Выбери любимый жанр

З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 8


Изменить размер шрифта:

8
Як заповняю анкетну рубрику «Ваша професія»,
гордо кажу: трубопрокатник, професія трубника!
З нею на світі живу — не тужу!
Хай черчіллі всі до згуби потужать,
бо наші труби — артерії нафтові.
І нафти по вінця дають бакинці, друзі мої фронтові.
Судна по морю ширяють. Може, мене там не знають —
море не річка, не ручаї... Добре.
А труби морські чиї?
Голкою проти хвороби лікар уколи робить.
Хворому треба знати:
теж — із мого прокату. Гордий навкруг погляну:
там нафти нові фонтани,
там води пішли в поля,
там пароплави на стапелях.
Творить конструктор машину нову,
просить бригаду передову:
— Дайте трубу особливу!
— Буде,— кажу,— на диво!
І небу, і суші, й морю, й для машин, і моторів...

Правильно сказано? Отож-то й воно! Але й у вірші труби лишалися трубами, і ніхто не відчував, що це таке насправді, окрім схожих на мене захоплених хлопців, які, власне, ще й не вміли робити труб, але вже зачаровані були самою можливістю осягнути велику таємницю творення чогось такого, що нікому й не снилося.

Наш цех — це не просто шаленство руху, не просто грюкіт, дзвеніння, шурхіт вентиляційних установок, це ще й нечутна діяльність точних механізмів, які помагають людині водночас контролювати її, це щось просвітлене, ніби найтонші мережива, це стерильна чистота поряд із найординарнішою запацьореністю; в нашому цеху, здається, більше дівчат і жінок, ніж хлопців і чоловіків, бо тут безліч тонкої й точної роботи, яка вимагає чисто жіночої чутливості й терплячості, тому цех наш якийсь мовби облагороджений, щось у ньому є таке, що його так і не вловив поет, попри його близькі стосунки з музами й силами потойбічними (може, на заваді стала заводська корова, яка все ж таки спихає людину до прози життя?).

А може, це я все вигадав про свій цех після довгої розлуки, різних невдач? Адже тоді, коли я тут перетягав з місця на місце важкі заготовки, вчився орудувати викруткою й ключем, не помічалося за мною надмірного захоплення своїм цехом.

Не знаю, не знаю...

Зате знав Токовий.

— Побігали? — спитав він майже ласкаво.— Набігались? Ну, нічого. Прилаштуєм, прилаштуєм...

І це після того, як записано: «Людина людині — друг, товариш і брат!» Адже знав же, що ніде я не бігав, що виконував священний громадянський обов'язок і недовиконання пов'язане тільки з моєю тимчасовою недосконалістю, але однаково не може втерпіти, щоб не кольнути! Набігався...

Він міг так сказати, бо, як на його гадку, то я десь справді гайнував цей час, а він не заспав грушок у попелі!

Я пам'ятав Токового зовсім молоденьким інженером, худим після інститутських харчів; була в ньому тоді якась мовби навіть просвітлена духовність, щось мислительське вгадувалося в стовпуватому черепі, який поблискував крізь темне поріділе волосся. Токовий, завжди чистий, бездоганно одягнений, був тоді для мене мовби еталоном поведінки. Він знав якусь іноземну мову, читав технічні журнали, часто робив задумливі жести, які подобалися жінкам і таким молодим хлопцям, як я тоді був.

Але ось тепер стояв переді мною чоловік зовсім не схожий на того молодого інженера, якого я пам'ятав. Лишилося саме прізвище.

Токовий потовстішав, набув дебелості, в ньому з'явилося щось пітекантропічне. Подовшали руки, нахилилася вперед голова, побіг наперед лоб і навіть череп приплющився.

Неймовірно!

Я помітив ці зміни, ще коли Токовий ішов назустріч. Він поводив головою, мов черепаха, захищена панциром. Не проб'єш! Колись Токовий був лиш молоденьким інженериком, тепер уже заміщав начальника цеху. Начальник цеху — одноліток мого батька — часто хворів, його б уже випровадили на пенсію, як то зробили з моїм батьком, але не посміли, бо він вважався чи не найкращим спеціалістом у Союзі по холодній прокатці труб. Тому такі, як Токовий, просто терпіли начальника цеху, безжально розправлялися з усіма його товаришами. Так розправилися й з моїм батьком; це була справа рук Токового; мені писав батько про все ще в листах; я сподівався, що новий заступник начальника цеху і мене зустріне вороже, але він тільки кольнув отим «набігався», а потім вирішив дарувати милість.

Повів мене у цехову контору, шугонув до свого кабінету, закликаючи мене за собою. Там підсунув мені м'якого стільця, сам узяв такий самий стілець, підсмикнув свої напрасовані новісінькі штани, і, як то пишуть, «шановний тягар його тіла покірно прийняли пружини сидіння».

— Десь тебе прилаштуємо...— перейшов він на простенький інтим.— Постараємось тебе вже якось прилаштувати...

Я не знав, чому він так старається. Може, хоче загладити свою провину перед моїм батьком? Це ж він підрахував, скільки за останні п'ять років прохворів майстер Череда, і провернув справу десь у заводоуправлінні так, що й начальник цеху нічого не відав. Комбінатор! Мабуть, розчищав місця для своїх дружків. Такий ніколи сам не наважується йти вгору, йому потрібні супутники, сателіти, зброєносці. Такого не сколупнеш!

— Куди б ти хотів? — спитав Токовий, видно, трохи вже стривожившись моєю мовчанкою.

Я знов промовчав. Не з ненависті до Токового, а просто через те, що й сам не знав, чого хотів.

Але Токовий запобігав переді мною так, ніби мене прислано начальником над ним, а не прибрів я шукати собі притулку після того, як мене викинуло з танка і ніде я не зачепився в житті.

— Подумаємо,— сказав він зі своїм жестом черепахи, яка вихитує з-під панцира голівкою,— подумаємо.

Думай, думай, злість у мене вже минула, натомість прийшла тверда впевненість у своїй тривалості. Хоч я ще й не міг називатися робітничим класом, але вірив, що скоро доб'юся цього. І стоятиму твердо і вічно, і ще діждуся, коли Токового випхають на пенсію, як він випхав мого батька з фальшивим побажанням «заслуженого відпочинку». Я прийшов сюди не для спочинку. Ні нині, ні вовіки-віків!

— Я з Шляхтичем,— сказав я, сам ще не усвідомлюючи, навіщо я Шляхтичу коло його станів.

Але мені хотілося в такий спосіб подратувати Токового, показати свою незалежність, знехтувати його становищем.

— Шляхтич? Домовимося з Шляхтичем!

Токовий поляпав мене по плечу. Мир-дружба! Ну, що ти скажеш такому?

І вже шановний тягар його тіла більше не гнітив пружин сидіння, а я опинився в ролі екскурсанта по великому царству нашого цеху, маючи за супровідника самого заступника начальника, товариша Токового.

Аби ж то знав я тоді, що тут неодмінно слід шукати жінку!

8
Перейти на страницу:
Мир литературы