Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/48
• Следующая

І от однієї залитої срібним молоком ночі, коли місяць царював серед неба і коли відбувається струс, від якого зима відступає в холодні небесні рури, а натомість приходить весна, дяк Григорій Комарницький прокинувся від дивних звуків: село грало й співало. Звідусіль лилася солодка музика дудок, а при ній підносилися високі й чудові жіночі голоси, які витинали веснянок. Дяк не витерпів і вийшов на шкільного танка та й спинився вражений: уздрів, що ніч наповнена тінями, які позавмирали біля хат, і ті тіні ворушилися, деякі ходили чи повільно танцювали, і прочувалася в тому всьому особлива напруженість, бо здавалося: не тільки люди почали рухатися дворами, а й дерева, а може, й усе село стало круглим, як цей місяць, щитом, де поблискували шибки, наче зорі, чи це зорі поблискували в тих шибках; саме там кублилися молочні хвилі, але не був це туман, а дивно розсіяне місячне світло; біліли стіни і жіночі сорочки, так само сорочки чоловічі, заламуючись на згинах, і все це: і дорога вулиці, й будівлі, і дерева, кущі, тини, загорожі ніби повільно кружляли, а може, все це йшло від дивовижної, рівної, але широкої мелодії й отих цілком поганських пісенних вихлипів, зльотів, вивищень та опадань, які з'єднувались у дивовижній сполуці.

Жінки співали про якихось яворових людей, котрі будують мости, із приспівом: «Явор, явор, яворові люди», і що вони через ті мости не хочуть нікого пропускати, хіба подорожні залишають у плату одну з них, а пропустити мають яворові люди подорожників до Гірської землі; а не пускають їх яворові люди, бо бояться, щоб збудовані мости не зламалися. Але перехожі пообіцяли іти «стихейка», а ще й залишити яворовим людям найкращу з-поміж себе, котра зветься Весна.

А коли закінчилася ця пісня, почалася інша про якогось Володаря, в якого просили відчинити ворота слугам великого Пана, котрий несе ярії бджолоньки, а до того додадуть «мизиннеє дитя». Виспівувало цю пісню два хори: один з одного кінця, а другий з другого, тонкими голосами вигукуючи:

І тільки закінчилася ця, як дівчата заспівали про зелену діброву, питаючи в неї: «Хто в тій діброві гуляє?». А гуляють, як виявилося, всі: і заміжна жона, і бідная вдова, яка має «дев'ять думок»; заміжна жона йде з корчми, бідна вдова з поля, а дівчина гуляє, як собі хоче. І відразу ж за цим задзвеніло: «Ой Див, Див, Ладо, Див!» По тому один хор із кінця села запитав у козла, як діди скачуть, а як баби, а другий відповів: «Нехороше, непригоже», а дівчата та хлопці – «хорошенько отак, пригоженько». І все це покривала й справді солодка, якась несвітська музика дудок, від чого дяк відчув, що тіло його ціпеніє, напружується й бубнявіє, що срібне молоко наливається в нього, як у дзбан, і починає в його тілі бродити, закручуватися, закипати – що в голові, що в грудях, а що в паху. І від того всього він відчув, що й сам стає яворовою людиною, яка будує в цьому світі мости, але вони все ламаються, а може, він із тих перехожих, що ламають мости, а може, той і той в одній іпостасі. І йому здалося чи привиділося, що посеред села срібне молоко ночі згустилося в напівпрозору кулю, котра лягла серед вулиці, і в тій кулі щось яскраво заблищало, а відтак почало проявлятися дитя, одягнене в срібло й золото і з одним червоним чоботом на нозі – друга нога залишалася боса; дитя сиділо в золотому кріселці, покритому червоним оксамитом, і з промінним яблуком у руці. А довкола того дитяти повільно пливли в танку, й землі не торкаючись, утворені з того таки молока звивні білі тіні, від яких відривалася одна й підходила з м'яким прискоком до дитяти, схиляючись перед ним у низькому поклоні, відтак дитина врізувала золотим ножичком з палахкого яблука крайку й подавала укляклій тіні. І коли тінь брала ту крайку, то на мент переставала бути окуджена й непрозора, а її обличчя осяювалося, облямоване густим, розсипаним по плечах іскристим волоссям, і обличчя те було, як у дівчат цього села: з косо прорізаними темними й палкими очима. Відтак відпливала в ніч, а на її місце пританцьовувала інша тінь, доки всі не дістали по окрайцю яблука. А музика дудок лунала, а музика заливалася несамовито і, здавалося, звуки самі ставали мімічними танцівливими тінями, а може, яворовими людьми, а може, образами тих дивних чаклунських дівчат. І все це було таке незвичайне, й небачене, і нечуте, що дяк мимоволі подумав, що все це йому сниться, а може, він вийшов на ґанка в подобі одмінця, як це вмів чинити. Серце йому схвильовано билося, але тіло лишалося непорушне, мов дерев'яне, дерев'яне, але не мертве, бо в ньому зграйно нуртувало срібне молоко.

