Я, зомбі - Кононович Леонід - Страница 18
- Предыдущая
- 18/25
- Следующая
Вони були задоволені. Од них аж віяло поблажливістю. Вони прокинулися в своїх затишних квартирках, взяли купіль, поголилися, смачно поснідали в колі родин — і поїхали мене брати. А тут виявилося, що я ще й полегшив їм життя. Полегшувати їм роботу було не в моїх правилах, але я просто хотів побачить світу. Адже я й поняття не мав, що це таке — Афганістан. Я уявити собі не міг, що це таке — партизанська війна, та ще й з мусульманами, та ще й у соціумі, котрий живе середньовічними традиціями. Я просто забаг нових вражень, а смерті… смерті я не боявся. А певно, поки не потрапиш під перехресний вогонь та не почуєш, як ріже повітря куля, котра мчить із швидкістю 900 метрів за секунду… Втім, за того часу я багато чого не знав, як і того, що людину можуть спіткати далеко, далеко гірші речі як смерть.
А так вони усі були задоволені. Всі кивали головами й казали, що воно, безперечно, піде мені на користь, — і ті двоє упиряк, і моя рідня, котрій через мене в селі проходу не давали, і навіть дівчина, яка, здається, трохи любила мене і єдина зпоміж усіх почувала, що все воно якось негаразд…
Попереду закрутилась веремія. Я відштовхнув якогось літнього пана й стрибнув на тротуар. Хтось із червоним лицем щосили пхнув мене у плече, і я впіймав ту руку в «замок» і вже шарпонув, вивертаючи з плеча, як ліворуч наді мною злетіла замашна гумова кияка; але здоровий, як кінь чолов'яга, котрий виринув о праву руч, видер того кия і скільки сили загилив його власника по голові. Натовп на мент розпався. В прогалині майнуло сіре лице Малевича. Якісь добродії в плащах і капелюхах, роблячи блискавині випади руками й ногами, боронили його од наших командос. Я скалічив іще двох суб'єктів, котрі чомусь запалали хіттю провалити мені довбешку, і, плигнувши вперед, затопив найближчому добродієві в вухо, та так, що з нього аж капелюх злетів! Либонь, він поліз шукати його на хіднику, бо геть пропав з очей, і більше я його не бачив; правда, тут же до мене кинувся його двійник, й довелося ухилятися од його смертоносної ноги в лакованому черевику, й коли я таки ухилився од неї, то правицею згріб його за барки, а з пальців лівої зробив таку рогачку й штрикнув увіч. Він охнув і приєднався до свого колеги, котрий корчивсь під ногами, усе ще розшукуючи капелюха. З гори на повній швидкості вже скочувалось авто. Коло пам'ятника Барабаш хекаючи гамселив якогось лобура. Тепер довкруг були тільки люди «Тартару».
Ми з Муратом одночасно доскочили до Малевича й, схопивши його попідруки, затягли на заднє сидіння. МурМур натиснув газ, і машина стрибнула вперед, підскакуючи на вичовганих камінцях бруківки. Я озирнувся: погоні ще не було. Мурат стиснув у пальцях шприц-ампулу й всадив Малевичеві в ногу. Той затрясся як у вогневиці, й тіло його обм'якло. Машина звернула в провулок. Ми вискочили на тротуар і, тягнучи бранця волоком, залізли в будку продуктового фургона. Дверцята грюкнули, закриваючи нас у цій бляшаній коробці. Фургон помчав угору, тоді звернув праворуч, тоді покотився вниз і хвилини за дві став. Стулки дверей розчахнулися, й ми перелізли в панцерне авто, замасковане під карету «швидкої допомоги». Там уже сидів Барабаш у білому халаті й шапочці.
— Все за планом, — задоволено звістив він. — Чиста робота!
— Ефект першого удару… — буркнув Мурат, втираючи лоба. — Командос?
— Відступили.
— Бойова група?
— На Заріччі. Чекають зв'язку.
— Ну, слава тобі Господи, — відітхнув я, — справилися!
Хмари в небі порідшали, й через мутнобілі шиби блиснуло сонце. Мурат глянув на дзиґарка. Добігала вже п'ята година.
— От сатана… не встигаємо, ну… не встигаємо, хоч убий! — На лобі в нього краплями виступив піт. — Дві хвилини… — Він гарячково роззирнувся. — Де ти подів сумку? Де сумка… сумка Малевича, га?!
— Облиш, — буркнув я, запалюючи сигарету. — От на місце приїдем…
— Дурню! — гаркнув Мурат і, перегнувшись через мене, згріб шкуратяну торбу Малевича, котра валялась на лаві. — Шибку… Шибку, хутчій!..
Я одкрив вікно. В машину дмухнуло сніговою пилюгою. Ми були вже за містом, і ліворуч тяглися якісь провалля.
— Слухай, та в чому, власне, річ… — почав було я і затнувся: Мурат пропхався у вікно й скількись часу зволікав, неначеб до чогось прислухаючись, а тоді цупкіше згріб сумку своєю лапою, замахнувся й щосили пожбурив її геть у провалля.
