І що воно таке — кохання? - Азимов Айзек - Страница 3

• Предыдущая
• 3/4
• Следующая

Мардж широко розплющила очі і якусь хвильку не могла здобутися на слово — так їй перехопило дух.

— Отакої! — нарешті промовила вона. — Що ж, може, я й не Джіна Лоллобріджіда й не Аніта Екберг, але взагалі у мене все гаразд. Якби мій Ед був тут, він би вам сказав! — Тоді звернулась до Чарлі. — Слухайте, скажіть цій банькатій почварі, що в мене фігура нормальна.

— Та я ж не дивлюся на вас, — лагідно відказав Чарлі.

— Аякже, не дивитесь. Тільки нишком підглядаєте, то можете розплющити свої очиська та заступитись за жінку, коли ви хоч трошечки джентльмен. Та який там із вас джентльмен!

— Ну гаразд, — сказав Чарлі, скоса глянувши на Мардж, яка при тій нагоді розправила плечі й випнула груди, — не хочеться мені встрявати в таке делікатне діло, але фігура у вас, здається, хоч куди.

— Вам здається? Може, ви сліпий? Я колись трохи не стала «міс Бруклін», щоб ви знали, і як не стала, то через талію, а не…

Чарлі заспокоїв її.

— Та гаразд, гаразд. Все у вас як слід. Чесно. — І закивав головою до Ботакса. — Груди в неї хоч куди. Розумієте, з мене невеликий знавець, але, як на мене, вони гарні.

Мардж повеселішала.

Ботакс теж підбадьорився, Він обернувся до Гарма:

— Більша форма вже виявляє інтерес, капітане. Збудник діє. Тепер останній крок.

— Який же це?

— Нашою кольоровою мовою його нема як назвати, капітане. Він полягає в тому, що одна форма притулює свій отвір для їжі та мовлення до відповідного отвору другої форми. По-їхньому він називається «поцілунок»

— Невже цій гидоті кінця не буде? — застогнав капітан.

— Це завершальна фаза. В усіх оповіданнях, коли шкіру здерто силоміць, вони стискають одне одного в обіймах і зливаються в палкому поцілунку — так можна приблизно перекласти дуже часто вживаний у тих оповіданнях вислів. Ось один приклад, вибраний навмання: «Він обхопив дівчину руками й жадібно припав устами до її уст».

— Може, одне пожирало друге? — спитав капітан.

— Зовсім ні, — нетерпляче заперечив Ботакс. — То були палкі поцілунки.

— Як це — палкі? Вони обпалюють?

— Навряд чи це треба розуміти буквально. По-моєму, в такий спосіб констатується підвищення температури. Мабуть, що вища температура, то успішніше народжуються дитинчата. Коли більша форма збуджена як слід, їй тільки треба притулити уста до уст меншої, а без цього дитинчата не народжуються. Ось про цю взаємодію я й говорив.

— Оце й усе? Так це ж… — Капітан сплеснув руками, але виразити свою думку мовою кольорових спалахів не зміг.

— Оце й усе, — підтвердив Ботакс. — У жодному оповіданні, навіть у «Любителі розваг», я не знайшов опису якихось дальших дій, пов’язаних із розмноженням. Інколи після опису поцілунку стоїть кілька крапок, або цілий рядок їх, але вони, я гадаю, означають нові поцілунки: кожна крапка — поцілунок; це коли вони хочуть народити кількох дитинчат.

— Ні, нам зараз не треба кількох.

— Авжеж, капітане.

Ботакс поважно й виразно попросив:

— Сер, поцілуйте, будь ласка, даму.

— Я ж не можу рухатись, — відказав Чарлі.

— Та я вас звільню.

— А може, дама не хоче.

Мардж сердито зиркнула на нього.

— Ще б пак. Звісно, не хочу. І не підходьте.

— Та мені воно ні до чого, але що скажуть вони? Не треба дратувати їх. Можна просто так… легенько цмокнутись.

Мардж завагалась: вона розуміла, що Чарлі має рацію.

— Ну дарма. Тільки глядіть! Я не звикла стояти отак перед кожним.

— Я знаю. Хіба ж це я винен! Ну скажіть самі.

— Слизуваті потвори, — промурмотіла Мардж. — Мабуть, думають, що вони боги якісь — отак усіма командують. Слизуваті боги!

Чарлі підступив до неї.

— Ну, гаразд уже. — Він нерішуче підняв руку, ніби хотів скинути капелюх. Потім незграбно поклав долоні їй на голі плечі й нахилився до її обличчя.

Мардж так напружилася, що аж шкіра на шиї натяглась. Їхні губи зустрітися.

Капітан Гарм роздратовано блиснув кольоровою плямою:

— Я не відчуваю підвищення температури.

