На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович - Страница 43
- Предыдущая
- 43/67
- Следующая
Над самою водою в зеленому склепінні були вузькі просвіти — там згори падав суцільний каскад золотого вогню. Він, оповиваючи дерева сяючим туманом, дрібнився в проміжках між стовбурами на вертикальні смуги світла, що поступово згасали в глибині лісу. Пандіону згадалися темні, таємничі храми Айгюптосу. Канати повзучих рослин перекидались від стовбура до стовбура вільними петлями або спускалися вниз, утворюючи хвилясті завіси. Грунт, усипаний листям, потертю гнилих плодів і гілок, був пушистий і м'який, де-не-де по ньому були розкидані дрібні зірки барвистих квітів.
Із стовбурів звисали, як клапті здертої шкіри, довгі шматки кори, яка ніби лущилась.
Великі метелики безшумно літали над землею; їхні тріпотливі крильця привертали увагу молодого елліна химерним поєднанням фарб — яскравих оксамитночорних, металевосиніх, червоних, золотих і сріблястих.
Ірума впевнено йшла між корінням, спускаючись до річки, і привела Пандіона на рівну галявинку біля самого водостока, вкриту ніжним килимом пухнастого моху. Тут стояло дерево, розбите блискавкою. У відщепі твердої жовтої деревини вирізнялися грубі обриси людської фігури. Очевидно, дерево було річчю, яку шанували, — довкола нього висіли кольорові ганчірки, зуби хижаків. У землі стирчали три почорнілі слонові ікла.
Ірума, шанобливо схиливши голову, наблизилася до старого дерева і поманила до себе Пандіона.
— Це предок нашого роду, народжений від громового удару, — тихо промовила дівчина. — Дай йому що-небудь, щоб стародавні люди були добрі до нас.
Пандіон оглянув себе — у нього не було нічого, що він міг би віддати цьому грубому богові, вигаданому предкові Іруми. Юнак, посміхаючись, розвів руками, але дівчина була невблаганна.
— Дай оце, — вона доторкнулася до пояса, сплетеного з жирафових хвостів, який щойно зробив Кідого для Пандіона на спомин про полювання.
Молодий еллін слухняно розв'язав і віддав дівчині смужку шкіри. Ірума скинула плащ. Вона була без браслетів, без намиста, тільки в широкому шкіряному поясі, що косо спадав на ліве стегно.
Дівчина стала навшпиньки, потяглась до зазубрини біля голови ідола і прикріпила там Пандіонів подарунок. Ничже Ірума почепила клаптик строкатої шкури леопарда і в'язку схожих на буси темночервоних зерен. Потім дівчина висипала до підніжжя ідола жменю проса і задоволена відступила.
Тепер вона уважно дивилася на Пандіона, притулившись спиною до стовбура невисокого дерева з безліччю червоних квітів серед листя.[95] Здавалося, немов червоні лампади світилися над головою дівчини. Сонячне проміння мінилося на бронзовій шкірі Іруми.
Пандіон стояв, безмовно любуючись дівчиною. Її краса здавалася йому священною в тиші велетенського лісу — храму невідомих богів, які так відрізнялися від радісних небожителів його дитинства.
Світла, спокійна радість враз сповнила душу Пандіона — він знову ставав художником, і колишні прагнення прокинулися в ньому.
Але раптом з глибини пам'яті постав надзвичайно виразний привид. Там, на дуже далекій батьківщині, під шум сосен і моря, так само стояла, притулившись до дерева, Тесса, — це було в минулі, неповоротні дні…
Ірума закинула руки за голову, злегка перегнулася в тонкій Талії і стиха зітхнула. Збентежений Пандіон відступив на крок — Ірума стала в ту саму позу, в якій він хотів виліпити Тессу.
Перед елліном воскресло минуле, з новою силою спалахнуло прагнення повернутись до Енніади. В дорогу, назустріч новій боротьбі, геть від Іруми!..
Пандіона мучило роздвоєння його прагнень, які раніше завжди були ясні. Він виявив у собі невідому раніше слабість, і це злякало його.
Тут з нестримною силою кликала його жарка, як саме сонце Африки, юна, як квітучий після дощу степ, міцна, як широкий потік, влада життя. Там були всі найсвітліші його мрії про велику творчість. Але хіба не сама краса стояла перед ним, близька й радісна? Такі не схожі були Ірума і Тесса, — вони зовсім різні, і все ж в обох жила одна й та сама достовірність прекрасного.
Тривога Пандіона передалася дівчині. Вона наблизилась до нього, і співучі слова чужої мови порушили лісову тишу.
