Мільйонери з порожніми кишенями - Берна Поль - Страница 13

• Предыдущая
• 13/30
• Следующая

На другий день про орден лицарів Спільного Скарбу вже знало все містечко. Сталося те з мимовільної вини Янгола Деспардьє — він вибовкав таємницю, не відаючи, що чинить. Проходячи повз терасу кав'ярні Вьє, Янгол угледів на закуреному хіднику двадцять франків і кинувся до монети, мов пес до ласої кістки. Мосьє Вьє, що з двома кельнерками саме порядкував на терасі, завважив незвичайну Янголову квапливість і дуже здивувавсь.

— Нащо тобі ці гроші? — спитався він сміючись.

— Нінащо, — відказав Янгол. — То для ордену…

— Якого ордену?

— Ордену лицарів Спільного Скарбу, — вигукнув Янгол, збентежений тим, що така поважна особа не втаємничена в справу.

Мосьє Вьє відразу збагнув, що це якась нова дитяча вигадка і що, певна річ, тут не обійшлося без його рідної донечки та Шарлюна, сина митника ІІІарлі.

— Ну і як, скарбниця вже натоптана? — спитався він ледь підозріло.

— Ще ні! — заявив Янгол, напинаючи свої маленькі біцепси. — Але от-от матимемо мільйон! Не менше!

Ця відповідь одразу заспокоїла мосьє Вьє.

— Ну, то щасти вам! — промовив він. — Гляди не згуби тих двадцяти франків: ти вже тримаєш мільйон за кінчик хвоста…

В такий-от спосіб орден лицарів Спільного Скарбу вписано до хроніки Порт-Біу. Мосьє Вьє вельми полюбляв фантастичні вигадки. За годину про орден знали геть усі завсідники кав'ярні та всі швенді з набережної. А пополудні Шарлюна та хлопців величали лицарями-мільйонерами на всіх перехрестях.

Спершу лицарі розлютилися, але небавом усі ці жарти й кпини так їх дійняли, що вони ще дужче зміцнилися в своєму шляхетному замислі.

— Сміється той, хто сміється останній! — промовив Шарлюн, аби вгамувати гнів приятелів. — Нас вважають за дурників — тим краще, так певніше ми добудемось мети…

Надвечір він на власний страх і ризик покотив Смішковим велосипедом до Бандоля. Командор яхтклубу записав без зайвих слів на конкурс «Човна з Порт-Біу під командою юніорів». Іншим разом він би, певне, глянув зизом на виношені шорти й заяложену сорочку хлопця. Але зараз йому саме й треба було чогось виняткового, і він вирішив приголомшити глядачів незвичайною з'явою.

— Як ви назвете вашу команду? — спитав він. — Назва має бути зазначена в програмі…

Шарлюн збентежився. Не маючи часу на роздуми, він бовкнув з натхнення те, що йому спало на гадку:

— «Гондольєри прекрасного голубого Дунаю»!

Статечний командор скривився, але вручив йому чималенький картоновий квадрат з номером 86, і Шарлюн стрілою помчав до Порт-Біу. У Порт-Біу зроду не бувало велосипедних перегонів, проте люди, дивлячись на цей нумерований болід, гукали:

— Крути педалі, Шарлюнцю! Фініш близько…

Ватага чекала на нього в казематі. Картон з номером справив неабияку сенсацію. Свідомість того, що можна виграти першу премію, запалила всіх жагою діяльності.

— Лишається тільки знайти човна! — промовив Фріске. — Коли ми його матимемо, тоді вже все, відступати нікуди.

Але Рудик, смутний, невеселий, повідав Шарлюнові невтішну новину:

— Мосьє Пастурель не дає «Морського лева». Мовляв, дорога од Порт-Біу до Бандоля задовга для такого маленького суденця. Він каже: «Якщо схопиться вітер, мені серце холонутиме!» І я його розумію, адже «Морський лев» — єдине, що в нього лишилось… То радше пошукаймо човна де-інде.

Аж тут устряв Смішко.

— Човен? Про що йдеться? — спитався він, блазнюючи, як завше. — У мене є човен! Еге ж, уважайте, що він у мене в кишені…

Всі зажадали пояснень. Так от: у його батька, знаного на ціле Порт-Біу теслі, вже два чи три роки мокнуть на корабельні кілька нічиїх човнів. Один серед них — «Святий Анатоль» — гарний прогулянковий човен з мотором — годиться на таку оказію. Батько ладен позичити його днів на кілька, тільки ж боронь боже попсувати, і навіть дає десять літрів бензину на рейд до Бандоля.