– А що, пане дяче, – почув раптом із мороку жіночого голоса. – Подобаються тобі наші веснянки?

– Нічого подібного не чув! – відказав дяк. – А хто це мене питає?

– Не пізнав? – голос долинав зблизька, але нікого ніде не бачив. – Я Максимиха Дударчукова, жінка того, до кого приходиш учитися грати.

Ту жінку пам'ятав, була то ще молода, статна, міцна в тілі, яскраво-чорнява, із розрізаними навскісно очима, але ніколи при ньому не говорила, тільки мовчки подавала до столу, навіть не дивлячись на гостя. Звали її Ганна.

– Чогось хотіла, Ганно? – спитав дяк.

– Захотіла, – засміялася жінка, хоч і досі не бачив, де заховалася і звідкіля говорить. – Отож, поки всі зайняті співанням та гранням, а з ними й мій домашній грач, ходімо зі мною.

– Куди й чого? – спитав Григорій Комарницький, шукаючи очима співрозмовницю.

– А ти й не знаєш? – засміявся голос. – Коли прийшла весна, про таке не питають, а йдуть.

– Але ж твій чоловік Максим – мій приятель! – кволо заперечив Григорій, а серце йому в грудях застукотіло ще тугіше. – Вчить мене грати й приязний до мене.

– Саме тому й вибрала тебе, – сказав голос. – Бо чи б спала з ворогом свого чоловіка? А коли ти його приятель, то й услужи мені.

– Але ж я тебе не бачу! – кволо мекнув Комарницький, згадуючи, що сам Максим навчав його: коли вибирає його жінка цього села, опиратися не можна.

– Хіба не бачив мене раніше? – спитав суворіше голос. – І чи не красна тобі?

– Красна, Ганно, але…

– Не алекай, а йди! – суворо наказав голос.

– Куди ж іти, коли не бачу тебе? – спитав дяк, озираючись, – чи з наміром співрозмовницю уздріти, чи пригледіти стежку до втечі.

Однак він її вже побачив, бо біля тину проявилося щось біле, зовсім таке, як оті танцівниці, що вели хоровода довкола дитяти в золотому кріселці. І та тінь уже до нього не говорила, а рушила углиб залитої срібним молоком ночі. І він, сам не відаючи, як і що з ним учинилося, схитнувся на ґанку, а ноги повели його у двір, відтак до перелазу, переступили і рушили по звільненій уже від снігу та льоду землі, хоча годі сказати, що заєць, який вряди-годи прокидавсь у його нутрі, спав – кидався там, ніби потрапив у клітку, а може, був його серцем, і кидався лапами на ґрати, і дер їх, бажаючи проламати, хоч були то його власні ребра. І він ішов, бо не міг не йти; годі сказати, що його до того ходу щось приневолювало, але й не довільно те чинив. А навколо високо гучали дівочі голоси, ще більше наливаючи в ніч срібного молока, а музика дудок не вгавала – текла й текла, забиваючи памороки. Однак примітив, що Ганна веде його не куди, а таки до власного обійстя, саме того, де зараз посеред двору сидить натхненний грач, один із багатьох у цій ночі, котрого звуть Максим Дударчук. Але, очевидячки, він у цю хвилю уподібнений до солов'я, адже саме ці птахи, коли співають, заплющують очі, а отже, стають сліпі до світу. Та тут дяк Григорій Комарницький помилився, а коли казати по правді, отой заєць, що часом заміняє йому серце, устиг шепнути, що Максим не такий уже сліпий, і свою жінку та й дяка в їхньому поході таки перепинить. Але подвір'я Максимове було порожнє, ніби великий казан чи миса, вщерть наповнена срібним молоком. І в тому молоці спинилася, проварюючись, біла Ганнина постать, і це в той час, як дяк спинився перед перелазом і не знаходив у собі сили його переступити. Жінка ж роззирнулася і сказала:

• Предыдущая
• 37/48
• Следующая