Остання роль - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 10
- Предыдущая
- 10/29
- Следующая
— Нерозумна людина! — потис плечима Білякевич.
— Це від бога, тут він не винен, — усміхнувся Онопрієнко і вже серйозно додав: — З такими, як Кравець, можна говорити, тільки спираючись на неспростовні факти. А які у нас факти?
— Він досить дивно поводився, коли востаннє приїздив до Павляків. Не все там зрозуміло: приїхав по речі жінчиної сестри з докладним списком її нарядів. Не кожен чоловік пам'ятає всі плаття своєї дружини, а тут — своячка!
— Є дещо незрозуміле і в поведінці його дружини Наді. Вона, здається, уникає зустрічі зі мною — знову лягла в лікарню. А її і Світланина мати — Віолета Максимівна, схоже, налякана чимось, а може, кимось. Учора я розмовляв з нею. Спочатку вона повторювала те, що казала раніше Вигулі, — в усьому звинувачувала Назарова, а Світлану малювала як наївну дівчинку. А коли я ознайомив її із свідченнями Літинської, Пируна, Храпаль, — розгубилася, заплакала. І зненацька заявила, що Світлана була дуже легковажна, та й із психікою у неї нібито не все гаразд було.
— Запасна версія про всяк випадок, як у Кравця?
— Напевне. Тільки без «як», бо версія це, по суті, одна й та сама. І автор її — один.
— Кравець?
— Можливо. Але поки що це тільки припущення. Тому давайте повернемося до Назарова й до подій, що сталися ввечері дев'ятнадцятого серпня. Ось гляньте… — І він показав Білякевичу розмальовану кольоровими олівцями схему, над якою працював до приходу підполковника. — Це дорога Назарова і Світлани від кафе «Юність» до бази відпочинку. Синім олівцем позначено ділянку до залізничного переїзду. На цьому відтинку Назаров пам'ятає мало не кожний пройдений того вечора поворот. А далі — від переїзду до бази — значно гірше. І про те, чого посварились із Світланою, нічого толком сказати не може… Хоч тепер уже й старається згадати.
— Що ж йому перешкоджає? — недовірливо запитав Білякевич.
Онопрієнко взяв пачку з сигаретами, яка все ще лежала на столі, покрутив у руці.
— Я спитав, чи курив він, коли їхали на базу. Каже, курив, а сигарети брав у Світлани.
Для Білякевича це була така несподіванка, що він аж розгубився й запитав про те, що вже стало ясним:
— Думаєте, він теж курив ці сигарети?
— Схоже. Але в кожному разі потрібен слідчий експеримент.
Галина Юрко дуже хвилювалася, хоч і намагалась не показати цього. Подумаєш, участь у слідчому експерименті! За шість років роботи у відділі карного розшуку бачила й не таке. Правда, п'ять з половиною років із тих шести вона була секретарем відділу, але оперативні працівники ставилися до неї як до свого товариша — ділилися клопотами, тривогами, та й у радощах не забували про неї. Що й казати, секретар — не остання людина у відділі. Галина могла умовити інспектора взяти її на впізнання, обшук, на той же слідчий експеримент.
Після закінчення юрфаку Галині запропонували на вибір — відділ віз або інспекцію у справах неповнолітніх. Галина вибрала інспекцію, і не тільки через те, що тут цікавіша робота, а й тому, що інспекція була структурним підрозділом відділу карного розшуку, який став уже для неї своїм.
Коли підполковник Білякевич включив її в оперативно-слідчу групу по розслідуванню вбивства на базі відпочинку «Транзистор», Галина дуже пишалася. Вона вивчила оперативні матеріали і склала свою думку про трагедію на Лісовому озері. Юрко зовсім не виправдувала Назарова, але й не вважала, що за Світланою нема ніякої провини. Після розмови з Пируном, Гурним, Літинською, працівниками кінотеатру «Сосновське», готелю «Народний», офіціанткою з кафе «Юність» багато що стало яснішим, набуло чітких обрисів. Тепер уже ніхто не сумнівався, що ввечері 19 серпня Назаров був дуже збуджений; до такого стану його довела потерпіла Світлана Мелещук, психіка якої, на думку Галини Юрко, мала цікавити не юристів, а лікарів. Одначе пропозиція взяти участь у слідчому експерименті, задуманому Онопрієнком та Білякевичем, схвилювала і збентежила її.
— Ви можете відмовитись, я не наполягаю, — сказав Білякевич.
— Ні, чого ж… — квапливо відповіла Галина. — Я згодна! А як же він. Назаров?
