Блакитна планета - Канн Мария - Страница 26

• Предыдущая
• 26/31
• Следующая

Агнешка думала про те, що показати Юнові, коли вони повернуться додому. Будівництво міст на морі чи осушування боліт, боротьбу з пустелями чи освоєння нових джерел енергії?

— Юне, — шепнула вона врешті, — я передовсім покажу тобі досягнення, що їх ваги вже не відчувають люди, бо знають їх віддавна і користуються щодня. Побачиш тих, хто на варті вдень і вночі, готовий щохвилини прийти на поміч, попереджує нещастя і катастрофи: хвороби, пожежі, бурі на суходолах і морях. Ти мусиш знати, що такі люди є не тільки в Антарктиді.

Небо і земля злилися воєдино в ясні пасма на чорному тлі.

Марцінові ввижалося, ніби в нього зараз має застигнути кров, що він скам'яніє, як король Чорних островів з байки Лесьмяна. Йому й хотілося відчути все, що відчувають космонавти, і боявся того. Та нічого не трапилось.

Руки й ноги були його власні, теплі, живі, а не камінні.

— Марціне, — гукнув Юн, — хочеш відчути невагомість?

— Ой! — тільки й спромігся вимовити хлопець.

Паси, що тримали його, ослабли, і він злетів під самісіньку стелю кабіни.

— Агнешко, — закричав він дівчині, яка занепокоєно дивилася на нього, — тут можна літати без спеціального скафандра, я мушу спробувати!..

— Юне, — вигукнула Агнешка, — будь ласка, прив'яжи його линвою, бо я не матиму спокою й на мить. Ще й хоче щось пробувати!

— Я почуваю себе, ніби прив'язана повітряна кулька, — ознайомив Марцін, коли Юн припнув його до себе тоненькою еластичною шворкою.

— Хочеш вийти у відкритий космос? — запитав Юн. — Нічого не скоїться, — заспокоїв він Агнешку, — шворка не порветься, та зрештою ми ж повсякчас його бачитимемо.

Марцін, щасливий і зачудований, навіть не помітив, як опинився за бортом зорельота. І вгорі, і внизу скрізь було небо. Ніяк не міг уторопати, де верх, а де низ, Зігнув ноги, ліг, перекинувся, але ніщо не підмінилось: він висів посередині чорної кулі, яка виблискувала цятками зірок.

Мимоволі торкнувся троса, аби впевнитись, що він не загубиться. Голку в копиці сіна ще можна знайти, макове зернятко відшукати на піщаному пляжі. Але хто ж знайде людину, яка загубилась у космосі, порошинку, закинуту в безмежнім просторі? Страшна то кара — бути викинутим у космос!

Подивився на Землю і зрадів їй; була вона йому рідною, близькою та любою.

Сонце сліпило очі, воно зараз скидалось на дитячий малюнок — золоте коло в короні вогняних омахів. Чумацький Шлях срібною дорогою перетнув навпіл небозвід. Марцін дивився на нього радо, мов на доброго знайомого, що його зустрів на чужині.

Чи Антек повірить, що він, Марцін, став істотою, яка шугає в міжзорянім океані, немов птах у повітрі?

Згадалося зненацька про термоядерні снаряди, запущені в космічний простір, про голки, що їх хочуть туди висипати. Чи, бува, вже не висипали? Коли б він зараз наразився на такий пояс, ба навіть на одну голку, гірка була б його доля.

Не треба про це думати. Голки, якщо вони і кружляють у просторі, то десь ближче до Землі, а супутників, котрі утворювали пояс радіоактивності, теж не могли запустити на таку відстань…

Але хто знає, що буде за кілька років?

Марцін смикнув трос — той одразу потяг його до зорельота. Ні, нема чого боятися, друзі поруч.

Натиснув шолома так, як нещодавно навчив його Юн.

І полинули до нього шуми Всесвіту, — дужий голос Сонця, тріск і скреготіння зірок, луна далеких галактик.

Тим часом Агнешка і Юн вийшли на зовнішню платформу. Небо, ціле велике небо огорнуло їх, і зореліт в порівнянні з ним був ніщо.

— Аю, — почула Агнешка і мимоволі натиснула шолом, аби ліпше чути. Юн називає її напівзабутим дитячим ім'ям! — Аю, облиш шукати Марціна, я не спускаю його з очей. Відчуваю кожен його рух. Він перестав перекидатись, мабуть, задивився на Землю.

