Блакитна планета - Канн Мария - Страница 23

• Предыдущая
• 23/31
• Следующая

До того ж, сказавши приятелеві правду, змусив би його брехати іншим. Антек захистив їх, і гадки не маючи, що всі його пояснення дуже далекі від істини.

Найкраще порадитися з Агнешкою. Та вже на порозі хлопець передумав. Коли показати цього листа Агнешці, вона здогадається, що він розмовляв з Антком про свої відвідини Ветліна. Агнешка знову назве його базікою і зовсім втратить до нього довір'я.

Ні. Хоч раз годиться бути у згоді з Плутархом, який говорив: «Те, про що ти промовчав, завжди можна сказати, але сказане не поправиш мовчанням…»

З Анткового листа виходило: їх шукав не тільки Мотоногий, а й ще якийсь турист. Хто б це? Хіба вони ненароком щось накоїли? Може, то Король Вужів скаржиться, що йому не дозволили лишитись на станції і патрати змій?

За вікнами бовваніли верховини. Далеко на сході підносився конус Царинської полонини.

Король Вужів не прийде туди з своєю валізкою. Але Мотоногого треба стерегтися.

— Чи можна попросити у вас аркуш паперу? — спитав Марцін у службовця.

Одержавши голубий, трохи зім'ятий конверт і аркуш паперу в лінійку, швидко написав;

«Антку! Дякую за сигнал. Тільки жодного туриста ми не образили, хіба що Короля Вужів. Дізнайся про всяк випадок, чи справді то був турист, а не Мотоногий. Вудь обачний, бо він декілька разів погрожував нам помститись за Гапу. Нехай Яблонський зацікавиться зеленим моторолером, може, хтось саме такий розшукує.

Твого листа знайшов на пошті завдяки знакам.

Розкажи Тадеушеві про витівки Мотоногого. Шкода, що тебе нема зі мною. Нічого не хотів би від тебе таїти, але все так недоладно склалося…

Коли зустрінемося, я тобі докладно все розповім.

Завтра звідси від'їжджаю.

Дякую тобі ще раз. М.»

— Марціне! — в дверях стояла Агнешка з напханим рюкзаком на плечах. — Марціне, що ти робиш тут так довго, я вже думала, якась халепа трапилась?

Тільки тепер він помітив, як змінилась Агнешка останнім часом. Обличчя в неї змарніло, схудло і майже губилося в хвилях ясного волосся.

Марцін здолав спокусу все їй розказати. «Навіщо її хвилювати. Ще встигну», — виправдував він себе.

— Написав ще одного листа, — сказав голосно. — Пробачте, що вам довелося чекати.

Тільки пізно ввечері дісталися вони до вершини. Рюкзак заважав іти швидше. І хоча несли його по черзі, таки добре натомилися.

Будиночок світився в темряві. Назустріч з гавкотом вибіг Гапа. Агнешка погладила його, але дивилась на будинок.

— Треба попросити Юна, щоб він якось замаскував цю споруду, — сказав Марцін, неспокійно озираючись.

— Це правильно, — мовила вона зворушено, — хтось може випадково сюди зайти. Ну, Гапо, пусти мене. Нема чого чекати…

На галяві під розлогим шатром бука Гапа пильнував пакунки.

— Гапцю, — шепнув Марцін, — полетимо таким кораблем, яким не літала ще жодна людина нашої планети. Побуваємо в Єгипті, на Щасливих островах, або на Канарських, в Гібралтарі, заглянемо на дно океану. А коли знайдемо залишки Атлантиди, то станемо такі знамениті, як Шліман! Хочеш уславитися, Гапо?

— В-р-рау, — висловив свою думку Гапа і широко позіхнув.

— Тоді на тобі бурого петіта, — Марцін підсунув Гапі печиво і додав:

— Шкода, Антка немає з нами. Хтозна, може, Юн візьме нас навіть у космос? От буде цікаво!

— Ходімо! Будинок уже замкнений! — покликав Юн.

Замкнений! Радше б сказати замурований або скам'янілий, бо здалека дім здавався конусуватою великою скелею. Його стіни втратили прозорість і стали сірими, як і навколишні гори.

Марцін підбіг і доторкнувся до їхньої холодної, мов камінь, поверхні.

Справді, нема чого боятися. Дім нічим не вирізнявся з свого оточення, зливався з ним. Хіба що дуже пильне обстеження могло б викликати підозру.

«Все буде гаразд, — подумав Марцін. — Мав-таки слушність Плутарх, коли вихваляв мовчання…»

— Ходімо, Марціне!

