Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 58
- Предыдущая
- 58/112
- Следующая
Поки Глорфіндель говорив, вечірні тіні погустішали. Страшна втома навалилась на Фродо. По заході Сонця завіса перед очима його потемніла, й якась тінь заступила обличчя друзів. Біль різко посилився, знову почало трясти. Фродо похитнувся і вхопився за руку Сема.
— Моєму панові погано, він поранений, — сердито буркнув. Сем. — Він не може їхати верхи після заходу сонця. Йому треба відпочити!
Глорфіндель підхопив Фродо, не дав йому впасти, підняв на руки, з глибокою занепокоєністю подивився йому вобличчя.
Блукач коротко розповів йому про сутичку на Вітровії, про удар ворожого клинка, і показав рукоятку, яку він зберіг. Глорфіндель здригнувся, доторкнувшись до неї, але уважно роздивився.
— Тут накреслені злі закляття, хоч ви, можливо, їх не бачите, — сказав він. — Збережи це, Арагорне, до зустрічі з Елрондом! Але будь обережним, не торкайся її по можливості. На жаль, лікувати поранення, нанесені такою зброєю, я не вмію. Я зроблю все, що в моїх силах — але все ж таки раджу йти не зупинятись.
Він обмацав пальцями рану на плечі Фродо й спохмурнів ще більше, немов відчув щось погане. Але Фродо відразу подегшало: біль вщух, тепла хвиля пішла від плеча по руці. Імла перед очима порідшала й розтанула, як хмара. Він знову бачив друзів і відчув приплив сили й надії.
— Ти поїдеш на моєму коні, - вирішив Глорфіндель. — Я підтягну стремена, й ти зможеш зручно сидіти. І нічого не бійся: мій Асфалот ніколи не дозволите упасти сідоку, котрого я сам посадив. Хода в нього легка та рівна, а якщо зустрінеться небезпека, навіть чорним скакунам Дев'ятки його не наздогнати.
— Ні, я так не хочу! — обурився Фродо. — Він помчить мене до Рівенделлу чи ще кудись, а друзів своїх залишу тут у небезпеці?
Глорфіндель посміхнувся.
— Навряд чи твоїм друзям щось загрожуватиме, коли тебе тут не буде! Погоня піде за тобою, а їх навіть не помітить. [224] Саме ти, Фродо, і річ, яку ти зберігаєш, є джерелом небезпеки для нас усіх.
Фродо нічого не відповів, але більше не опирався. Він пересів на білого коня Глорфінделя, а на поні тепер знов навантажили мішки з речами; йти стало легше, й спочатку вони хутко просувалися уперед. Але гобітам годі було поспіти за невтомним і прудконогим ельфом, а він вів їх крізь пітьму ночі, без зірок, без місяця, все вперед та вперед, під захмареним небом. Тільки перед ранком Глорфіндель дозволив зробити привал. Пін, Сем і Меррі до цього часу ледве не поснули на ходу та раз у раз спотикалися; навіть Блукач втомлено горбився. Фродо погойдувався у сідлі, смутна дрімота охопила його.
Шукати зручнішої ночівлі не було вже сил. Вони відійшли на кілька кроків від дороги, попадали на вересовий килим і миттю поснули. Глорфіндель залишився на варті. Вони, здавалось, не встигли й очей заплющити, коли він розбудив їх, але насправді сонце вже піднялось високо, туман розтанув, небо роз'яснилось.
— Попийте-но ось цього! — сказав Глорфіндель, наливаючи кожному потроху з шкіряної баклаги, оплетеної срібною сіткою. Прозорий трунок не мав смаку, як джерельна вода, але від нього тепла хвиля відразу пробігала по тілу, а черствий хліб та сушені фрукти (більш нічого в них не залишилось) насичували не гірше, ніж добрий гобітанський сніданок.
Тільки п'ять годин можна було приділити на відпочинок; Глорфіндель квапив, і протягом дня вони лише двічі ненадовго зупинялися. Зате до вечора здолали майже двадцять миль, і тепер Тракт, звернувши праворуч, спускався у долину Бруїнена. Досі гобіти не чули й не бачили ніяких ознак погоні, але Глорфіндель часто зупинявся, якщо вони відставали, прислуховувався, і тривога туманила його лице. Кілька разів він звертався до Блукача ельфійською мовою.
Але хоч би як поспішали провідники, вони розуміли, що гобіти сьогодні далі йти не здатні. Ноги мліли, голови паморочились від утоми, і не могли вони думати ні про що, окрім натруджених рук та ніг. Біль проймав Фродо вдвічі сильніш, ніж раніше, того дня все навкруги здавалося йому примарними сірими тінями. Він майже радів приходу ночі — у темряві світ здавався не таким вицвілим і порожнім. [225]
Гобіти не відчували, що добре відпочили, коли наступного дня рано-вранці вирушили у путь. До Броду ще залишалося чимало миль, і вони шкутильгали з останніх сил.
