На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович - Страница 49
- Предыдущая
- 49/67
- Следующая
Кідого довго гойдався на пружній гілляці, потім, не кажучи ні слова, вернувся до стовбура.
— Біда не знати дороги, — сумовито сказав він. — Ми могли б пройти сюди значно легше. Там, — негр махнув рукою на північний захід, — близько від нас степ. Нам слід було йти праворуч, не заходячи в ліс… Треба вернутись до степу. Можливо, там є люди: на краю лісу завжди більше людей, ніж у степу чи в самому лісі.
Спускатися з дерева було куди страшніше, ніж підніматись. Якби не допомога друзів, Пандіон ніколи не зумів би злізти так швидко, а ще ймовірніше, упав би і загинув. Як тільки молодий еллін ступив на землю, його ослаблі від нервового напруження ноги підломилися і він простягся на траві під сміх товаришів. Кідого розказав про все, що бачив з дерева, і запропонував повернути під прямим кутом убік від наміченого напряму. Товариші жодним словом не протестували проти цього, чим був здивований Пандіон, хоч усім було ясно, що вони зазнали поразки у боротьбі з лісом і що затриматись у дорозі доведеться, можливо, надовго. Промовчав навіть упертий етруск Каві, мабуть розуміючи, як змучилися люди у важкій боротьбі, що до того ж була марною.
Пандіон пам'ятав про слова Кідого на початку походу і вважав, що дорога навколо лісів далека й небезпечна. Вздовж рік і на краю лісу живуть сильні й люті племена, для яких дев'ятнадцять подорожніх не становлять якоїсь серйозної сили…
Степ з низькими, рідко й правильно розставленими деревами, схожий на фруктовий сад, збігав до бистрої річки. На протилежному березі громадилася купа чорного каміння. До нього річка нанесла довгий вал із стовбурів, гілок, стебел очерету, висушених і побілілих.
Загін подорожніх, проминувши пальмовий гай, весь повалений слонами, розташувався під густим невисоким деревом.[109] Запашна смола стікала по стовбуру, довгі клапті шовковистої кори, що звисали з гілок і стовбура, монотонно свистіли під легеньким вітерцем, навіваючи дрімоту на стомлених людей.
Раптом Кідого підвівся на коліна; насторожилися й інші. До ріки наближався величезний слон. Його поява могла бути недоброю. Люди стежили, як розмашисто ступав він, повільно паревалюючись неначе всередині своєї власної товстої шкіри. Слон наближався, спокійно розмахуючи хоботом, і щось у його поведінці не схоже було на звичайну обережність цих чутких, уважних тварин. Ось почулися й людські голоси, але слон навіть не підняв своїх величезних вух, закинутих назад. Спантеличені подорожні, переглядаючись, повставали зараз же, мов по команді, припали до землі — поряд слона видно було кілька людських постатей. Тільки тепер товариші Пандіона побачили, що на широкій шиї слона лежала людина, упираючись схрещеними руками в потилицю тварини. Слон підійшов до річки, ступив у помутнілу під стовпами його ніг воду. Величезні вуха його раптом розчепірились, збільшивши голову велетня втроє. Маленькі коричньові оченята вдивлялися в глибину річки. Людина, що лежала на слоні, сіла і гучно плеснула тварину по похилому черепу. Різкий крик «хейя» пролунав понад річкою. Слон похитав хоботом, схопив ним великий стовбур з річкового наносу і, високо піднявши його над головою, шпурнув на середину річки. Важке дерево лунко плеснуло, зникши під водою, і виринуло за якусь мить нижче за течією. Слон кинув ще кілька стовбурів, потім, обережно ступаючи, вийшов на середину річки й зупинився, повернувшись головою проти течії.
Тоді чорношкірі юнаки і дівчата, що прийшли разом Із слоном, — їх було восьмеро, — з криком і реготом кинулись у холодну воду. Вони борсалися, топили одне одного, — сміх і шльопання по мокрому тілу далеко лунали навкруги. Погонич, що сидів на слоні, весело кричав, але не переставав стежити за річкою, час від часу примушуючи слона кидати у воду важкі дерева.
Подорожні були здивовані тим, що відбувалося. Дружба людей з велетенським слоном здавалася їм неймовірним, нечуваним чудом — всього за три сотні ліктів від них стояло сіре чудовисько, покірне людині. Як могло статись, що ця тварина, найбільша й найсильніша з усіх тварин, яка неподільно владарює в степах і лісах, схилилася перед людиною, такою тендітною, слабкою й незначною істотою в порівнянні з сірою брилою в шість ліктів від землі до плеча? Що це за люди, які підкорили собі велетнів Африки?
