Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 17
- Предыдущая
- 17/112
- Следующая
Тепер, можливо, Ворог шукає Гобітанію, якщо вже не знайшов. Я навіть вважаю, Фродо, що ім'я Торбинсів, приховане у сутінках протягом довгого часу, тепер випливло на поверхню.
— Який жах! — зойкнув Фродо. — Це страшніше над усе, що я міг уявити з твоїх недомовок. О Гандальфе, кращий з друзів, підкажи, як бути? Мені дуже страшно. Що мені робити? Який жаль, що Більбо не заколов цю потвору, коли випала така нагода!
— От про що ти жалкуєш? А Більбо пожалкував убивати без потреби. Жалість стримала його руку — і милосердя. За це він одержав винагороду: безперечно, Перстень так слабо вплинув на нього, й він зумів визволитися саме тому, що не почав з убивства.
— Вибач, — зніяковів Фродо. — Але я дуже злякався і не відчуваю до Горлума ніякого жалю.
— Але ти його не бачив…
— Не бачив та й не бажаю. Не розумію, як могли ви, ти та ельфи, залишити йому життя, йому, що винен у стількох злочинах? Та ж він гірший за будь-якого орка! Він ворог, і заслуговує на смерть!
— Заслуговує? О, без сумніву. Чимало з тих, хто нині живе, заслуговує на смерть. А інші гинуть, хоча заслужили на довге життя. Чи ти можеш винагородити їх? Тож не поспішай роздавати смертні вироки. Навіть наймудріші не здатні передбачити геть усе. Навряд чи Горлума може виправити щось, окрім могили, а все ж таки надія ще є. Судилося йому зв'язати своє життя з Перснем. Серце підказує мені, що він ще зіграє свою роль, добру чи злу, перш ніж усе скінчиться. Хто зна — чи не врятує багатьох жалість Більбо — і не в останню чергу тебе. Не хотілося нам його вбивати: він старий та нещасний. Лісові ельфи взяли його [70] в полон, але поводяться з ним лагідно, як підказує їм мудрість їхніх сердець.
— Гаразд, — згодився Фродо, — нехай Більбо не міг убити. Але навіщо ж він зберіг Перстень? Хай би й на очі нам той перстеник не попадався, ні дядькові, ні мені! А ще навіщо ти дозволив зберігати його? Чому не примусив викинути чи… чи знищити?
— Дозволив? Примусив? — сердито перепитав чарівник. — Чи ти не чув, про що я тобі тут кажу? Думай, що верзеш! Викинути Перстень було б великою помилкою. Він зумів би віднайтися й у недобрих руках накоїв би багато лиха. Ще гірше, він міг би потрапити до рук" Ворога, він неодмінно потрапив би до нього. Бо це Перстень Влади, і Саурон нічого не пожалкує, аби повернути його.
Звісно, милий Фродо, бути охоронцем Персня небезпечно, і мені за тебе дуже неспокійно. Але занадто багато тут поставлено на карту, отже, мусимо ризикнути — хоча, навіть коли я був далеко, Гобітанія ані на день не залишалась без нагляду. Поки ти не користався Перснем, він не міг помітно вплинути на тебе. І потім, не забудь, що дев'ять років тому, коли ми бачились востаннє, я ще майже нічого не знав напевно.
— Добре, а чому б не знищити його? Це давно вже треба зробити, ти ж сам казав? — уперто повторив Фродо. — Коли б ти попередив мене або хоч надіслав листа, я б з ним розібрався.
— Справді? Ти того певен? Уже спробував?
— Ні. Але невже ж не можна його розплавити чи розплющити молотом?
— Спробуй-но, — сказав Гандальф. — Відразу ж і починай.
Фродо знову видобув Перстень з кишені й оглянув. Простий, гладенький — ані напису, ані знаку. Золото щире, гарне, і Фродо з захватом дивився, який чудовий у нього колір, як гарно він заокруглюється. Чудова річ, до того ж коштовна. Дістаючи Перстень, він намагався пожбурити його в найжаркіше полум'я. Але тепер не міг цього зробити. З превеликим зусиллям зважив він Перстень на долоні, вагаючись і примушуючи себе пригадати все, що розповів йому Гандальф. Потім все ж таки замахнувся — але рука його сама по собі опустила Перстень назад до кишені.
