На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/67
• Следующая

— Не боюсь, і ти це знаєш, — відрубав етруск. — Але за нами не одне життя, а п'ятсот. Чи ти хочеш принести їх у жертву? Дорога ціна твоєї смерті!

Пандіон рвучко підвівся і вдарився головою об низеньку стелю.

— Я подумав, поговорю, — поспішно промовив Каві,— але шкода, що лише два шене поблизу від нас. Погано, що у нас нема язиків по інших шене. Завтра вночі, будемо говорити, я дам тобі знати, попередь Кідого…

Пандіон вибрався з хижки етруска, проповз вздовж стіни, і поспішаючи, щоб встигнути до сходу місяця, поліз до Яхмоса. Яхмос не спав.

— Я був у тебе, — схвильовано прошепотів єгиптянин, — але тебе не застав. Я хочу тобі сказати… — Він запнувся. — Мені сказали, що завтра мене заберуть звідси — відправляють триста чоловік на золоті рудники в пустелю. Так от — звідти не повертається ніхто…

— Чому? — запитав Пандіон.

— Раби, вислані туди, рідко живуть більше року. Нема нічого більш жахливого, ніж праця там — у розпеченому серці гори, без повітря. І води дають мало— її невистачає. Треба бити найміцніший камінь, піднімати руду на собі в корзинах. Найвитриваліші падають, як мертві, наприкінці робочого дня, стікаючи кровью з вух та горла… Прощай, екуеше, ти світла людина, і я полюбив тебе, хоча ти врятував мене даремно. Але я ціную не порятунок, а співчуття… Давно вже гірке життя змусило нашого стародавнього співця скласти хвалу смерті. І я зараз повторяю її.

— «Смерть стоїть передо мною, як одужання перед хворим, як вихід після хвороби, — речитативом зашепотів єгиптянин, — як перебування під парусом у вітряну погоду, як запах лотоса, як дорога, обмита дощем, як повернення додому з походу…» голос Яхмоса обірвався з стогоном.

Охоплений жалем, молодий еллін присунувся до єгиптянина.

— Але ти можеш сам… — Пандіон не доказав. Яхмос відсахнувся.

— Що ти говориш, чужинцю! Хіба я можу примусити своє Ка[57] вічно мучити Ба[58] в безконечних стражданнях…

Пандіон нічого не зрозумів. Він був щиро переконаний, що після смерті кінчаються і муки, але промовчав, пожалівши єгиптянина.

Яхмос заходився поспіхом рити землю в кутку своєї хижки, відсунувши вбік солому, на якій спав уночі.

— Ось візьми оцей кинджал, якщо ти колись наважишся… а це на згадку про мене, якщо трапиться чудо і ти станеш вільним, — Яхмос поклав на руку Пандіона гладеньку холодну річ.

— Що це, навіщо воно мені? — здивувався молодий еллін.

— Це камінь, який я знайшов у підземеллях одного старого храму, захованого в скелях.

І Яхмос, зрадівши, що має змогу забутися в спогадах, розповів Пандіону про таємничий стародавній храм, на який віл натрапив, шукаючи багатих гробниць, біля завороту великої ріки за багато тисяч ліктів нижче від «Міста»-столиці Нут-Амон.

Яхмос помітив сліди старої стежки, що вели до стрімких урвищ від берега невеликої затоки, густо зарослої очеретом. Місце було віддалене від селища, і ніхто туди не заглядав, бо нічого привабливого для хлібороба чи пастуха не було на неродючих скелястих урвищах.

Яхмос міг без остраху провадити свої розшуки і, не гаючи часу, попрямував у глиб вузької ущелини, заваленої кам'яними брилами. Каміння вкривало стежку, як видно, обвалившись набагато пізніше того часу, коли вона сполучала це місце з берегом ріки. Довго Яхмос пробирався через скелі, водориї, кущі колючок. В ущелині було безліч павуків — поперек проходу були натягнуті тенета з павутиння, що прилипало до спітнілого обличчя грабіжника царських могил.

Нарешті стіни ущелини розступилися, відкриваючи замкнену серед високих горбів долину. В центрі її височів горб, облямований двома рядами зрошувальних канав, мабуть, раніше тут було джерело, яке використовували для саду. Тиша панувала в тьмяному мареві задушливої І безвітряної долини. Чорні блискучі скелі височіли навкруги, замикаючи долину. Тільки на протилежному її боці видно було ущелину, подібну до тієї, якою пройшов Яхмос у це забуте всіма місце.

