріться до роботи!
— Так ти ж нас повиганяв, на хрін! — вирячився на нього Барабаш.
Я розчавив у попільничці недопалка й підвівся.
— Ходімо, друже! — сказав я, ляскаючи його по плечу. — Візьмемо ще по сто грамів, і я розкажу тобі, яка робота на нас чекає… Ми ж хоч і звільнені, на хрін, але все одно працюємо на рідну фірму!
- Предыдущая
- 4/43
- Следующая