У Каві аж очі загорілися, він штовхнув у бік Кідого. Негр спостерігав веселу розвагу; повернувшись до етруска, він зашепотів тому у вухо:
— Я чув ще в дитинстві: десь на межі лісів і степу живуть люди, прозвані володарями слонів. Бачу, що це не казка. Он стоїть слон і охороняє тих, що купаються, від крокодилів… Казали, що це люди близького нам народу і мова їхня схожа на нашу…
— Ти хочеш піти до них? — задумливо спитав етруск, не зводячи очей з людини, що сиділа на слоні.
— Хочу і не знаю… — зам'явся Кідого. — Якщо моя мова — їхня мова, тоді вони зрозуміють нас і ми дізнаємося про дорогу. А коли їх мова інша — тоді погано: вони знищать нас, як курчат!
— Вони їдять людське м'ясо? — помовчавши, знову заговорив Каві.
— Я чув що ні. Цей народ багатий і сильний, — відповів негр, збентежено гризучи травинку.
— Я б спробував дізнатись про їхню мову зараз же, не заходячи в їх селище, — сказав етруск. — Тут тільки неозброєна молодь, і якщо той, що сидить на слоні, нападе на нас, ми сховаємось у траві і кущах. А в селищі ми всі загинемо, коли не домовимося з переможцями слонів…
Порада етруска сподобалася Кідого. Негр випростався на весь свій високий зріст і повільно пішов до річки. Пролунав різкий крик погонича слона, і юнаки та дівчата, що купались, переставши борсатись, завмерли по пояс у воді, дивлячись на протилежний берег.
Слон грізно повернувся в бік Кідого, який наближався до нього, хобот з шурхотінням звився над довгими білими бивнями, вуха знову розкинулися широкими обвислими крилами. Погонич слона вдивлявся в пришельця; в правій руці у нього був піднятий напоготові широкий ніж з гачком на кінці.
Кідого мовчки підійшов майже до самої води, поклав на землю спис, наступив на нього ногою і розвів неозброєні руки.
— Здоров був, друже, — повільно і чітко вимовляючи слова, сказав Кідого. — Я тут із своїми товаришами. Ми самотні втікачі, повертаємося на батьківщину і хочемо просити допомоги у твого племені…
Юнак, що сидів на слоні, мовчав. Подорожні, які сховалися під деревом, із завмиранням серця чекали, зрозуміє він мову Кідого чи ні. Від цього юнака залежала дальша доля подорожніх.
Погонич слона опустив ніж. Слон переступав у воді, що дзюрчала навколо його ніг, звісивши хобот між бивнями. Аж ось тубілець заговорив, і Пандіон полегшено зітхнув, а Кідого, що напружено стояв, радісно стрепенувся. Мова погонича відрізнялася гучними наголосами і шиплячими звуками, яких не було в співучій мові Кідого, але навіть Пандіон пізнав у ній знайомі слова.
— Звідки ти, пришельцю? — почулося запитання, що з висоти звучало гордовито. — Де твої товариші?
Кідого пояснив, що вони були в полоні у Та-Кемті і пробиваються на батьківщину — на берег моря. Негр жестом підкликав товаришів, — усі дев'ятнадцять чоловік, змарнілі і похмурі, стали на березі.
— Та-Кемт… — по складах вимовив погонич слона. — Що це таке? Де така країна?
Кідого розповів про могутню країну на північному сході, що лежить вздовж великої ріки, і погонич слона задоволено закивав головою.
— Я чув про нього, це страшенно далеко. Як ви могли пройти звідти? — У словах погонича почулося недовір'я.
— Про це довго говорити, — стомлено сказав Кідого. — Подивися на них, — негр показав на Каві, Пандіона і групу лівійців: — хіба ти бачив поблизу таких людей?
Погонич слона з цікавістю розглядав незвичайні обличчя. Недовір'я в його погляді поступово зникало, потім він плеснув рукою по потилиці слона:
— Я молодий і не можу нічого вирішити без старших. Перейдіть на наш берег, поки слон у річці, і чекайте. Що переказати вождям від вас?
— Перекажи, що стомлені подорожні просять дозволу відпочити в селищі і дізнатись про дорогу до моря. Більше нам нічого не треба, — чітко відповів Кідого.
- Предыдущая
- 49/67
- Следующая
