Мільйонери з порожніми кишенями - Берна Поль - Страница 10

• Предыдущая
• 10/30
• Следующая

— Вона каже слушно, — промовив Шарлюн. — Так, кожен повинен робити те, до чого має хист; але це також означає, що кожен мусить важитись і на особисті жертви. О, вісімдесят тисяч — це таки добрі гроші… Зозулику, треба продати твою зелену двоцентову англійську Гвіану…

Зозулик стуманіло глянув на приятелів — чи вони, бува, не жартують…

— Дідусь зроду на це не погодиться, — сказав він. — Такі цінні марки не продають…

— Та-та-та! — дошкульно засміявся Шарлюн. — Хіба ми не знаємо, що дідусь вволює всі твої забаганки. Правда ж, Розет?

— Зозулику, продай марку! — зграйно зарепетували Порт-Біуські бісенята.

— Це змова! — зойкнув Зозулик, задкуючи до дверей.

Цього вечора за марку не згадували більше ані словом, але досить було й того, що зерно посіяно; всі задуми, що бгалися до шаленої Шарлюнової голови, конче мусили здійснитись…

Вертаючи до містечка, діти спіткали на круглій галявині мосьє Аморетті, який квапливо чимчикував піскуватою дорогою від могіканських хатин.

— Тра-ля-ля! Тра-ля-ля! — упівголосу проспівав Смішко.

Міке штовхнула його ліктем, аби замовк.

Мосьє Аморетті кинув на них лихим оком і, сердитий, попрямував далі.

Він тільки-но мав розмову з Кадюсом та Пастурелем — старшими серед цих обідранців, що посіли найкращу землю в Порт-Біу: всі п'ятнадцятеро навряд чи стяглися б на п'ятнадцять тисяч франків. Отже, він переміг. Мосьє Аморетті мусив би почуватися вдоволеним, але зразу по цій нежданій зустрічі його пойняло лихе передчуття.

— Цікавий я знати, що мені ще втнуть ці урвителі! — процідив він крізь зуби. — Треба матися на бачності, а то, диви, одного чудового дня візьмуть і висадять мерію петардами власного виготовлення…

Мадмуазель Блан чекала відвертої розповіді. І зрештою вона таки почула її з уст Міке — дівчинці хотілося забезпечити надійну союзницю в «хрестовому поході на мільйон», що його замислили приятелі. Вчителька розуміла дітей краще за будь-кого іншого, і вони завше могли важити на її пораду, яка до того ж вгамовувала шал цих урвиголів. Почувши про «хрестовий похід», вона спершу сторопіла. Задум здався їй безглуздим, а шанси на успіх — мізерними.

— Невже ви гадаєте, що здобудете мільйон за такий короткий час? Де це видано, де це чувано? Багатство не дається так легко до рук, а тим паче дітям!

— Отим-то ми й зважились спробувати! — вигукнула Міке. — Не думайте, що ми ходитимемо, наче старці, од порога до порога з картоновою карнавкою. Цього домудрувався б перший-ліпший бойскаут. А ми важимо на більше…

Ця розмова відбувалася на невеличкому шкільному подвір'ї, де ще недавно галасували учні. Скісні промені вранішнього сонця, сіючися крізь струнку колонаду піній, пестили зелений, рівненько підстрижений моріжок, біля якого не покладаючи рук ходила мадмуазель Блан.

— Ну, гаразд, поговоримо про це згодом, коли ви назбираєте принаймні десяту частину тих грошей, — мовила сміючись учителька. — Шарлюнові ця витівка небавом обридне, і вам закортить розтринькати гроші. В який саме спосіб? Мене прямо в жар кидає, скоро про це здумаю. І що більше ставатиме грошей, то дужче вас мучитиме спокуса… Чи стане вам духу їй опиратися?

— Безперечно! — відказала Міке. — За тиждень ми вже зібрали п'ятнадцять тисяч франків. А коли Зозулик зважиться продати свою зелену двоцентову англійську Гвіану—в нас буде біля ста тисяч франків. Мадмуазель Блан щиро здивувалася:

— Ого! Я й гадки не мала, що ви такі скорі! Ну, коли вам і справді пощастить зібрати цілий мільйон, тоді я повірю, що на світі є чудеса. Але Зозулик — міцний горішок: як і личить справжньому колекціонерові, він свого так просто не облишить…

— Ми упадаємо біля нього від ранку до вечора! — мовила Міке. — Він уже праве готовий.