На маківці в нього випнувся довгий вирост — орган, яким він відчував тепло, — і затремтів.

— Не відчуваю і я, — досить збентежено сказав Ботакс, — але ж ми зробили все, як описано в тих оповіданнях. Здається, кінцівки повинні бути простягнені далі… О, дивіться! Щось виходить.

Ніби несвідомо Чарлі обняв рукою гладенький голий стан Мардж. І вона на мить наче хитнулась до нього, а потім раптом відсахнулась, перемагаючи опір силового поля, що й досі сковувало її.

— Пустіть, — мовила вона здушено, бо Чарлі затуляв їй рот своїми губами. І несподівано вкусила його. Чарлі, дико скрикнувши, відскочив, ухопився за губу, а коли відняв руку й глянув, на пальцях червоніла кров.

— Чого це ви? — жалісно спитав він.

— Ми ж тільки цмокнутись домовлялися, і все. А ви чого лапатись почали? Ви що, розпусник? Господи, куди я попала! Розпусник і слизуваті боги!

Капітан Гарм швидко заблимав синім і жовтим.

— Ну, готово? Скільки нам іще дожидатись?

— По-моєму, це має статися зразу. Адже в усьому всесвіті, коли настає час брунькуватись, з’являється брунька, самі знаєте. Яке тут чекання!

— Гм, коли я подумаю про огидні звичаї оцих істот, що ви описали, то думаю, що навряд чи захочу ще коли брунькуватися. Кінчаймо швидше, будь ласка.

— Ще хвилиночку, капітане.

Але хвилиночка минала за хвилиночкою, і колір капітанових спалахів помалу переходив у оранжевий, ознаку досади, а Ботаксова цятка майже зовсім потемніла.

Нарешті Ботакс нерішуче спитав:

— Пробачте, мадам, а коли ж ви брунькуватиметесь?

— Що?

— Коли ви породите дитинча?

— У мене вже є дитина.

— Ні, оце тепер.

— Та що ви! Я ще не хочу другої дитини.

— Що, що? — спитав капітан. — Що вона каже?

— Здається, вона поки що не збирається розмножуватися, — сказав Ботакс.

Капітанова цятка яскраво спалахнула.

— Знаєте що, досліднику? Ви, по-моєму, ненормальний, у вас якісь збочені думки. З цими істотами нічого не сталось. Ніякої взаємодії між ними нема, і ніякого розмноження не буде. Я певен, що це два різні види, а ви затіяли якийсь дурний жарт.

— Але ж, капітане… — почав Ботакс.

— Годі! — відрубав капітан. — Не хочу й слухати. Мене нудить, мені з душі верне від того, що ви тут наговорили про брунькування, марнуючи мій час. Вам захотілося слави, сенсації, але я подбаю, щоб її не було. Віддайте цій істоті її шкіру й верніть обох туди, де взяли. А кошти на затримку часу цього разу я вирахую з вашої платні.

— Але ж, капітане…

— Не заперечуйте! Верніть їх на те саме місце і в той самий час. Я не дозволю, щоб з цією планетою щось сталося. — Він пронизав Ботакса ще лютішим поглядом. — Один вид, дві форми, груди, поцілунки, взаємодія, тринди-ринди… Ви йолоп, досліднику, ви ненормальний! Психопат!

Сперечатися з ним не випадало. Ботакс, увесь тремтячи, заходився транспортувати бранців назад.

І ось вони знову стояли на пероні, безтямно озираючись довкола. Вже смеркалось, і з долини почувся тихий гуркіт — надходив поїзд.

Мардж нерішуче сказала:

— Чи це справді було, містере?

Чарлі кивнув головою.

— Я теж пам’ятаю.

— І розказати нікому не можна… — мовила Мардж.

— Авжеж ні. Скажуть, що ми божевільні. А знаєте що?

— Гм… А що? — насторожилась Мардж.

— Послухайте… Я розумію, що вам було ніяково. Але ж я не винен.

— Не хвилюйтесь. Я знаю. — Мардж втупила очі в дошки платформи.

Поїзд гуркотів уже гучніше.

— Я хотів вам сказати, що ви таки справді непогана з себе. Я просто засоромився й не сказав цього тоді.

Вона раптом усміхнулася.

— Нічого, нічого.

— Може, зайдемо кудись вип’ємо по чашці кави? Моя жінка ще не жде мене додому.

— Ну що ж… Мій Ед теж поїхав за місто на неділю, а малого я відвезла до мами. І вдома в мене нікого нема…

— Ну то ходімо. Ми тепер наче знайомі.

— Атож, — засміялась вона.

Підійшов поїзд, але вони вже спускалися вузенькими сходами з платформи на вулицю.

• Предыдущая
• 3/4
• Следующая