— Жени! — заревів він, падаючи на лаву. — Вмикай сирену, мигавку… жени чимдуж, жени!..
Мотори завили, й машину як з катапульти вистрілило. Я насилу встиг вхопитися за Барабаша, й ми повалилися додолу, задираючи ноги, як два блазні. Коли авто вихопилось на гору, я звівсь на коліна й, озирнувшись, угледів…
… вогненнорудий смерч, котрий беззвучно виріс у проваллі, змітаючи дерева з торішніми воронячими гніздами, підкидаючи в зимове небо брили мерзлої землі, глини і здійнявши цілісіньку хмару сліпучої снігової куряви. Я роззявив рота; ударна громова хвиля вдерлася у машину й стусонула по барабанних перетинках; од їдкого смороду вибухівки забило подих; скількись часу за сніговою пилюгою нічого не було видно, й ми рухалися наосліп.
Машина збігла униз й притьмом виїхала на Заріччя. Ми проскочили попід містом. За шибами тоскно застугонів вітер.
— Зв'язок давай… зв'язок! — гаркнув Мурат, стусаючи мене попід ребра.
Кашляючи та відпльовуючись, я виліз на лаву і ввімкнув рацію. Барабаш сидів і кліпав очима, — певне, його таки оглушило.
— Джамшид, Джамшид, я — Хусейн… Джамшид, я—Хусейн!.. — заговорив я на фарсі.
— Джамшид на зв'язку! — відгукнувся Мур-Мур. У «Тартарі» тільки ми двоє знали фарсі — згодивсятаки полон у Афгані, — й це було вперше, коли ця мова здалася на якесь діло.
— Вас чую! — сказав я. — Перебуваєм: Заріччя, сорок перший кілометр. Чекаємо охорони. Повторюю: Заріччя, сорок перший кілометр.
— Прийнято! — сказав МурМур. — Прийнято: Заріччя… — В навушниках захрипіло, загарчало, а тоді стало так вити, що голос Мур-Мура згубився геть.
— Приїхали! — понуро буркнув я, вимикаючи рацію. — Вже глушать. Ну, та повідомлення дійшло…
— Гальмууй! — заревів Мурат, перегнувшись через переднє сидіння й напружено вдивляючись у шосе, котре бігло назустріч. — Засікли, сволота! Гальмуй!
Я виглянув зза його плеча, і всередині у мене все аж засмикалось: з бокового шосе поволі викотився здоровезний «Урал» армійського зразка з брезентовим верхом і загальмував поперек лінії руху, перекривши дорогу.
Авто неначе спіткнулося, й нас кинуло вперед. Я зваливсь на Барабаша, боляче забившись об його макітру, вугласту й тверду, мов деревиняка, тоді одлетів назад і, падаючи на спину, встиг розстебнути кобуру й висмикнути зпід пахви парабелума. Коли я звівсь на ноги й став висовуватись у вікно, дверцята «Урала» вже розчахнулись.
В кабіні, лицем до нас, стиснувши в зубах цигарку, а в руках автомат зі складаним прикладом, сидів якийсь парубійко. Він просто сидів собі й посміхався — цей невисокий, білявий хлопчина з холодним поглядом і нахабно-багряним лицем, й уся його біографія читалася, мов на лобі написана. Я вгадав її за якусь частку секунди, поки завалював парабелума убік, опускаючи мушку під його правий лікоть. Я знав цих людей — це був типовий комсюк, яких доста на кожному підприємстві, в кожному вузі чи технікумі: спочатку вони працюють стукачами, потім — дрібними провокаторами, з тих, що видирають гасла та зав'язують бійки на мітингах та демонстраціях, а далі за комсомольською путівкою та рекомендацією оперативників їх беруть в органи й довіряють зброю. І от він зараз сидить і впивається своєю безконтрольністю і безкарністю, і смакує в думках, як прошиє це авто, мов бляшанку зпід сардин, однією чергою свого АКСУ. А тоді посмішка злізла з його лиця, мов шкура з гадюки, й воно побіліло й перекосилося од ненависті, і автомат заплигав у його руках, неначе відбійний молоток.
Реакція в мене блискавична, але я теж зволікав; я зволікав аж до того моменту, коли перевертаючись, кулі стали рикошетить од вітрової шиби, де стояло панцерне шкло, — й лиш тоді затримав подих і, опустивши приціл ще нижче, придавив спускову скобу. Пострілу не чутно було, але ефект був разючий — парубійка неначеб ногою загилили: він підстрибнув на сидінні й, сторч головою випавши з кабіни, кілька разів перекотився по слизькому від ожеледиці асфальту. Автомат одлетів і загруз в брудному, злежаному снігу коло обочини. І тої ж самісінької миті зпід брезентової халабуди прудко, мовчки й діловито стали стрибати здоровезні вовкулаки в плямистих комбінезонах.
- Предыдущая
- 18/25
- Следующая
