Мільйонери з порожніми кишенями - Берна Поль - Страница 16

• Предыдущая
• 16/30
• Следующая

— Перша премія — сто тисяч франків — од Бандольської міської управи… Жюрі одностайно присудило її номерові 86: «Гондольєрам прекрасного голубого Дунаю». Вони зробили справжню сенсацію на цьому параді, такому вбогому на квіти!

Злива вигуків «браво!» заглушила останні слова. Шарлюн та Смішко втупились один у одного широкими з радощів очима. Міке вгледіла, як у натовпі, мов вогняний омах, заскакала в шаленому танці Рудикова чуприна.

До «Святого Анатоля» повільно під'їхав катер яхтклубу.

— Хай хтось із вас перескочить до мене! — гукнув командор. — Зараз жюрі вручатиме премії…

Шарлюн відмовився їхати, не бажаючи випускати з рук керма.

— Їдь ти! — шепнув він Смішкові.

— Не можу! — збентежено відказав той. — Я вишмарував мастилом обидві руки. Воно безнастанно сочиться з мотора…

Гарненькій Міке, річ певна, не сором було показатися, але вона розважила, що найліпше буде вирядити малих — Норін та Янгола; чи ж не вони принесли їм удачу? Дітлахи миттю перескочили на катер — кожен із великим букетом квітів.

Командор зібрав решту нагороджених і урочисто припровадив їх до біло-червоного намету. Норін та Янгола, геть ошелешених вітанням, передавали з рук до рук. Їх обцілували дві актриси, адмірал, сенатор, депутат та мер Бандоля. Янгол був трохи спантеличений, коли президентка жюрі вручила йому маленького рожевого папірця. Він, важачи на таку урочисту оказію, чекав чогось істотнішого, торби з золотом. Якийсь мосьє у першім ряду, схожий з лиця на пірата, мружачи вицвіли очі, дивився на квіти в руках Норін:

— Вже п'ятдесят років я по всьому світу шукаю такої блакиті! — пробурмотів він захоплено.

— Візьміть собі, прошу! — простягла дівчинка букета старому художникові.

Трохи згодом катер приставив дітлахів на «Святого Анатоля». Норін усміхалася, але Янгол мав незвичну для нього похоронну міну.

— Мені дали тільки оцього папірця, — показав він. — Він чогось вартий?

— Ста тисяч франків! — гукнув Шарлюн, схопивши дорогоцінного папірця. — Це чек. Мадмуазель Блан завтра ж віднесе його в банк.

Знов стрельнула ракета, як гасло того, що парад закінчено. Судна зламали шик. «Пірати» кинулися брати одне одного на абордаж. Шарлюн, звісно, й собі не пас задніх, витинав усякі штуки, але так, щоб не попсувати блакитної гондоли. Глядачі тішились. Щоб іще раз усолодитися перемогою, Шарлюн зробив коло пошани поміж обома молами. Потому «Святий Анатоль» виплив із затоки й зник за рогом так само непомітно, як і з'явився.

Близько сьомої години здоровий прогулянковий човен, голий, як блокшив[12] огинув мол Порт-Біу. Водночас із-за молу випливла чудова яхта з англійським вимпелом. Прогулюючись набережною, люди милувалися на яхту, і ніхто й оком не кинув на одоробало поблизу неї. А то був «Святий Анатоль» — пахкаючи мотором, він вертав до свого водоймища. Незадовго перед тим оберемок за оберемком полетіли в воду блакитні сокирки, які так гарно обмаювали його цілий день. Вздовж крутого берега, що відмежовував Бандоль од Порт-Біу, тихо линула по червоній од вечірнього сонця воді довга-довга блакитна гірлянда.

Ясна річ, «роздягання» човна передбачено заздалегідь, бо Шарлюн конче дбав за те, щоб зберегти в таємниці рейд до Бандоля; але то Міке надумалась віддати в такий гарний спосіб морю те, що море подарувало їм.

Мосьє Аморетті читав газету при одчиненім вікні у великій залі мерії. Бандольське свято описувалось на чотирьох шпальтах. Хвалили морський парад і — гляньте-но! — першу грошову премію дістали діти з Порт-Біу!

— Що за дурниця! — пробурчав помічник мера. — Я й разу не бачив у Порт-Біу гондоли! І якби хто-небудь тут заробив сто тисяч, усі про це знали б…

Саме цю мить сто тисяч франків проїхали майданом із швидкістю двадцять кілометрів на годину: мадмуазель Блан везла моторолером з Бандоля тугеньку торбу.

