Выбери любимый жанр

Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович - Страница 19


Изменить размер шрифта:

19

– То ти йдеш чи не йдеш? – озвалася з глибини пітьми Явдоха, голос її був розтяглий, як напіврозтоплений клей-карук, і солодкаво-лінивий, ніби та пітьма, що її покривала, була теплою водою, і вона в тій пітьмі-воді, ніжачись, купалася.

Дяк Григорій Комарницький ще раз зітхнув, озирнувся на пса, який удруге загарчав, але неголосно, а з розчинених дверей хати знову вирвалося рипіння, харчання, рикання, галасання – і все про комара, і все про муху; ні, не доведеться йому, дяку, дослухати своєї пісні до кінця в такому незвичайному виконанні. І він ступив через поріг повітки, добре знаючи, що там не лише темінь, а й глибочезна яма, заздалегідь викопана шаленим ревнивцем Іваном Пошивайлом, а в ямі тій, згорнутий масними кільцями, лежить величезний Змій, виставивши вгору пащеку, з якої бухає холодне срібне полум'я, і та пащека роззівнулася так, що одна губа торкалася однієї стіни, а друга – супротилежної. Отож і полетів він у ту яму, даремно згадуючи, що в його тотемного предка були хоч і малі, але крила – падав як камінь у криницю, а жоден камінь, хоч би й носив прізвище крилатих істот, ніколи на собі крил не вирощує й не навішує. А у вуха йому била, разом із повівом, що лопотів, пісня про комара та муху, а ще про шурю-бурю, яка зривається і прилітає тільки тоді, коли її накликають.

2

Через якийсь час заможна вдова Хвеська Терещенчиха справляла сорок днів по смерті свого чоловіка Терешка Пискуна. На обід вона запросила й панотця із паньматкою, і пономаря з пономари-хою, й отамана та й всілякого товариства, серед якого невідь-як опинилася й Гапка Дмитриха, а може, були в тому товаристві й інші протиставні особи, але ті розсілися за столом так, щоб не бачити одне одного. Але Гапка зі своєї правдолюбної породи вчинила не так, а всілася якраз навпроти Явдохи, і це для того, щоб мати змогу їсти її очима, що вона вміла чинити досконало, тож була твердо переконана, що той чи та, кому таке чинить, опиратися їдучій силі її очей аж ніяк не зможе, а коли так, то жодна страва із добре урядженого столу в горлянку Явдосі не полізе, а кожен келишок із оковитою у рота з добром не увіллється, бо все те стане в роті чи горлі грудкою, галушкою чи кім'яхом, відтак і пожитку від тієї їжі та трунку дістане небагато, навіть коли б то була знаменита і смаковита полтавська галушка. І хоча люди кажуть, що кілка кілком вибивають, але не в такій ситуації. Отож Явдоха замість того, щоб смакувати їжею, хай і з печального приводу, і заливати на відзнаку печального приводу того поживка чудовою оковитою, смиренно поділяючи удовину журу за покійним Терешком Пискуном, змушена була ковтати слину, яка видавалася і печійна, і гірка, а Гапка, сказати б по справедливості, і собі не вкушала доброї страви, а сиділа, дивно роздувши круглу мармизу, бо навіщо їй страви, коли не менше смакувала муками своєї ворогині, що та їх увіч зазнавала і аж ніяк легко переносила? Біля Гапки сиділа її невістка, яка добре добачала, що тут коїться, через що кривенько всміхалася, а відтак здавалася криворотенькою. Явдоха терпіла над собою тортуру навіть довше, ніж могла, і то з тієї причини, що не дозволила собі піддатися ядучій потузі Гапчиних вирл, але дратувалася при цьому непомірно, а коли людина дратується, слабкосилою стає, а слабкосилі, як це просторо оповідається в «Четьях Мінеях», котрі так любив читати пономар навіть уголос для Явдохи, тортур не витримують, а тільки тверді духом та вірою. І хоч Явдоха й не була плоха, а силою духу могла б позмагатися не з одним чоловіком, що й не раз чинила, прикладом чого були її стосунки з дяком Григорієм Комарницьким, у яких перед вів, як було з'явлено, не він, а вона. Явдоха, попри всі ці застереження, щоб не даватися і не улягти урікливим очам, таки не втрималася і сказала просто в те роздуте й набурмосене, кругле, ніби місяць, обличчя:

– Чого витріщилася на мене, жабо?

– І-і-і! – пустила тонку руладу Гапка. – Чи ж ви чули, люди? Вона мене жабою назвала!

– Бо урочиш мене, відьмо! – крикнула Явдоха.

– Ану, баби, позатикайте пельки! – по-урядовому рикнув пан отаман. – Не на базар прийшли, а на поминки.