— Його ми теж не примушували. Та ви не турбуйтесь, Галино Архипівно, з вами в «Москвичі», крім понятих, буде Глушицький, а позаду йтимуть машини супроводу з досвідченими водіями-оперативниками, буду я, буде Ляшенко. Так що будь-які ексцеси практично виключено.
Дорогу від кафе «Юність» до залізничного переїзду він пам'ятав добре. З проспекту Космонавтів виїхав на Садову і за обчислювальним центром повернув на вулицю Богдана Хмельницького. Дощу того дня не було, асфальт був сухий, і Назаров їхав з швидкістю в середньому п'ятдесят кілометрів. Біля металургійного заводу збавив до тридцяти — попереду йшов ЗІЛ з причепом, на якому був негабаритний вантаж. Назаров обігнав його тільки на Рогатці. Не доїжджаючи до Окружної, Світлана попросила зупинитися, зайшла в гастроном, купила пляшку кефіру і пачку печива на сніданок. У гастрономі вона була щонайбільше п'ять хвилин. Потім довелося зупинитись коло залізничного переїзду — проходив пасажирський поїзд. Метрів за триста після переїзду, вже на Русанівському шосе, назустріч їм ішла колона автофургонів «Союзтрансавто» — чотири чи п'ять машин. Далі зустрічних автомобілів уже не було. А втім, ручатися він не може… По шосе їхали з швидкістю до сімдесяти кілометрів. На тринадцятому кілометрі повернули в дачне селище…Справді, по шосе до бази відпочинку дорога коротша. Але вони поїхали через селище. Чому? Назаров не пам'ятає. Певно, причина була не дуже важлива — забулось. Та й гак невеликий — кілометрів зо три, не більше. Якщо й зупинялися, то ненадовго. Річ у тому, що він трохи збився з дороги. Вулиці — якщо можна сказати, що то вулиці, — в селищі прокладено без чіткого плану, плутано, а місцевість там нерівна: горби, долини, яри, поле й ліс. Дуже мальовничий краєвид, але орієнтуватися, сидячи за кермом, трудно. Скільки часу витратили на дорогу від кафе до бази? Хвилин тридцять. Понад годину? Цього не може бути! Як почував себе того вечора? Нормально, був здоровий. Не тільки не пив, а й майже не їв у той день. Вранці перекусив похапцем, потім закрутився — не пообідав, а зразу після роботи подзвонила Світлана, просила якнайскоріше приїхати, і він не встиг попоїсти… Ні, його не нудило — в голові трошки паморочилось — накурився. Загалом то він не курив, ще в Сургуті перестав. А того вечора потягнуло… По дорозі була не дуже приємна розмова з Світланою. Не купував, у Світлани були сигарети…
… Вечір був напрочуд теплий як для жовтня і ясний. Місяць зійшов ще завидна і на двадцять першу годину повис над будинком обчислювального центру, немов зачепившись за горішній — шістнадцятий поверх його. Потік людей і автомобілів став помітно рідший, хоча на проспекті Космонавтів було ще досить людно: жваво розмовляючи, гуляли групками юнаки і дівчата, поважно походжали літні пари, біля каси кінотеатру, в якому демонструвалась нова кінокомедія, стояла черга, крізь прочинені вікна кафе на тротуари вихлюпувались модні мелодії, у скверах стиха бринькали гітари.
Ясно-сірий «Москвич» стояв біля скверу недалеко від кафе «Юність», поміж двома оперативними «Волгами».
Галина уявляла собі Назарова іншим, їй чомусь здавалося, що він такий собі дженджуристий красунь-мужчина, самовпевнений, розв'язний і доволі нахабний. А виявилося, звичайний собі молодий чоловік — здоровий, широкоплечий, з чіткими, наче вирізьбленими рисами вилицюватого обличчя. Волосся темне, коротко підстрижене. На підборідді — родимка завбільшки як дві копійки. Під очима — тіні. Губи щільно стиснуті. Трошки горбиться. Очей не відводить, дивиться прямо, але наче крізь тебе. Правда, цей погляд, і тіні під очима, й бліді худорляві щоки, і навіть коротка стрижка, яка зовсім не прикрашала його, могли бути пов'язані з двомісячним перебуванням у слідчому ізоляторі. Назаров був у наглухо застебнутому плащі і раз у раз засовував руки в кишені, наче не знав, куди їх подіти… Перехожі не звертали ніякої уваги ні на нього, ні на інспекторів Ляшенка та Глушицького, що спокійно стояли поряд — ніхто й не подумав би, що то працівники карного розшуку, здавалося, зустрілись добрі знайомі, стоять собі, курять, думають, куди піти — в кіно, в кафе чи просто неквапом пройтися по проспекту, балакаючи про се, про те, обмінюючись поглядами з зустрічними дівчатами.
- Предыдущая
- 10/29
- Следующая
