В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич - Страница 25

• Предыдущая
• 25/73
• Следующая

Дивний запах одурманив мене.

Не знаю, чи багато часу минуло. Я, мабуть, знепритомнів.

Прийшов я до пам’яті на дні якогось колодязя. Згори струмувало світло. Треба вибратися звідси. Витягнувши ноги з липкої маси, я вхопився за виступ стінки.

Раптом стало темно, ніби хтось прикрив отвір колодязя. Голова вдарилась об щось тверде. Що за дах з’явився наді мною? Він щільно припасований до того самого отвору, крізь який я провалився в колодязь. Дах трохи просвічує. Я вдарив кулаком — пробив дірку; ще один удар — дірка поширшала.

Я підтягнувся, вхопився за край колодязя і виліз назовні.

На свіжому повітрі я зовсім очуняв і знову почув дурманливий запах. Це мед! Я побував у величезній бочці меду. Смішно!

Я голодний, але, не покуштувавши меду, втік від нього. Даремно! Чи не повернутися мені назад? А несподіваний дах? Чому він опинився в мене над головою? Спущуся знову в колодязь, поснідаю. А що, як мене наглухо прикриє дах і не можна буде вибратись? Треба придивитися: звідки тут медовий колодязь і хто споруджує над ним дах?

Сіра тварина з’явилася на зеленому величезному полотнищі — на листку, зовсім поряд зі мною. Я причаївся. Мене не видно. Тварина поводилася досить дивно. Які несподівані рухи! Танок? Ні, це не танок. Тварина вирізувала з листка якийсь круг, правильний і точний. Ніби коло для вирізування було накреслено циркулем. За опорну точку правив тулуб тварини, а голова із щелепами рухалась, описуючи коло.

Виріз було зроблено по колу. Несхибно й точно. Раптом тварина з гудінням знялася вгору, опустилася поруч мене і прикрила вирізаним з листка зеленим кругом той колодязь, з якого я оце тільки вибрався.

А на другому зеленому листку така ж сіра тварина теж “танцює” — вирізує. Ось вона полетіла. А на листку залишився виріз, але зроблений не по колу, а по еліпсу. Комаха тут двічі пересувала точку опори: два неповні кола й утворили виріз по еліпсу.

Дах мого колодязя — це кусок листка, вирізаний по колу. А кусок, вирізаний по еліпсу, піде, мабуть, на обкладання стін колодязів, у яких зберігається мед.

Я згадав: сіра комаха — це бджола-листоріз, мегахіла. Вся її робота — ніби наочний урок нарисної геометрії.

“Добре було б поснідати, — сказав я сам собі, придивляючись, як бджола-листоріз укладає на свій медовий колодязь один круглий зелений дах над другим. — Треба поспішати! Якщо бджола укладе весь свій багатошаровий зелений дах, то такий дах кулаком не пробити. Залишуся без сніданку”.

Ось бджола акуратно закрила колодязь круглим зеленим дахом. Тільки вона полетіла геть, я швидко підбіг і вдарив по ньому кулаком. Пробив отвір, але лізти по мед ще не наважувався. А що, як не встигну? Повернеться. Так і було.

Бджола укладала дах — я ждав. Вона відлітала, вирізувала новий — я пробивав. Знову терпляче ждав. Знову готовий дах, а я знову відновлюю свій прохід у медовий колодязь. Бджола робить марну роботу. Дається взнаки автоматизм інстинкту.

Закінчить же вона колись класти свої дахи?!

Багато разів вона прилітала й укладала круги. Поклавши тринадцятий шар, так само старанно пробитий мною, як і попередні дванадцять, вона полетіла геть і більше не повернулась. Я чекав довго, та бджола, певно, вважала свою роботу закінченою.

“Тепер час!”

Я поліз у колодязь, хапаючись за краї листяних стінок. Непоганий харч замісила для мене бджола: медове тісто з квіткового пилку й нектару. Сюди вона відклала своє яєчко.

Я поснідав, вибрався нагору й почав спускатися з пенька, тримаючись за вибої кори.

Але що там блиснуло біля коріння трав? Чи не срібляста це крупинка, яка скотилася з пенька?

Так воно й є! Я побачив сріблястий блиск крупинки. Це була вона! Дорогоцінна крупинка! Хай друга залишається в павука!