Але той розумний голос прогучав, як волання в пустелі, бо Гапка розпочала чинити ще одне дійство, якого вважалася майстринею: затарахкотіла так, що кожен із гостей, за винятком її невістки та панотця, який умів запинати вуха засувками (до речі, зараз він сидів за столом кислий і понурий, ніби вимотаний), відчув у вухах тонкого свердлика, і ті свердлики моторно почали закручуватися, зовсім так, як це чинили, і про це подумав під ту хвилю пономар, кати в «Четьях Мінеях» щодо святих угодників, тільки вживали не звукових, а залізних свердликів, і хтозна, який із них дошкульніший. І з того торохкотіння можна було б комусь спокійному та звідувальному вилучити хіба самі тільки ганебні слова щодо Явдохи, що вона, мовляв, звісна на все село нецнота, і Що злягалася із вигнаним із села дяком Григорієм Комарницьким, і що панотець хотів її посадити в куну, навіть коваль Михайло вже куну їй кував, але вони з пономарем од того відкупилися, давши дві лисячі шкури, а ще й суму грошей (у цьому місці панотець, хоч мав заслонені засувками вуха, раптом вийшов із апатії і сторожко блиснув очима), і що вона, Гапка, злапала Явдоху на гарячому, бо знайшла у Пошивайловому дворі дякового жупанця, а де той жупанець подівся, ніхто не відає, бо дяк відійшов раненько без жупанця; щоправда, звідки виходив дяк, вона, Гапка, на жаль, не вкмітила, бо запізно прокинулася (Явдоха цю нестачу в Гапчиних криках устерегла не без задоволення, очевидячки, Гапка вискочила з хати тоді, коли ранковий туманець ховав у просторі самотню постать дяка Григорія при його відході із села), але коли б тут було без гріха, чого б так раненько той дяк із села тікав? При цьому було виторохчено безліч порожніх слів, але й порожніх беззмістовних викочено було так багато, що Явдоха не змогла витримати політики, скочила на ноги і побігла, аби обігнути стола, а тоді й завдати тій язикатій жабосі добрячого чосу. Але її схопили чоловіки й не пустили бігти далі; тоді Гапка почала публікувати тим лихим ділом решетилівського отамана і весь уряд, бо отаман її викриття збув відмовкою; можливо, й сам до тієї хльорки топче стежечку та й поїв уже ЇЇ сметанки. Та й панотець не ліпший, репетувала та навісна баба, бо розсудив їх так криво, що вона й досі не відає, де дівся дяковий жупанець, котрий у неї був за «лице». Тоді й отаман, і панотець кинулися до розпаношеної вирви й почали її утихомирювати, а коли те їм не вдалося, то отаман, схопивши Гапку за коміра однією рукою, другою так міцно затулив їй рота, що виказниця могла тільки дико крутити очима, ніби продовжувала тими очима яро чинити того-таки виказа. Але галас і репет ущух, отож Явдоха, використовуючи погідну хвилину, голосно заявила, що покличе напасницю до права і попросила присутніх бути за свідків.

Коли все це в Решетилівці трапилося, дяк Григорій Комарницький сидів на ґанку школи в іншому селі, не дуже віддаленому, і міркував: чи добре він учинив, коли послухався гарячого Явдошиного переконування далеко від неї не відходити, навіть указала, де саме він може знайти покинуту попереднім дяком школу, бо серед інших її любасів саме дяк виявився їй найбажанішим, і що вона, мовляв, так його покохала, як нікого, навіть більше, як свого чоловіка-пономаря, отож не в силі розлучитися з ним назавжди, а коли вони житимуть одне від одного неподалець, то часом здолають зійтися, щоб дати своєму коханню сякий-такий контент. При цьому Явдоха згодилася навіть порушити свою ж настанову не ходити самій до коханця, тобто для цього діла не покидати власного обійстя. І він, дяк Григорій Комарницький, її послухався, хоч кажуть люди: «Жінку слухай, а свого розума май!», хоча, з другого боку: «Поки баби, поти ради». Однак не можна не зважити, думав дяк, і на іншу мудрість: «Жінки довге волосся мають, а розум короткий», а ще не міг оминути й такого резону: «Жінка – як жилка, коли схочеш – потягнеш», а чоловік він такий, що тягти ту жилку попри все потребує, бо без неї його мутить і нудить; зрештою, гадав розважно дяк: «Там макогін блудить, де макітра рядить», так само: «Де голова блудить, там хвіст рядить», але, попри те: «Не одна жінка мужа змудрувала, а відтак і змурувала». Отож і він сидить ніби замурований, хоча розум застережно нашіптує: «Бери, сараче, ноги на плечі і втікай, як досі тікав, бо пожере тебе пекельце». Але цього разу втекти не може, бо не просто скакнув у якусь там гречку чи в чужого городця, а таки в нього закопався; точніше, вони з Явдохою, здається, далися, щоб проковтнув їх Змій, як колись ковтав святенника Йону кит – увійти в його пащеку легко, а вийти важко, отож і стерегтися треба було раніше, ще коли застановлявся перед порогом повітки, адже повітка та й стала головою Змія, в пащу якого він і полетів, як нетля чи комар на вогонь.

19
Перейти на страницу:
Мир литературы