— За моториста, звичайно, буду я, — скінчив Смішко. — Я знаюся на механіці, й тато мені довіряє…

Цю звістку зустрінуто гучним односердним «ура!». Тільки Шарлюн мовчав. Але в душі він не тямився з захвату, бачачи, як одна по одній зникають перепони, що їх мав за нездоланні. Варто було тільки захотіти — і замисли, ніби самі собою, ставали дійсністю.

— Сьогодні четвер, — сказав Фріске. — До свята лишається всього два дні. Це дуже мало: адже ми мусимо вбратися гондольєрами, а з човна зробити гондолу…

Він обернувся до Шарлюна:

— І надало ж тобі ляпнутн отаку назву тому чолов'язі з яхтклубу! Уявляєш собі картину: ми пливемо гондолою по Дунаю…

Всі зареготали.

— Командорові саме того й треба, щоб програма параду рясніла якнайгучнішими назвами! — сердито відмовив Шарлюн. — Назва ні до чого нас не зобов'язує. Вбирайся хоч пожежником, коли тобі охота!

— Сьогодні ввечері хай кожен поміркує над тим, як нам прибратися, — промовила Міке, — а завтра виберемо з усіх пропозицій найкращі й — головне — найдешевші.

Зозулик, побачивши, що нарада доходить кінця, нараз схопився:

— Вигортай кишені! — гукнув він урочисто, розшморгуючи здорову шкіряну суму, що відучора заступила вишивану торбу прабабусі Кабассоль.

Вигортання кишень уже стало ритуалом. Щовечора ватага складала докупи й підраховувала те, що перепадало кожному за цілий день: кишенькові гроші, дрібні випадкові заробітки тощо. Кожен чесно витрушував усі свої кишені. А що було їх одинадцятеро, за день назбирувалась тисяча, а то й дві франків. Ці даяння аж ніяк не були зайві, надто як не щастило «наварити буйябес» — бо ледачі рибалки Порт-Біу часом виходили в море всім гуртом.

Янгол оддав свої двадцять франків.

— Оце й усього! — протягом мовив Зозулик, відкопиливши губу.

Янгол і трохи не збентежився.

— Ой, як мені кортіло морозива! Я цілу годину крутився біля візка. Ще мить — і не втерпів би, витратив двадцять франків… Врешті я так обрид італійцеві, що він дав мені ворочок задарма.

— Тобі бракує сили волі,— сухо зауважив Зозулик. — Ти ж міг продати те. морозиво й заробити цілих сорок франків! Тільки так і можна настарати мільйон — ані в жоден інший спосіб!

По цих мудрих словах лицарі розійшлися.

Міке забігла дорогою до мадмуазель Блан — розказати дорослій своїй приятельці, що перепони на шляху до Бандоля усунено.

— Ну, на якусь із перших премій вам нема чого, звичайно, важити, — промовила вчителька. — У Бандолі стоїть ціла флотилія яхт, і їхні власники мають таку змогу пишно вирядитись, якої не маєте ви. Та скоро вас допущено до змагання — спробуйте щастя й покажіться якомога краще.

— Але на опорядження нам зосталося тільки два дні,— заклопотано мовила Міке. — Могіканських грошей ми не займемо. Що ж нам робити?

— Простота й добрий смак — ось що найпевніше забезпечить вам успіх, — відказала вчителька. — На параді, безперечно, буде тьма-тьмуща корсарів та флібустьєрів усіх гатунків. То й полишіть цей маскарад тим, у кого грошей більше, аніж фантазії… Знаєте, чого конче там бракуватиме? Квітів! На початку літа їх майже немає на узбережжі, і надто вони дорогі, щоби їх замовляти. От і скористайтеся з цього…

Міке здивувалася:

— Коли бандольські яхтсмени не в змозі купити двісті або й триста кілограмів квітів, то що можемо ми?

— А ви нарвіть квітів там, де вони споконвіку ростуть, несіяних квітів…

— Та де ж їх нарвати?

Мадмуазель Блан узяла Міке за руку й підвела до широкого вікна, звідки відслонялась затока й вихід з неї в море.

— Ти нічого не бачиш?

— Бачу острів Біу, червоний од променів вечірнього сонця! — відмовила Міке.

— Хай Рудик попливе туди човном рано-вранці,— сказала мадмуазель Блан. — Хай пристане в глибокій бухточці Мор з південного боку острова й видереться стежкою, що веде до руїн маяка. Може, й здибає дорогою те, що вам треба…

Міке духом пригналася до чемпіона буйябес і переказала йому розмову.

• Предыдущая
• 13/30
• Следующая