Хлопець хотів сховати в кишеню обгортку від печива, але подумав — її можна тут і викинути. Він нашвидку вигріб ямку, кинув туди папір, притиснув каменем.

Біля корабля чекали Агнешка і Юн.

Юн владно щось промовив, і стіни корабля розсунулись. Першим в отвір ускочив Гапа.

— Сідайте.

«В двадцятому столітті, — міркував Марцін, ідучи коридором з гладенькими еластичними стінами, крізь які пробивалось зелене світло, — в двадцятому столітті легенди і мрії стають дійсністю».

Слідом за Юном увійшли до кабіни, звідки відкривався широкий краєвид. Щойно вони сіли, м'які паси нерухомо закріпили їхні тіла в кріслах-лежаках.

Марно хлопець шукав якоїсь застібки чи поручня. Нічого не знайшовши, підвів голову. Юна в кабіні не було, а Гапа за звичкою теж вибіг за ним.

— Летимо, — шепнув Марцін Агнешці, бо мусив поділитися з кимось своєю радістю.

Дівчина задивилась на бузкові пасма хмар і нічого не відповіла.

Прозорі стіни корабля зробились пурпуровими. Мить — і зореліт знявся в повітря.

Здавалося, ніби вони висять нерухомо, а Земля летить в шаленому бігові, і сузір'я самі собою спливають на небі.

Яскрава Капела відсунулась до обрію і зникла. Блищав Козоріг. Великий Віз розвіяв на енні свій зоряний хвіст, а червоний Антарес[16] горів, ніби грізне око легендарної потвори.

Десь внизу ледве миготіли вогники далекого міста. То Каїр.

За планом вони мали того вечора відпочивати, аби на світанку полетіти до гізехських пірамід. То найзнаменитіші піраміди. Відвідин Каїра не передбачалось. Марцін не міг з цим погодитися. Нічого нікому не сталося б, якби Юн політав з ним над містом. Може, більше ніколи в житті не трапиться такої чудової нагоди.

— Юне, любий!

Паси, що тримали хлопця, ослабли. Він підвівся.

В світлі, яке відкидав корабель, він побачив піски, ніби хвилі дивного моря.

— Марціне, — почув Юнів голос, і рука друга торкнулася його плеча, — хочеш політати? Якщо і Агнешка бажає, полетимо!

Під ними лежав Каїр. Вогнистий і темний. Там, де рояться вогні, яскріють і зливаються в заграву, — аристократичні райони, де блимають рідко й самотньо, — бідняцькі околиці. А онде ніби чорний квадрат — то цвинтар.

Могутній Ніл перетинали ясні мережки мостів, а він розливався далеко за межами прибережних ліхтарів — була саме пора повені.

Над містом підносилися білі стрімкі мінарети й бані мечетей. Вулицями бігли вогники — то їхали машини.

Завиднівся величезний майдан, від нього навсібіч розходилися широкі освітлені алеї, і Марцін напружено вдивлявся, шукаючи місця, де можна було б приземлитися.

«Хоча б гілка, — думав він, — коли вже жити по-пташиному, то вистачить і гілки».

Неподалік він угледів плаский дах. Ліхтарі освітлювали барвисті кружала столиків і рухливі постаті між ними. Танцювальний майданчик з висоти пташиного лету… Марцін засміявся, уявивши подив гостей, якби він упав туди з неба без парашута…

На даху іншого будинку побачив щось приліплене, ніби гніздо ластівки. А збоку? Що то? Коза? Так. Біла коза спала біля халупи, збудованої на даху. Марцін пирснув сміхом. Справді, матінка-Земля дивна. З кожного путящого дому принаймні раз на рік мешканці викидають сміття, лушпайки, всякий непотріб. Але про впорядкування цілої планети ніхто не думає. І виходить — прикмети кам'яного віку існують поруч зі здобутками техніки атомної ери.

«А вдома в нас краще, — подумав Марцін, — у нас позбуваються мотлоху, — виселяють людей з бараків, з старих будинків і дають їм нові квартири — просторі, світлі, вигідні».

Він оглянувся на Юна. Цього разу навіть хотів би, аби той підслухав його думки. Та не наважився потягнути його за рукав або шепнути що-небудь. А раптом Юн відповість, що йому однаково, чи є на Землі щось путнє, і додасть — в Польщі він теж бачив деякі речі з кам'яного віку.

• Предыдущая
• 23/31
• Следующая