І вона побігла з двору.

Справді, вже цілісіньких десять днів, шукаючи способу заробити якомога більше грошей, Шарлюн водночас керував детально розробленою кампанією, що мала справляти поступовий тиск на Зозулика. В кампанії цій кожному з ватаги надавалася своя, певно визначена роль. Вони прагнули втовкмачити в голову Зозуликові, що знаменита двоцентова англійська Гвіана псує його колекцію і що найкраще обміняти марку на новенькі банкноти. Зозулик стояв поки що твердо, але з розвіяності, з нестями, що мелькали в нього на лиці і в очах, — було видно: хлопець — на волосину від поразки. Ніде правди діти: приятелі просто дихнути йому не давали, і благодатні канікули поступово ставали для нього пеклом.

Щоранку й щовечора ватага збиралася в казематі на велику раду. Ні, жоден з них не докоряв Зозуликові й словом за його скнарість. Але щоразу, відкриваючи засідання, Шарлюн гучно виголошував:

— Любий Зозулику, продай свою зелену двоцентову англійську Гвіану! Це треба зробити для нашої справи!

А гурт в одно скандував:

— Зо-зу-ли-ку! Про-дай мар-ку!..

Саме в такий спосіб Катон переконав колись римський сенат у тім, що треба зруйнувати Карфаген. Зозуликові, звичайно, далеко було до римських патриціїв, але надії ватаги він зраджував майже так само вперто, як і Шпиндель.

Навіть коли він був сам, навіть тоді голос сумління незмовкно лунав йому в вухах і геть тлумив гомін навколишнього світу. А часом, гуляючи набережною чи простуючи додому, він чув позад себе вкрадливий шепіт:

— Зозулику, ну продай зелену двоцентову англійську Гвіану! Це треба для нашої справи! Доведи, що ти серед нас — найкращий! Продай марку! Ну, на бога, продаси чи ні?

Страдник обертався й бачив Янгола, що тягся за ним назирці, заклавши руки в кишені, з широкою усмішкою на повному, справді херувимському видочку.

І вже останнього вдару завдала йому рідна сестра Розет. Сталося це вдома, ввечері. Брат і сестра, стоячи навколішках, спиною до спини, відбували вечірню молитву під розчуленим поглядом бабусі Кабассоль. Зозулик помолився перший і пірнув під ковдру. А Розет, знаючи, що бабуся недочуває, швидко й доволі голосно промовила:

— Милостивий боже! Зроби, будь ласка, так, щоб Зозулик продав зелену двоцентову англійську Гвіану! Оборони могікан від напасті! Вволи моє прохання!

Це була та краплина, яка вщерть переповнила чашу. Зозулик мучився мало не до ранку і заснув у сльозах. А збудився він бадьорий, з легким серцем, і відчув — він люто ненавидить кляту марку, через яку зазнав таких страждань. Колись він знайшов ту «Гвіану», риючись у давніх конторських документах. Перший-ліпший службовець міг би любесенько її привласнити. То ж краще вже втратити її з честю!

Сидячи за сніданком, він вичікував слушної нагоди, щоб сповістити про свою велику офіру. Розмова саме торкнулася збільшення поштових тарифів.

— До речі,—байдуже промовив Зозулик, — я хотів би продати свою зелену двоцентову англійську Гвіану…

Мосьє Кабассоль здивувався:

— Чи ба! А яку марку ти купиш замість неї?

Зозулик гарячково думав, що б його сказати вірогідне й водночас безпечне. Не розголошувати ж таємниці! Помовчавши, він глянув на дідуся, мосьє Туссена та ще одного молодого клерка з їхньої контори, що сидів край столу, і об'явив.

— Я покладу гроші в банк!

— Вже в банк! — зітхнув старий нотар. — Ну й діти нині!..

Мосьє Туссен увічливо всміхнувся й пильно глянув на хлопця поверх здорових своїх окулярів, але промовчав. Розет, що сиділа поруч клерка, із захватом дивилася на брата. Зозулик розважив, що він дотримав усіх належних правил пристойності щодо родинних властей. Тож від цієї хвилі його турбувало єдине — як збути з рук марку? Це треба було зробити якомога швидше, щоби свідки тієї розмови не забули про мовчазну згоду дідуся.

Мосьє Туссен по сніданкові мав їхати в справах до Тулона. Набравшись зваги, Зозулик перехопив старшого клерка, як той сідав за кермо своєї легківки.

• Предыдущая
• 10/30
• Следующая