Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 38
- Предыдущая
- 38/43
- Следующая
— Я вам посміюся, уроди! Ви в мене будете на кутні сміятися! Осьо бачте, глечичок? Як дам зараз… — Урилов замовк, про щось думаючи. — Ану бігом узяли цього дебіла, скоти безрогі!
Двоє бійців підвели Гарика й фахово крутонули йому руки за спину. Той нічого не казав і тільки відпльовувався.
— Де Барабаш? — коротко поспитався Урилов. Гарик насмішкувато подивився на нього.
— Где, где… — він знову сплюнув. — Да в кизде, вот где! Понял, мусор вонючий, или повторить?
Урилов зробив короткий жест.
— Ви, двоє, тягніть його до дерева! А ви, обревки, — він подивився на решту бійців, — знайшли шнура, в темпі!
Бійці забігали як миші. За хвилю в світлі фар стало видно, як вони кружляють довкола стовбура, прикручуючи Гарика, котрий матюкався й погрожував їм розправою.
— Ач як лементує, бугаїна! — сказав мені Урилов, утираючись рукавом і розмазуючи грязюку по всенькому виду. — Ну, зараз я дам йому відірватися, коту одмороженому!
— Народного обранця прив'язуєте, суки! — репетував Гарик як на пуп. — Президента благодійного фонду «Діти на дорозі»! Члена комісії по боротьбі з організованою злочинністю, на хрін! Голову делегації Верховної Ради до європарла-менту, блін! Вас у тюрязі згноять, мєнтозаври смердючі! Вас у камеру до блатних замкнуть і за однісіньку ніч опустять! Ви самі не тямите, що на вас чекає! Матір'ю клянуся, я вас пєтухами пороблю, гандони ви, колючим дротом штопані!
Я слухав ці прокльони, й мені аж на душі легко ставало та радісно. Стільки довелося мені їх бачити за свою детективну кар'єру, оцих можновладців зі здоровезними гладкими пиками, в яких, наче сливи в тісті, сидять холодні витрішкуваті очиці, що дивляться на світ з погордою та презирством; оцих господарів життя, котрі, наче ведмеді з барлогів, поважно вилазять зі своїх коштовних авт, держачи коло вуха мобільні телефони, й оддалі їхні постаті в довгелецьких чорних пальтах скидаються на велетенських п'явок, що виповзли зі смердючих мочарищ, завітривши свіжу кров; оцих бритих потилиць і закопилених вуст, які від невимовної огиди ладні просто-таки плюватися на цю вбогу людність, котра сидить їм у самісіньких печінках, до того вона видається дурною та впослідженою; оцих банкірів і нардепів, спікерів і рекетирів, директорів і президентів, комерсантів, чиновників і просто змисних бариг — одне слово, усіх отих гадів, які повилазили нагору протягом цього проклятого десятиріччя, щоб відібрати в людей останній шмат хліба, зароблений тяжкою працею. Найцікавіше те, що, забравшись на вершину влади, жоден з них так і не втямив своєю дурною головою: прийде година, коли Бог, котрого вони начебто вхопили за бороду, вирішить покласти край цьому беззаконню, — і якоїсь гожої днини коло шестисотого мерседеса, який мчить головною вулицею міста, з'явиться ангел-хоронитель на мотоциклі й, діставши з-під почовганої шкіряної куртки пістолет-кулемет ізраїльського виробництва, упритул прошиє господаря життя разом з його мобільними, супутниковими й урядовими телефонами; або ж якоїсь вечірньої пори, коли втомлене сонце сідає за смарагдово-зеленими луками, до приміської вілли під'їде ремонтне авто із людьми в синіх комбінезонах — і з кузова цього авта, страшенно гаркнувши, стартує у євровікно з модерним склопакетом ракета «стінґер» із лазерним наведенням; або ж вдеруться до контори такі-от зарізяки в панцерних жилетах і почнуть міліцейське лицедійство, яке в народі прозивають маски-шоу…
— Член! — повторив Урилов услід за Гариком і неначеб посмакував це слово. — Член… подумати тільки! Ну давай же, дорогий члене, будемо базарити…
Хтось подав Урилову каністру з бензином. Полковник узяв її й, підійшовши до дерева, став поливати в Гарика під ногами. Аж тепер я уздрів, що прив'язали його за метр над землею і шнура не шкодували — він був обплутаний ним, як гусінь павутинням.
— Що ти робиш, крисо мєнтовська! — заволав Гарик.
— Де Барабаш? Куди завезли наркоту? Хто покриває тебе в міністерстві? — суворо запитав Урилов.
— Хрін тобі на рило, мєнт хріновий! — відрубав Гарик після паузи.
Урилов задоволено кивнув. Він вилляв ще трохи бензину, тоді поставив одчинену каністру на землю й добув з кишені сірники.
— Скажеш, ні? — з надією подивився він на Гарика.
— Хрін тобі за щоку, — щоб голова не хиталася! — чітко відказав Гарик. — Бабу свою вдома прив'яжи та будеш лякати… поняв, мєнтяра?
Полковник дістав з коробки сірника й, піднявши руку аж до вуха, щосили замахнувся.
— Йолопе! — заволав я, хапаючи його в оберемок. — Здурів, на хрін, чи як?