— Небезпека чекає на нас біля річки, — сказав Глорфіндель. — Чую серцем: погоня вже близько, а біля Броду» можливо, таїться пастка.
Тракт ішов увесь час під ухил; на узбіччі його тягайся тепер смуги трави, й гобіти намагалися пройти по ній, щоб дати відпочинок змореним ногам. Вже опівдні дорога раптом поринула у темну тінь могутніх сосен, а потім обабіч підступили до неї високі обриви рудого каміння. У тій вогкій ущелині їхні поквапливі кроки розходились луною, і здавалося, буцімто за ними йде цілий натовп. Потім раптом Тракт вирвався з ущелини, немов крізь розчинені ворота, на відкрите місце. Наприкінці крутого спуску на милю тягнулася рівнина, а за нею лежав Рівенделлський Брід. На тому березі дорога звивалася по крутому схилу; а ще далі майоріли високі гори, пасмо за пасмом, пік за піком, і упиралися у споловіле небо.
З ущелини позад них все лунав відгук кроків, неначе вітер перебирав соснове гілля. Глорфіндель озирнувся, прислухався і раптом, голосно щось вигукнувши, метнувся до свого коня.
— Лети! — крикнув він. — Лети! Ворог наступає! Білий кінь зірвався з місця. Гобіти побігли униз по схилу.
Глорфіндель і Блукач бігли слідом, прикриваючи їх. Вони вже були посеред рівнини, коли з ущелини, яку щойно залишили, долинув стукіт коней, що летіли чвалом. На рівнину вирвався Чорний Вершник. Він притримав коня й зупинився, похитуючись у сідлі. За ним з'явився ще один, і ще; потім зразу двоє.
— Скачи до Броду! Скачи! — гукнув Глорфіндель.
Фродо не відразу послухався його поради; дивна млявість охопила його. Пустивши коня ходою, він озирнувся. Вершники застигли, як похмурі статуї, темні та непохитні, а ліс і земля навколо них затьмарились. Раптом Фродо усвідомив, що йому посилають у думці наказ зупинитися. Тоді страх і ненависть збудилися у ньому. — Відкинувши повід, взявся він за рукоятку меча й вихопив розжеврілий клинок.
— Та скачи ж! Скачи! — кричав Глорфіндель, а потім голосно й дзвінко крикнув ельфійською мовою до коня: «Норо лім! Норо лім, Асфалот!» [226]
Мов вихор, рвонувся білий кінь, долаючи останній відрізок дороги. В цю ж мить чорні коні метнулися за ним, а Вершники моторошно заволали, і Фродо впізнав те волання, повне відчаю та люті, що колись чув у Східній чверті. На цей поклик відповіли — жахаючи Фродо та його друзів, з-за дерев і скель ліворуч з'явилося ще четверо вершників. Двоє з них попрямували до Фродо, двоє інших шалено поскакали йому навперейми, до ріки; їх наче вітром несло, й чим ближче, тим вищими й жахливішими ставали вони.
Фродо кинув оком через плече. Друзів його вже не було видно. Вершники відставали — навіть їхнім скакунам не під силу було змагатися з білим конем Глорфінделя. І ще раз озирнувся Фродо, й надії його згасли: перш ніж він дістанеться до Броду, двоє із засідки відріжуть йому шлях. Він бачив їх тепер чітко — без плащів та каптурів, у брудно-білих шатах. Оголені мечі були в їхніх руках, шоломи на головах. Неживі очі палали, і вони кликали його жорстокими голосами.
Страх виповнив душу Фродо. Він забув про меч. Він не міг кричати. Заплющивши очі, він ухопився за гриву коня. Вітер свистів у вухах, а дзвіночки на збруї дзенькали тепер пронизливо й несамовито. Мертвотний холод, немов спис, пронизав його, але білий кінь останнім відчайдушним стрибком пронісся, наче птах, наче язик полум'я, прямо перед носом найближчого вершника.
Фродо почув плюскіт — вода завирувала біля його ніг. Ще довгий стрибок — і Асфалот, вискочивши з води, почав підійматися по кам'янистій стежці. Вони перейшли ріку. Брід був позаду.
Але погоня не відставала. На верху урвища кінь зупинився й шалено заіржав. Дев'ятеро вершників завмерли на краю води по той бік ріки, й Фродо втратив волю, зазирнувши у грізні обличчя, звернуті до нього. Що б могло завадити їм переправитися так само легко, як і він? А якщо вони переправляться, як відірватися від них на незнайомому шляху до Рівенделлу? Як владно наказують вони зупинитися! Ненависть знову ворухнулася в душі Фродо, але то вже були останні іскри. Вершник, що стояв попереду усіх, дав коню остроги й погнав його у ріку. Але кінь, торкнувшись води, подався назад. З величезним зусиллям Фродо випростався у сідлі і здійняв меч.
- Предыдущая
- 58/112
- Следующая