Гандальф похмуро посміхнувся. [71]
— Ось бачиш? Уже й ти, Фродо, не можеш заподіяти йому шкоди. Отож «примусити» тебе я міг би лише силоміць, але це відібрало б у тебе тяму. А щодо знищення… Силою його не візьмеш. Ковальський молот не зробить на Персні ані щербини. Ні твоєю, ні моєю рукою знищити його не можна. У полум'ї твого вогнища не розплавити, зрозуміло, і просте золото. А цей Перстень, сам бачив, навіть не нагрівся. По всій Гобітанії не знайдеш такої кузні, де змогли б його перекувати. Не стали б у пригоді й гномські кувадла. Я чув, що полум'я драконів плавило Персні Влади, але зараз на землі не залишилось жодного вогнедишного дракона. А вже Старшого Персня, всевладного, не здолав би й Анкалагон Чорний — адже й того кував власноруч сам Саурон. Є тільки один засіб: знайти Згубну Щілину у надрах Ородруїна, Вогняної Гори, та кинути Перстень туди. Тоді Ворогу його більше не бачити.
— Я дійсно дуже хочу знищити його! — скрикнув Фродо. — Тобто хочу, аби його знищили. Я не здатен на небезпечні починання. Чому він дістався мені? Чому мене було обрано?
— На ці запитання відповіді нема. Точно знаю, що не за якісь там особливі чесноти: ні про силу, ні про мудрість не йдеться. Але тебе обрано, отже, доведеться тобі пустити в діло усі сили й розум, які маєш.
— Але ж у мене всього цього замало! А ти мудрий та сильний. Чом би тобі не взяти Перстень?
— Ні! — вигукнув Гандальф, скочивши на ноги. — Це дало б мені надто велику, жахливу владу. Наді мною Перстень одержить владу ще сильнішу, ще згубнішу. — Очі його заблищали, й лице неначе засвітилось ізсередини. — Не спокушай мене! Я не хочу уподобитися Чорному Володарю. Перстень знайшов би шлях до мого серця через жаль до слабких та бажання робити добро. Не спокушай. Я не насмілюся взяти його, навіть тільки на зберігання. Бажання використати його буде нездоланним, А він так знадобився б! Великі небезпеки загрожують мені…
Він підійшов до вікна, розсунув завіску й розкрив віконницю. Сонце знову залляло кімнату. Сем, насвистуючи, пройшов по ближній доріжці.
— А тепер, — сказав чарівник, — вирішувати належить тобі. Але ти не залишишся сам. — Він поклав руку на плече Фродо. — Я допоможу тобі нести цей тягар, поки [72] він буде твоїм. Але нам треба діяти і негайно. Ворог підіймає голову.
Запала довга мовчанка. Гандальф знову сидів і попихкував люлькою у глибокій задумі. Очі він прикрив, але з-під опущених вій пильно стежив за Фродо. А той уставився на червоніюче вугілля у вогнищі, й воно розросталося в його очах, доки не здалося йому, наче він дивиться у колодязь, де бухкає страшне полум'я. Він згадав про легендарну Згубну Щілину і жахливу Вогняну Гору.
— Ну, то що? — спитав нарешті Гандальф. — Про що ти міркуєш? Вирішив, що робити?
— Ні, - відповів Фродо, повертаючись з пітьми і з подивом переконуючись, що навколо ясний день і за вікном — залитий сонцем сад. — Чи, взагалі, так. Наскільки я зрозумів, я мушу поки що Зберігати та охороняти Перстень, хоч би як погано мені від цього не було.
— Якщо ти так зробиш, він дуже нескоро заволодіє тобою.
— Сподіваюсь, — відказав Фродо. — Але ти все ж таки швидше підшукай іншого охоронця. А поки що, здається, я стаю небезпечним для усіх, хто мешкає зі мною, і не можу залишатися тут, доки Перстень у мене. Отже, доведеться залишити Торбу, покинути Край, усе полишити та йти геть, — зітхнув він. — Я хотів би врятувати Край, хоч іноді його мешканці здаються мені страшенно безглуздими й нудними, і який-небудь землетрус чи напад драконів пішли б їм на користь. А зараз я відчуваю, що дальні мандри буде легше витримати, доки за спиною в мене залишається Край, мирний і затишний. Я знатиму, що десь є надійний клаптик землі, хай навіть мені вже не судилося ступити на нього.
Звісно, іноді я мріяв, що колись піду, але так, для розваги: вервечка пригод, як у Більбо, та навіть краще, із щасливим кінцем. Але тепер на мене чекає вигнання, втеча з вогню та в полум'я, і зло піде за мною по п'ятах. А у такому разі краще йти самому. Але ж я відчуваю себе таким маленьким, збентеженим, я у відчаї, а Ворог такий могутній та жахливий…
Він не зізнався Гандальфу, але, поки говорив, палке бажання піти слідом за Більбо зажевріло в його душі — піти за Більбо і, якщо пощастить, знайти його. Це бажання здолало навіть страх: він ладен був бігти стрімголов, без [73] капелюха, як зробив це Більбо таким же ранком багато років тому.
- Предыдущая
- 17/112
- Следующая