Грабіжник видерся на горб і зразу побачив висічений в скелі хід, до цього захований за вершиною горба. Хід був завалений, і Яхмосу довелося чимало попрацювати, перш ніж він зміг пробратися всередину. Яхмос опинився в прохолодній темряві. Відпочивши трохи, він запалив світильник, що завжди був при ньому, і пішов високим коридором, уважно оглядаючи статуї, що виступали по обидва боки. Яхмос побоювався підступних пасток, — що загрожували тяжкою смертю. Але його побоювання були даремні: стародавні будівники або не поставили пасток, покладаючи надію на приховане розташування храму, або ж минулі тисячоліття знешкодили ці пастки. Яхмос без перешкод проник у велике кругле підземелля з статуєю бога Тота в центрі, що схиляв свій довгий дзьоб з високого п'єдесталу. В стінах Яхмос побачив десять вузьких, ніби щілини, входів, розташованих на рівній відстані один від одного. Вони вели до кімнат, завалених напівзотлілими речами: згортками, папірусами, дерев'яними дошками з малюнками і написами. Одне приміщення було заповнене в'язками сухих трав, що перетворювалися на порох від найменшого дотику, в іншому — лежали купи каміння. Не виявивши нічого цікавого для себе, Яхмос обійшов вісім кімнат — всі вони були квадратні. Дев'ятий вхід привів Яхмоса в довгасту кімнату, обрамлену колонами з граніту. Між ними були закріплені дошки з чорного діабазу, помережані письменами на стародавній мові Та-Кемту. Посеред кімнати стояла ще одна статуя носатого бога Тота, на її п'єдесталі, в плоскій мідній чаші, заблищав у проміннях світильника коштовний камінь. Яхмос жадібно схопив його, підніс до вогню і не втримався від вигуку розчарування… Камінь не належав до тих, що цінилися в Та-Кемті. Досвідчене око грабіжника відразу визначило, що для купця він не становить цінності. Але, — дивна річ, чим більше вдивлявся Яхмос, тим привабливішим здавався йому невідомий камінь. Це був голубуватозелений уламок кристала, завбільшки з наконечник списа, плоский, полірований і надзвичайно прозорий. Зацікавлений Яхмос вирішив прочитати стінні написи, сподіваючись знайти якесь пояснення щодо походження каменя. Він ще не забув стародавньої мови Та-Кемту, якої вчили в школах вищих писарів, і намагався розібрати ієрогліфи, що чудово збереглися на поверхні діабазу.

У підземеллі було мало повітря — віддушини для провітрювання храму давно завалилися, олія в світильнику догоряла, але Яхмос уперто читав, і поступово перед знедоленим грабіжником розкривалася повість про подвиг, здійснений за незапам'ятних часів, невдовзі після побудови великої піраміди Хуфу. Фараон Джедефра послав свого скарбника Баурджеда далеко на південь, в Та-Нутер — Країну Духів, щоб дізнатися про межі землі і Велику Дугу — океан. На семи найкращих кораблях Баурджед відплив на південь з гавані Суу[59] на Лазурових Водах.[60] Сім років мандрували сини Чорної Землі. Вони досягли Великої Дуги і довго пливли на південь, вздовж невідомих берегів. Половина людей і чотири кораблі загинули від страшенних бур Великої Дуги, а решта досягла казкового Пунту.[61] Але наказ фараона гнав їх далі: їм потрібно було довідатись, де саме на далекому півдні знаходяться межі землі. Залишивши кораблі, сини Чорної Землі рушили на південь суходолом.

Більше як два роки мандрували вони через темні ліси, перетинали широченні степи, переходили грізні гори — оселі блискавок — І досягли, вичерпавши всі сили, великої ріки, на якій жив могутній народ, що вмів будувати кам'яні храми. Виявилося, що край землі все ще безмежно далекий, — там, на півдні, за блакитними степами і лісами з срібним листям. І там, за межами землі, тече Велика Дуга, — океан — межі якої нікому Із смертних невідомі. Мандрівники зрозуміли своє безсилля виконати до кінця волю фараона і повернулися в Пунт, спорядили нові судна замість своїх старих, поточених шашлем і розбитих у боротьбі з хвилями Великої Дуги. Але уцілілих людей ледве вистачило на один корабель. Навантаживши його дарами Пунту, сміливці вирішили повторити свій неймовірно тяжкий шлях. Прагнення повернутися на батьківщину надавало їм сили, — вони перемогли вітри і хвилі, піщані бурі, підступні підводні скелі, голод і спрагу, пробилися до Лазурових Вод і прибули в гавань Суу після семи років відсутності.

• Предыдущая
• 23/67
• Следующая