— А що? — здивувався Урилов.
— Згориш, коняко ти з одмороженими яйцями! — я потурив його до бійців, котрі стояли оддалі. — Держіть цього придурка разом із його сірниками і з рук не випускайте! Господи, ну й бевзень же ж!..
— Ти, бугаїно, побалакай мені! — огризнувся Урилов не дуже впевненим голосом.
— Це ось як робиться… — я нахилив каністру й, коли бензин тонкою цівкою побіг на землю, став одступати, аж одійшов од Гарика метрів на двадцять. — Поняв чи ні, скот безрогий?
— Осьо бачиш, глечичок!.. — ще тихіше буркнув полковник.
Я закрив горловину й одніс каністру до авта.
— А тепер, — сказав я, дістаючи з кишені запальничку, — зробимо маленький феєрверк…
— Стій, падла! — щосили закричав Гарик, звиваючись у своїх путах…
… але я вже кинув палаючу шмату на землю, й стало видно, як цегельно-рудим огнем зазміїлася доріжка, що бігла по грязюці до дерева, — а потім, глухо сколихнувши простір, сліпучо-білою повінню зайнявся усенький окоренок. Вогонь ударив Гарикові по ногах, і підошви його модельного взуття зачаділи. Сливе по тому ж стали диміти холоші штанів, і Гарик страшенно закричав — так людина кричить лише один раз у житті, коли смерть опиняється коло неї на відстані простягнутої руки. Спочатку він кричав не переводячи духу, а потім став горлати короткими порціями, наче болотяний бугай.
— Ну що, скот безрогий, — почекавши, спитався Урилов, — будеш балакати?
— Буду! Буду! — нелюдським голосом прокаркав Гарик.
— Скажеш, де наркота? І хто тебе покриває в міністерстві?
— Куди завезли Барабаша? — докинув я й собі. Багаття згасало так же ж хутко, як і зайнялося. Гарик був
так високо, що вогонь і ніг йому не попік… ну зате налякав добряче! Отак їм і треба, цим хазяїнам життя, — щоб не вважали, ніби вони Бога за бороду вхопили, скоти безрогі!
— Й куди ж завезли Барабаша? — поставив контрольне запитання Урилов.
— Промзона — четвертий цех! — заволав Гарик не своїм голосом. І, не в змозі спинитися, став повторювати як заведений: — Промзона — четвертий цех! Промзона — четвертий цех! Промзона — четвертий цех…
— Де це? — подивився на мене Урилов.
Я махнув рукою і, ковзаючись у снігу, кинувся до авт.
Потойбіч глухої бетонної огорожі чорніли заводські корпуси. Тиша стояла така, що чутно було удари власного серця. Ішов мокрий сніг, і на білому тлі рельєфними тінями виділялися ворота й залізні двері прохідної. Я дістав з наплічної кобури свого парабелума й, дославши патрон, поклав зброю в кишеню шкірянки. Десь далеко на території горів одним-один ліхтар. Підстрибнувши, я вхопився за край огорожі й спритно перекинув своє тіло на той бік. Тоді трохи повисів і м'яко плигнув на землю. В сторожці коло воріт не світилося. Промзона охоронялася хіба що для годиться, однак треба було враховувати озброєних бойовиків, які засіли в четвертому цеху. Я пригнувся й нечутною тінню перебіг до найближчого корпусу. Слава Богу, тут не було собак. Цікава все-таки річ, ця приватизація — за безцінь Гарик набув у повну власність цілісінький комбінат з усеньким обладнанням. Звичайно, виробництво тут згорнули ще наприпочатку реформ, — і все ж… Обігнувши корпус, я перебіг до височенної споруди з чотирма залізними баштами завбільшки з восьмиповерховий будинок, — і прислухався. Було так само тихо, й тільки у вухах, пульсуючи, шуміла кров. Четвертий цех мав знаходитися потойбіч цієї озіяки, що служила колись за склад цементу. Я обережно виглянув з-за рогу. Посеред заводського дворища стояв джип-тойота. Габаритні вогні були погашені, але одна шиба опущена, й у салоні, то розгоряючись, то знову пригасаючи, жевріла цигарка. Скоріш за все, на чатах був один боєць; але навіть якщо й двоє… Я знайшов під ногами камінця і, замахнувшись, пожбурив його на дах авта. В нічній тиші добре було чути, як він клацнув об метал. У тойоті щось завовтузилося. Дверцята прочинилися, і звідти вистромилася темна пика Мамеда. Він роззирнувся навсебіч, тоді щось буркнув і неохоче поліз надвір. У зубах у нього була цигарка, в руці — автомат Калашникова з куцим стволом. От же ж йолоп, вражено подумав я… таж курить на посту — останнє діло, тим більше в такій ситуації! Не випускаючи цигарку з рота, Мамед обійшов джип, для чогось зазирнув під днище й випростався. Калаш висів у нього на плечі. Я добув з кишені парабелума й ліг додолу. Сніг був мокрий і відразу ж набився за пазуху. «Мамед, — застогнав я, виповзаючи з-за рогу… — Мамед, памаги!» Тоді завмер, конвульсивно дриґаючи руками й ногами.
- Предыдущая
- 38/43
- Следующая