— Поглянь-но на дрібні зірки біля Великого Воза. То на їх тлі я бачив Сонце з Атіса. Я вже знаю, як вони називаються. Знайшов у атласі. То Волосся Вероніки. Звідки таке наймення, розкажи?

Волосся Вероніки, Вероніки. Те ім'я вона чула в тітчиних розповідях. Вероніка — царівна. Напевно, царівна…

І раптом Агнешка пригадала.

— Юне, вона була молода єгипетська цариця, жінка Птолемея III Еургетеса. Коли її чоловік пішов на війну, вона офірувала богам свою косу, благаючи, щоб фараон повернувся живий і здоровий. Скінчилася війна, вони обоє пішли до храму, але не знайшли там коси. Вона зникла без сліду. А трохи згодом придворний поет Калімах написав поему — в ній мовилось, що ту косу боги забрали на небо. І стала вона сузір'ям, і на вічні часи дано їй назву Волосся Вероніки… Цариця Вероніка мала чудове золоте волосся…

— Як ти, — тихо мовив Юн, — як ти, Аю.

— Юне, — сказала вона, аби заховати збентеження, — мені якось не віриться, що кілька тижнів тому ти вперше уздрів Землю. Про що ти подумав тоді?

— Подумав — вона й справді блакитна, і захотілося почути її голос. Пролунав він приязно, але обминав мене, ніби мене не існувало.

— Юне, зроби мені ласку, давай тепер послухаємо разом.

Він випростав руку — і відразу в тишу вплелися розмаїті сигнали, голоси, дзвін і шум.

За хвилину в шумі вона вирізнила окремі слова, прислухалась.

Хтось повідомляв, що висилає ліки для хворих дітей в іншу країну. Як хороше, що Юн чує це!

Майнув сріблястий силует. Марцін!

— Затемнення сонця! — вигукнув він. — Дивіться! Справжнє затемнення, та ще й у космосі!

Його рука вказувала на темний диск Землі, оточений вогняною гривою сонячної корони.

За прозорими бортами зорельота клубочилася сіра імла. Глибока тиша залягла навколо.

— Виходьмо, — вирішив Юн, — зараз полетимо до Гібралтару. У тумані нас ніхто не бачить, а ми бачитимемо все.

Він торкнувся шоломів Агнешки і Марціна.

Перед ними стелилося пасмо Атлаських гір,[19] їх вершини стриміли в небо суцільною стіною. Відти повівав дужий вітер, напоєний вологою.

— Гапо! — гукнув Марцін, і пес, який підозріло обнюхував кущик спаленої сонцем трави, підбіг і слухняно вскочив у зореліт. Гапа мав лишатися тут.

Тримаючись за руки, троє друзів знялися в повітря. Вітер шарпав скафандри, штовхав, бив у обличчя. Здавалось, що цьому не буде краю, та ось вітер ослаб, летіти стало легше. Вони повільно пропливли над зеленими верхівками олив і карликових сосон, над кам'яними стежками, що оперізували північний схил гори.

Імла рідшала, прозорішала і, звиваючись у хмарки, зникала в ущелинах.

Коли зупинились на верховині, Агнешка зняла шолом. Сонячне проміння засліпило очі, заіскрилось в золотому волоссі.

Розбурхані хвилі мінилися сірими та блакитними барвами. Вітер гнав їх зі сходу, мережив білими смужками.

Від погляду вниз наморочилася голова. Скеля кидала на воду ясно зелену й золоту тінь, а біля її підніжжя примостилися будиночки.

Юн стояв мовчки. Агнешка шпиком поглянула на нього. Про що він думав? Про політ над Землею, про той материк, де всі люди друзі? Чи про руїни давньої афінської держави, про яку Платон говорив, що її затопили води океану, коли ринули у вузьку Гібралтарську протоку?

Далекі узгір'я Мавп або Джебел Муса[20] на африканському узбережжі скидалися на скелі Гібралтару,[21] що вдавався в море.

Може, легенда про Геркулеса, який розірвав береги обох континентів, має дещицю правди?

На обох берегах живуть одні й ті самі мавпи маготи.[22] Хто й коли завіз їх до Європи і приживив на Гібралтарі? Чи не оселилися вони там самі, перейшовши вузький перешийок, котрий колись з'єднував Африку з Європою, як нині Гібралтар сполучається з Європою вузькою смужкою суходолу, схожого на довгий білий мол?

• Предыдущая
• 26/31
• Следующая