Я зіскочив на землю і боляче подряпався об гострі краї каміння. Каміння? Раніше я сказав би, дивлячись на нього: великозернистий кварцовий пісок. Тепер — це величезні каменюки. Невелика й вузька кам’яниста смуга, а навколо шумить ліс…

Я кинувся до крупинки, але кругла кулеподібна гора заввишки з триповерховий будинок, яка стояла неподалік, раптом рушила з місця і перегородила мені дорогу.

Була мить, коли я міг би, рвонувшись уперед, схопити білий м’яч-крупинку. Але гора насувалася на мене так невблаганно й грізно, а дух, який ішов від неї, був такий смердючий і важкий, що я відскочив, прогаяв час. Кулеподібна гора раптом зупинилась. Я кинувся в обхід. Та чудернацька істота, закута в чорну броню, визирнула з-за гори. Вона була схожа на лицаря середніх віків. Але які розміри! Який безглуздий обладунок! І цей чудернацький “лицар” притулився спиною до гори.

Передній край голови чудовиська нагадував напівкруглий величезний ківш з великими зубцями. Передні ноги скидалися на дві довгі широкі лопати із зубчастими краями.

Мерщій в обхід! Обійти! Будь-що-будь обійти рухливу гору та схопити рятівну крупинку!

Я промчав повз тварину, оббіг гору з правого боку. Та раптом гора зрушила з місця й покотилася назад, знову перегороджуючи мені дорогу.

Я відступив. З-за гори з’явився другий чорний “лицар”. Цей другий був менший на зріст, рухи його були швидкі та вправні і, мабуть, навіть злодійкуваті. Він-то і посунув гору в інший бік. Злодійкуватий “лицар” заходився був котити її, але перший вперся, навалився, почав штовхати в попередньому напрямку.

Обидві істоти котили свою велетенську кулю то в той, то в той бік, то відкриваючи шлях до рятівної крупинки, то закриваючи його. Кинутися на одчай душі вперед? Але ж я неминуче буду розчавлений горою або ж розтоптаний чорними “лицарями”.

Оббігти гору, піти кружним шляхом? Але ж праворуч і ліворуч такі густі зарості! Мені не пробитися крізь них. І ще: якщо я упущу пілюлю з очей, то рискую потім не знайти її.

Зненацька гора покотилася просто на пілюлю. Все загинуло! І ось уже моя надія, моя крупинка блиснула на вершечку величезної кулі. Мить — і кругла гора покотилася далі піщаною смугою. А місце, де щойно лежав білий м’ячик, було порожнє.

Я побіг за горою, але “лицарі” котили її дедалі швидше. Я біг слідом, задихався, але біг; Шлях був важкий: я обминав валуни, стрибав через ями, видирався на круті могили. Дарма… Сили зраджували мене. Незабаром кругла гора з прилиплою до неї пілюлею зникла за величезними піщаними горбами.

Хто ці істоти з довгими зубчастими лопатами і граблями, ці чорні, закуті в броню “лицарі”?

Що це за куля-гора?

Все це стало мені ясно лише згодом.

Я добіг до піщаних горбів і почав видиратися на один з них. Аби тільки наздогнати!

Зовсім недавно ці горби були для мене купками землі, викинутими нагору кротами і польовими мишами. Біля отворів своїх підземних ходів вони завжди залишають викинуту ними землю. Я б спокійно і безтурботно, не помітивши, переступив через це “пасмо горбів”.

А зараз? Каміння котилося з-під моїх ніг. Валуни захаращували мій шлях, — Земля із стрімких схилів сповзала й тягла мене вниз.

До вершини горба я так і не дістався. Оглянувся. Горби, високі горби стояли близько один до одного, утворюючи довге пасмо. Вузькі небезпечні ущелини зяяли між ними. Там, за цими горбами, була моя пілюля.

Я знову ступив крок до вершини. Іще крок. Та один невдалий рух — і я скотився вниз. Я вкрай знесилився. Відчай охопив мене. Ніколи мені не зрозуміти, як перебралися через горби двоє чорних “лицарів” разом із своєю велетенською кулею.

Безпорадний і розгублений, я довго не міг зібратися з думками. Що робити? Може, повернутися до старого пенька? Але надто вже важкий кам’янистий шлях. Неможливо із зраненими ногами видиратися на горби, що осипаються під тобою. Я повернув праворуч — і ось я йду лісом, густими, непрохідними нетрями. Я знав, пам’ятав, що перебуваю в травах, які недавно топтав ногами… Трави… трави… Ні!

• Предыдущая
• 25/73
• Следующая