Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 11

• Предыдущая
• 11/112
• Следующая

Він клацнув пальцями під носом у Фродо і, старанно тупочучи, вийшов геть. Але позбавитися Геранії було не так-то легко. Трохи згодом Фродо виглянув з кабінету і застав її на гарячому: вона досліджувала затишні куточки та простукувала підлогу. Фродо твердою рукою випровадив її до виходу, не забувши перед тим витягнути кілька малих (але вельми цінних) сувенірів, що якось ненароком потрапили до її парасольки. При цьому Геранія мала такий вираз на обличчі, неважко було здогадатись: вона похапцем шукає якоїсь убивчої репліки на прощання; але спромоглася бовкнути лише найпростіше:

— Ти ще про це пожалкуєш, молокососе! І чого ти тут залишився? Ти ж не звідси родом! Навіть не Торбинс, а таке… просто Брендібок!

— Чув, Меррі? — спитав Фродо, зачинивши за нею двері. — Це вона хотіла мене образити.

— Навпаки, — відгукнувся Меррі, - вона тебе нагородила компліментом; а отже, то все побрехеньки!

Потім вони обійшли всю нору, турнули трьох підлітків (двох Мудрінсів та Бульбера), які колупали стіну в одному з льохів; потім Фродо мав сутичку з Санчо Мохноступом (онуком Одо), — той надумав розкопувати велику комору, де йому здалося, що є порожнеча за стіною. Легенди про золото Більбо збуджували великі сподівання; бо золото, що його отримано у таємничий (щоб не сказати темний) спосіб, як усім відомо, належить тому, хто перший знайде — аби не втрутилися інші.

Здолавши Санчо та виштовхнувши його за двері, Фродо повалився на стілець у передпокої.

— Все, Меррі, зачиняй крамницю! — сказав він. — Замкни на засув і не відкривай більше нікому, хай хоч зі стінобитним тараном прийдуть!

Час На чаювання вже давно минув, але поласувати смачненьким ніколи не пізно. Однак не встиг Фродо сісти до [48] столу, як хтось стиха постукав у вхідні двері. «Це, мабуть, знов Геранія, — подумав він. — Вигадала нарешті якийсь дотеп і поспішає мені сказати. Хай зачекає!»

І Фродо заходився пити чай. Постукали знову, набагато гучніше, але він і вухом не повів. Раптом у вікні з'явилася голова чарівника:

— Фродо, якщо ти мене не впустиш, я постукаю так, що твої двері вилетять крізь задні сіни!

— Гандальфе, любий! Хвилиночку! — підхопився Фродо і підтюпцем Помчав відчиняти. — Заходь мерщій, заходь! Я ж гадав, то Геранія!

— Ну, тоді я тобі вибачаю. Але можеш її не чекати: я щойно бачив, як вона котила у своїй двоколці у напрямку Поріччя, і обличчя в неї було таке, що й свіже молоко скисло б!

— Я сам від неї ледь не скис. Слово честі, ледве не надів перстеник Більбо, так хотілося куди-небудь зникнути.

— Не роби того! — сказав Гандальф, вмощуючись. — Бережися з тим перстеником і Фродо! Саме про це я й хотів з тобою поговорити насамкінець.

— Хіба він такий страшний?

— Та ти вже дещо, мабуть, знаєш?

— Тільки з розповідей Більбо. Я чув усю історію: як він знайшовся та як у пригоді став — себто у поході.

— Хотів би я знати, яку саме історію ти чув!

— Еге ж, зовсім не ту, яку він розповів гномам та записав у своїй книзі. Невдовзі після того, як я сюди переїхав, Більбо відкрив мені усю правду. Сказав, що ти дошкуляв йому, доки все не випитав, а тому мені краще те знати теж. «Між нами таємниць не повинно бути, — мовляв, — тільки б далі балачки не пішли. Так чи інакше, а перстеник мій!» -

— Цікаво, — проказав Гандальф. — І як це тобі сподобалось?

— Ти маєш на увазі усі ті вигадки щодо подаруночка? Як на мене, друга історія більше скидається на правду, і, щиро кажучи, не бачу, для чого її було приховувати. Це якось зовсім не схоже на Більбо, отож я й здивувався.

— Я теж. Але з власниками подібних скарбів усе що завгодно може трапитися — якщо вони ними користуються. Врахуй те та будь обережний. Те, що перстень робить [49] тебе невидимим, коли заманеться, може бути не єдиною його властивістю.

— Не розумію! — сказав Фродо.