— Ти наш, золотоокий, я танцювала танець великій богині, предок прийняв дарунки… — Голос Іруми завмер, довгі вії прикрили очі. Дівчина міцно обняла Пандіона за шию і пригорнулася до нього.
У молодого елліна потемніло в очах, він із страшенним зусиллям одхилився від дівчини. Вона підняла голову. Рот у неї по-дитячому трохи розкрився.
— Ти не хочеш тут жити? Ти підеш з товаришами? — здивовано спитала Ірума, і Пандіону стало соромно.
Він ніжно пригорнув до себе Іруму і, добираючи потрібні слова, засвоєні з мови її народу, намагався пояснити їй велику тугу за батьківщиною, за Тессою… Голова Іруми закинулася вгору на широких грудях молодого елліна, її очі поринули в золотисте сяйво його очей, вона мляво посміхнулася, показавши зуби. Ірума заговорила, і в словах її звучала та сама ніжність, ті самі ласки кохання, які п'янили Пандіона, коли він слухав Тессу.
— Так, якщо ти не можеш тут жити, тобі треба піти звідси… — Дівчина запнулася на останньому слові. — А коли я й мій народ хороші для тебе, залишайся, золотоокий. Подумай, виріши, приходь, я чекатиму!
Дівчина випросталася, гордо відкинувши назад голову. Такою ж серйозною і суворою бачив її Пандіон під час танцю.
З хвилину молодий еллін нерухомо стояв перед нею, потім, раптом наважившись, з глухим стогоном простягнув до дівчини руки. Але вона вмить зникла за деревами, поринувши в темряву лісової хащі…
Ірума зникла, і це вразило Пандіона, як тяжка втрата. Еллін довго стояв у похмурому лісі, потім повільно пішов навмання крізь золотистий туман галявини, стримуючи бажання кинутися слідом за Ірумою, розшукати її, сказати їй, що кохає, що залишається з нею.
Як тільки Ірума сховалася від Пандіона за деревами, вона кинулась бігти, легко перестрибуючи через коріння, прослизаючи поміж ліанами. Дівчина мчала все швидше, аж поки зовсім не вибилась із сил. Вона, важко дихаючи, зупинилася на березі спокійного водоймища — тихої заводі річки, що тут розширялася. Яскраве світло осліпило її, тіло обдало жаром після темряви і прохолоди лісу.
Ірума тужливо оглянулася кругом, крізь сльози побачила своє відображення на гладенькій поверхні води і мимоволі оглянула себе всю в цьому великому дзеркалі… Еге ж, вона справді гарна! Та, значить, краса ще не все, коли чужоземець, золотоокий, хоробрий, добрий і ласкавий, хоче піти від неї. Значить, йому треба ще щось… А що саме?..
Сонце сідало за горбистим степом. Коса голуба тінь лежала біля порога хатини, де сиділи Кідого і Каві.
З того, як неспокійно заворушилися обидва друзі, Пандіон зрозумів, що етруск і негр давно вже чекали його. Понурившись, молодий еллін підійшов до друзів. Каві встав, урочистий і суворий, поклав руку на плече другові.
— Ми хочемо говорити з тобою, він і я, — етруск кивнув на Кідого, який став поруч нього. — Ти не прийшов на раду, але все вирішено — завтра ми вирушаємо…
Пандіон аж одхитнувся. Дуже багато подій сталося за останні три дні. І все ж молодий еллін не думав, що товариші так квапитимуться. Він сам поспішав би не менше, за них, коли б… коли б не було Іруми!
З поглядів друзів молодий еллін зрозумів, що вони осуджують його. Пандіона давно вже непокоїла думка про те, що йому треба на щось зважитись, але він несвідомо відкидав її, наївно сподіваючись, що все якось уладнається. Тепер уже край треба було зробити вибір. Немов стіна знову загородила доступ до радісного світу волі, тієї волі, яка насправді жила лише у мріях Пандіона.
Він повинен вирішити, чи залишається тут з Ірумою, чи, назавжди втративши її, йде з товаришами. Але якщо він залишиться тут, то п'є буде теж назавжди: тільки спільними зусиллями двадцяти семи чоловік, ладних на все, навіть на вірну загибель, ради повернення на батьківщину, можна було подолати простір, що тримав їх у полоні землі. Значить, коли він залишиться, то назавжди втратить батьківщину, море, Тессу, — усе те, що підтримувало його І допомогло опинитись тут.
- Предыдущая
- 43/67
- Следующая
