Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 37

• Предыдущая
• 37/112
• Следующая

Виявилося, що він чимало знає про них, про їхні родини та й про всю історію Гобітанії, починаючи з таких давніх днів, що й самі гобіти не пам'ятали. Така обізнаність їх вже не здивувала; але як же вони вразилися, коли почули, що останні новини повідомив Бомбадилові не хто інший, як Чудернак; Бомбадил вважав його більш значною особою, ніж вони самі. — «Він міцно ногами стоїть на землі, а руки його натруджені, - сказав Том. — Він обдарований природною мудрістю, очі в нього гострі». Очевидно, Том спілкувався з ельфами теж — Гілдор у якийсь спосіб зумів передати йому звістку про втечу Фродо.

Том багато чого знав, а ще дуже спритно випитував, тому Фродо й не помітив, як відкрив йому свої думки про Більбо, свої страхи та надії відвертіше, ніж раніше Ган-дальфові. Том покивав головою, а коли почув про Чорних Вершників, очі його дивно заблищали.

— Покажи-но мені свій скарб! — раптом сказав він, перервавши його розповідь; Фродо, як не дивно, слухняно витяг з-під коміра ланцюжок, зняв Перстень і відразу подав Томові.

Здавалося, він побільшав, поки лежав на широкій засмаглій долоні Бомбадила. А той підніс його до ока і засміявся. На мить перед гобітами постало видовище разом страшнувате й безглузде: яскраве синє око у золотому колі. Потім Бомбадил надів його на палець і наблизив до свічки. Гобіти спершу нічого не втямили, а потім зойкнули: Том нікуди не зник!

Том розсміявся знов, підкинув Перстень — і той, блиснувши, щез! Фродо скрикнув, але Том уже простяг йому Перстень, посміхаючись, як фокусник, що позичив у глядача дрібничку, щоб показати фокус.

Фродо з підозрою оглянув Перстень. Він ніяк не змінився, у всякому разі на вигляд, і важив стільки ж — Фродо завжди здавалось, що для своїх розмірів він занадто важкий. Але хтось немов нашіптував йому переконатися, чи це той самий Перстень. Йому не дуже сподобалося, як легковажно Том поводиться з Перснем, який, навіть на думку Гандальфа, був такий могутній. А Бомбадил вже розповідав забавну баєчку про чудернацькі звичаї борсуків. Фродо скористався нагодою — і надів Перстень. [145]

Меррі звернувся до нього з якимось запитанням, підскочив і приглушено скрикнув. Фродо відразу заспокоївся: отже, Перстень той самий, бо Меррі явно не бачив родича і витріщався, переляканий, на крісло. Фродо підвівся й став обережно пробиратися від каміна до дверей.

— Гей, друже! — у цю ж мить покликав Том, дивлячись прямо на нього своїми блискучими очима. — Фродо! Гей! Ходи сюди! Чи ти далеко зібрався? Я ж бо ще не сліпий. Скидай-но свій перстеник! Без нього ти маєш кращий вигляд. Покинь вже ту дурну гру, сідай поближче до мене. Ми ще не обговорили, що вам робити завтра вранці. Старий Бомбадил має показати вам, яким шляхом ви мусите йти, щоб не заблукати!

Фродо засміявся (намагаючись приховати ніяковість), зняв Перстень і-повернувся на своє місце.

Тоді Том сказав їм, що можна розраховувати на сонячний ранок, добрий для мандрівників. Але прокинутись доведеться дуже рано: тутешня погода така ненадійна, що навіть Том не міг щось передбачити наперед — вона змінювалась швидше, ніж він встигав надіти куртку. «Над погодою нема господаря на землі», — сказав він.

Він порадив іти майже точно на північ по західних, низьких схилах пагорбів; тоді вони можуть дістатися до Східного Тракту протягом одного дня, не заходячи до Могильників. Боятися нема чого, треба тільки не забувати, куди та для чого подорожуєш.

— Тримайтеся зеленої трави. Не торкайтеся до старих каменюк, не лізьте до оселі холодних мерців, бо навряд чи вистачить вам на те сили й відваги!

Він повторив цю пораду кілька разів і додав, що Могильники краще обходити з заходу, коли вже доведеться їм туди потрапити. Потім він проспівав віршика на той випадок, якщо завтра з ними скоїться якась біда чи взагалі занадобиться допомога, і примусив гобітів завчити його напам'ять:

Коли гобіти запам'ятали слова і проспівали разом з ним, він, сміючись, поплескав кожного з них по плечах та, узявши свічки, провів їх до дверей спальні. [146]

Тієї ночі ніякі шуми не порушили їхнього спокою. Але Фродо чув, чи уві сні, чи наяву, тихий спів; пісня розливалася, немов вранішнє світло, приховане завісою дощу, повільно зростала, аж поки завіса стала сріблястою, прозорою, як скло, а потім розсунулась, і відкрилася далека зелена країна, осяяна сонцем на сході.