— Я й сам поки що не все розумію, — відповів чарівник. — Лише нещодавно я став розмірковувати щодо цього персня, а особливо вчора звечора. Турбуватися, щоправда, нема чого. Але коли прислухаєшся до моєї поради, користайся ним якомога менше, а краще й зовсім не чіпай. Та найголовніше: ні в якому разі не допускай, щоб пішли поговори та підозри. Ще раз повторюю: сховай як-надійніше та зберігай потай!

— Леле, до чого така таємничість? Чого ж ти побоюєшся?

— Я ні в чому не впевнений, тому нічого більше не скажу. Коли повернуся, зумію все розтлумачити ясніше. Вирушаю я негайно, тож давай прощатися.

Він підвівся. Фродо вигукнув:

— Негайно? А я ж гадав, ти ще хоч тиждень у нас поживеш, допоможеш мені…

— Я й сам хотів, та не склалося. Може статися, що я довго не повертатимусь, але хай-но тільки буде нагода, обов'язково з'явлюся. Чекай на мене! Прийду я непомітно. Здається, мені тепер краще не показуватися мешканцям Гобітанії на очі. Я зробився підозрілою персоною. Кажуть, нібито я заважаю жити та порушую спокій. Дехто звинувачує мене, що підбурив Більбо втекти, а ще дехто верзе вже казна-що. Уявляєш, є навіть думка, що ми з тобою змовилися заволодіти багатствами Більбо!

— «Є думка!» — гмукнув Фродо. — Кажи прямо: це Одо та Геранія базікають. Огидно мені! Я б їм віддав Торбу-на-Кручі та взагалі усе, аби міг повернути Більбо й піти подорожувати з ним разом. У нашім Краї добре жити, але я вже майже жалкую, що не покинув його. От знати б, чи ми ще побачимось…

— Добре було б. Та я ще багато чого хотів би знати… Ну, тепер до побачення! Бережи себе! Та чекай — я з'явлюся, коли зовсім не сподіватимешся.

Фродо провів його до дверей; чарівник помахав востаннє рукою і пішов геть надзвичайно скорою ходою; але Фродо здалося, що він горбиться більше, ніж звичайно, немов несе важкий тягар. Наближався вечір, і постать чарівника, вкрита плащем, швидко розчинилась у сутінках. Фродо нескоро знову побачив його. [50]

Пересуди не вщухли ані за дев'ять днів, ані за дев'яносто дев'ять. Друге зникнення Більбо Торбинса обговорювали у Гобітоні, та й по всьому Краю, і рік, і другий, а пам'ятали ще довше. Воно перетворилося на вечірню казку для малих гобітенят; з роду у рід, сидячи біля каміна, слухали вони про Очманілого Торбинса, котрий щезав з громом та блискавками, а потім знов з'являвся з повнісіньким лантухом золота й самоцвітів; він залишався улюбленим героєм легенд ще довго після того, як справжні події вже призабулися.

Але в той час усі сусіди згодилися, що Більбо й узагалі був трошки недоумкуватий, а згодом зовсім з глузду з'їхав і чкурнув світ за очі, а там уже, мабуть; звалився у який-небудь ставок чи річку, де й знайшов свій, хоч і сумний, але цілком вчасний кінець. Винуватцем вважали Гандальфа. «Дав би клятий чаклун спокій хоч молодшому Торбинсові, - базікали сусіди, — може, ще дійде до розуму та споважніє?» І чарівник, здавалося, дійсно більш не чіпав Фродо, і той помалу таки «поважнів, хоч у галузі гобітанської розсудливості не дуже відзначався. Славу дивака він дістав у спадщину від Більбо. Він відмовився носити жалобу за дядьком і наступного року відсвяткував його 112-у річницю, хоча й досить скромно: запрошених було лише двадцятеро, зате до столу було подано гори наїдків та розливні озера напоїв, згідно з улюбленим прислів'ям гобітів.

Дехто обурився, але Фродо вперто святкував дні народження Більбо рік у рік, поки всі до цього звикли. Він стверджував, що Більбо живий, але коли питали, де ж він, Фродо лише знизував плечима.

Він жив самітником, як раніше Більбо, але мав багато друзів, особливо серед молоді (здебільшого туківського роду), що дітьми любили Більбо й часто навідувались до Торби: Фолько Мудрінс, Фредегар Бульбер, а ще найближчі — Перегрій Тук (зазвичай званий Піном) та Меррі Брендібок (повне ім'я в нього було Меріадок, але про це майже не згадували). Фродо брав їх з собою на далекі прогулянки по Краю, але частіше ходив сам. Як же дивувалися розсудливі особи, почувши, що його кілька разів зустрічали далеко від домівки, коли він гуляв по горбах і долах у світлі [51] нічних зірок. Меррі та Пін підозрювали, що він зустрічається з ельфами, як колись Більбо.

• Предыдущая
• 11/112
• Следующая