Всі лицарі, опріч Рудика — він саме «готував буйябес» — чекали на шкільному подвір'ї. Старших, які вже починали розуміти ціну грошам, просто кидало в дріж, коли вони бачили, як невпинно важчає могіканська остаточно втратив свого завсідного покупця— Янгола Деспардьє.

Ледве лицарі потикалися на вулицю Ромпі-Кюу, як відчували на собі цікавий погляд мадам Аморетті, що зорила крізь шпарину в рожевій віконниці; а в селищі разів двадцять на день вони здибували добродушного Кюка або його напарника Гарідана. Треба було вдаватися воістину до індіянських хитрощів, аби збивати із сліду цих дойд.

Найбільшого страху набрався хоробрий Фріске. Якось вернувши додому з текою в пляжній торбі, він застав у аптеці мосьє Аморетті, який жваво розмовляв з батьком. Фріске хотів був шмигнути в кімнату, але помічник мера схопив його за плече й видивився на торбу.

— Ну як, гарна днинка? — спитав він наче мимохідь. — А що це в тебе в торбі?

— Я був на пляжі,— відказав Фріске, і серце йому закалатало. — Тут у мене рушник і плавки…

— Ану подивимось!

Злорадо всміхаючись, Аморетті поклав важку руку на торбу й намірився її розшморгнути. Аж тут утрутився аптекар Жімон:

— Йди до кімнати, — сухо мовив він синові.—Мати вже давно чекає з обідом…

Ця пригода відкрила Фріске очі. Лицар: мали за певне, що жодна жива душа не знає про їхній замисел, але батьки тим часом потай прилучилися до змови, вдаючи, буцімто їхня хата скраю.

За лицарями невсипуще мишкував — що правда, не підходячи близько, — ще один шпигун. Але він був куди безпечніший за Аморетті, і вони тільки сміялися з його боязких обходів. То був Філіп Віаль; знетямлений з захвату й заздрощів відтоді, як йому довелося бачити з бандольської набережної тріумф «Святого Анатоля», він одчайдушно кружляв навколо ватаги й не важився зробити перший крок.

Якось уранці мадмуазель Блан, вихилившись з вікна, вгледіла Міке, яка простувала до каземату; вони трохи погомоніли про справи ордену, а тоді вчителька раптом спитала:

— Скажи, що ви всі маєте проти Філіпа?

— Нічого, — відповіла заскочена зненацька Міке. — Він — чужий нам та й годі!

— Що ти балакаєш! — засміялася вчителька. — Серед дітей, на щастя, не буває своїх і чужих. Зрештою, Філіпів батько бідніший за твого, Тітенового й за деяких інших. То нащо отак по-дурному комизитись? Ви ж не маленькі!

Міке похнюпилась, не знаючи, що сказати.

— Зайди-но в кімнату! — мовила вчителька.

Міке переступила поріг бунгало й побачила Філіпа: він удавав, що переглядає книжки. Обоє зніяковіли, але — нічого не вдієш! — потиснули один одному руки. Мадмуазель Блан усміхнулася й мовила:

— Я не хочу втручатися в ваші справи, Міке, але гадаю, що настав час, аби ви зміцнили свої сили. Адже поповнювати могіканську скарбничку вам буде що далі, то важче. Тому задля успіху вашої справи вам конче треба прийняти до гурту нового товариша, що може порадити щось корисне. А Філіп — саме такий товариш, повір мені, Міке!

Дівчина відвела очі. В пам'яті зринув злощасний вечір пожежі й постать Філіпа, що зникла в курних чагарях. Вона єдина з усіх бачила його, але досі не прохопилась і словом, боячись несправедливо звинуватити хлопця. Та підозри її ще не розвіялись. І коли вона знову глянула на Філіпа, очі горіли їй гнівом:

— Скажи спершу, хто підпалив тоді пінійовий гай?

Філіп вирішив, як то кажуть, клепати, поки тепле: збадьорений підтримкою вчительки, він мав певність, що розвіє сумніви Міке.

— Я й сам хотів вам це розповісти. Але присягнися, що нікому не скажеш, бо ця історія просто таки неймовірна.

— Згода!

Філіп обійняв Міке за шию й зашепотів їй на вухо. Мадмуазель Блан дивилася в інший бік. Обличчя Міке помалу-малу осявала широка усмішка. Їй було тринадцять років, Філіпові трохи більше — а в цьому віці геть усе видається веселою розвагою, навіть ті неподобні форми, що їх часом прибирає лихо. Коли Філіп скінчив, Міке зайшлася сміхом, аж сльози виступили їй на очах.

• Предыдущая
• 16/30
• Следующая