Видіння зникло, і Фродо прокинувся; Том походжав по кімнаті, насвистуючи, схожий на дерево, де знайшла притулок зграйка птахів, і сонце простягало перші навкісні промені крізь відкрите вікно. Надворі все було зелене та золоте.

Поснідали, як і вчора, без господарів. Настав час прощатися, і на серці у гобітів стало важко, хоча ранок вродився ясний, прохолодний, під чисто вмитим блідо-блакитним наметом осіннього неба. Віяв свіжий вітерець; поні, забувши про звичну незворушність, басували, нетерпляче переступали ногами та пирскали. Том вийшов на ґанок, помахав капелюхом і, пританцьовуючи, порадив гобітам поквапитися та вирушати якнайшвидше.

Вони посідали верхи на поні і поїхали по доріжці, що йшла під укіс північним боком пагорба. Щоб піднятися на перший крутий уступ, вони мусили спішитися, і тут Фродо зупинився.

— Золотинка! — вигукнув він. — Прекрасна пані у зелені й сріблі! Ми не бачили її з учорашнього вечора і не попрощалися!

Він так засмутився, що ладен був повернутися, але раптом чистий голос покликав його зверху. Там, на вершині пагорба, вони побачили Золотнику. її волосся, вільно розмаяне по вітру, мерехтіло блискітками проти сонця. Вона танцювала, і навкруги неї розливалося сяйво, подібне до блиску роси на траві.

Гобіти кинулися бігцем до вершини, зупинились перед нею, захекані, і вклонилися. Золотинка, махнувши рукою, вказала їм на землі, залиті вранішнім світлом. Тепер від туманного серпанку не було й сліду, і добре виднівся той лисий верх, де вони вчора спробували роздивитися, зелений в оточенні темних дерев. Туди, на захід, тяглася низка лісистих горбів, зелених, жовтих та рудих, а за ними ховалась [147] долина Брендівіни — далі на південь її закрут ледь лиснів поза стрічкою Осокорки — місця, гобітам зовсім невідомі. На північ, за горбами, що поступово нижчали, стелилась низина, сіро-зелена та брунатна; вона танула у неясній далечині. На сході один за одним підносились Могильники, зникаючи з виду, і тільки білий виблиск на крайнебі ворушив у пам'яті розповіді про високі й далекі гори.

Дихнувши на повні груди свіжим повітрям, друзі відчули, що їм не страшні ніякі перешкоди: два чи три стрімких кидки, і вони досягнуть мети. Для чого ж боягузливо трястися по нерівному краю пасма горбів, коли можна було б стрибати безжурно, як Том, по кам'янистих схилах прямо до Тракту!

Але Золотинка повернула їх до дійсності. «Поспішайте, добрі друзі! — сказала вона. — Та не забувайте про свою мету! Йдіть на північ, тримаючи вітер на лівому плечі, та хай будуть блогословенні сліди ваші! Поспішайте, поки світить сонце!» Звернувшись до Фродо, вона додала: «Прощавай, друже ельфів! Я радію, що зустрілася з тобою!»

Фродо не знайшов, що відповісти. Він низько вклонився, скочив у сідло і повільно поїхав униз по спадистому схилу; всі інші попрямували за ним. Дому Бомбадила, долини Лісу вже не було видно. Поміж горбами повітря зігрілося, від землі йшли сильні й пряні пахощі трави. Діставшись до низу лощини» вони обернулись і знов побачили Золотинку — . маленьку тонку постать, ніби квітку під небом; здійнявши руки вгору, вона дивилася їм услід. Коли вони озирнулись, вона окликнула їх, помахала рукою і зникла за пагорбом.

Спочатку вони обійшли той зелений пагорб, проминули другу долину, глибшу та ширшу» а далі горби пішли низкою, і мандрівникам доводилося то залазити на пагорки, то спускатися з довгих схилів. Не було там ні дерев, ні води, тільки кучерявий, пружний дерен і тиша, лише вітер посвистував десь високо, та звідкись з неба лунали зрідка крики самотніх незнайомих птахів. Сонце піднялося вище, зробилося спекотно. Долаючи черговий схил, вони раз у раз відчували, як слабшає вітер; Коли далеко на заході промайнув ліс, його немов димом оповило — з кожного листочка й кореня знову випаровувалась волога. Небосхил тепер огортав серпанок, а над ним небо стало ніби твердим, густо-синім. [148]

• Предыдущая
• 37/112
• Следующая