Юність - Азимов Айзек - Страница 4

• Предыдущая
• 4/8
• Следующая

Ось як вони опинились у своїй теперішній в’язниці. Обережно пропаливши дірку в цупкому полотні, яким було накрито клітку, вони зрозуміли, що годі й думати плигати з такої висоти.

Аж ось клітка-в’язниця знов загойдалася й попливла вгору. Торговець скотився до нижнього ободу клітки й прокинувся, наляканий. Полотно зняли, і клітку залило світлом. Перед ними, як і першого разу, стояло двоє дітей аборигенів. Як зауважив Дослідник, зовні вони не дуже відрізнялись від дорослих особин, хоча, звичайно, були набагато менші.

Потвори запхнули між пруттям жменьку якогось схожого на очерет бадилля. Пахло воно непогано, правда, між корінням позастрягали грудки землі.

Торговець позадкував і запитав хрипко:

— Що то вони роблять?

— З усього видно, пробують нас нагодувати. Принаймні це щось на зразок тутешньої трави.

Клітку знову накрили, і вкотре вже почалася гойданина, та цього разу вони вже мали їжу.

Зачувши кроки, Скіпка здригнувся, проте, впізнавши Рудого, відразу засяяв.

— Поблизу нікого нема, — доповів він. — Я вже всі очі видивився, правда.

— Тс-с! Дивись, оце покладеш у клітку. А мені треба бігти додому.

— А що воно таке? — неохоче простяг руку Скіпка.

— Фарш. Отакої! Ти що, фаршу ніколи не бачив? От що треба було взяти, коли я посилав тебе по корм, а не якусь там нікчемну траву.

Скіпка образився:

— А звідки мені було знати, що вони трави не їдять? Крім того, фарш зовсім не такий. Він завжди у целофані, й колір у нього інший.

— У місті — звичайно. А тут ми самі перекручуємо м’ясо, і поки його приготують, воно завжди такого кольору.

— То воно сире?

Скіпка притьмом відсмикнув руку.

— Ти що думаєш, тварини їдять смажене? — обурився Рудий. — Ану лишень бери. Нічого тобі не станеться. Кажу тобі, часу обмаль.

— А в чому річ? Що ти там удома робитимеш?

— Не знаю. Мій татко разом із твоїм ходять десь тут. А що як вони мене шукають? Може, куховарка наскаржилася, що я поцупив м’ясо? В будь-якому разі тільки їх нам тут бракувало.

— Ти що, не питав дозволу?

— У кого? В цього крабиська? Та вона й ковтка води без батька не дасть.

Скіпка, гидуючи, взяв величенький кавалок фаршу й рушив до повітки, а Рудий заквапився в протилежному напрямку.

Наблизившись до двох дорослих, Рудий притишив ходу, відсапуючись, зробив кілька глибоких видихів, а потім з невинним виглядом пройшов повз них, наче прогулювався. Як він помітив, вони рухалися в бік повітки, та чи саме туди, він не знав.

— Привіт, татку. Добридень, сер.

— Зачекай, Рудий, — сказав Промисловець. — Хочу про щось тебе запитати.

— Що, татку?

— Мама казала, ти сьогодні рано пішов з дому?

— Та не дуже. Перед сніданком.

— Ти сказав їй, що вночі тебе щось збудило?

Рудий трохи подумав. Чи варто було розповідати про це матусі? Потім відповів:

— Так.

— А від чого ти прокинувся?

Розміркувавши, що це йому нічим не загрожує, Рудий пояснив:

— Не знаю, татку. Звук був схожий на грім чи, може, на вибух…

— Можеш сказати, звідки гриміло?

— Мені здається, з-за пагорка.

Він сказав правду, що, до речі, цілком його влаштовувало, бо пагорб був у протилежному від повітки боці.

Промисловець глянув на гостя:

— Не маєте бажання прогулятися в тому напрямку?

— Я готовий.

Рудий провів їх очима, а коли озирнувся, побачив Скіпку, який обережно визирав з-за колючих кущів живоплоту.

— Йди сюди! — махнув йому Рудий.

Скіпка виліз із кущів і підійшов до нього:

— Про м’ясо питали?

— Ні, здається, ще не знають. Вони подалися до пагорка.

— Чого?

— А хіба я знаю? Все допитувалися про грім, що я чув уночі. Слухай, тварини м’ясо їли?

— Розумієш, — обережно почав Скіпка, — вони начебто роздивлялися його й нюхали.

— Ну, нехай, — сказав Рудий. — Певно, з’їдять. Господи, повинні ж вони хоч щось їсти. Ходімо до пагорка й подивимося, що збираються робити наші батьки.

— А як же тварини?

— Що з ними скоїться? Не можемо ж ми весь час на них витрачати. Води ти їм дав?

— Звичайно. Випили.

— От бачиш. Ходімо. Заглянемо до них після обіду. Принесемо фруктів. Фрукти будь-хто їстиме.

Вони подалися схилом угору. Рудий, як звичайно, попереду.

— Гадаєте, то був рев двигунів при посадці? — запитав Астроном.

— А ви виключаєте таку можливість?

— Якщо так, то вони, вочевидь, усі загинули.

— Може, й ні, — спохмурнів Промисловець.

— Якщо посадка пройшла вдало, а екіпаж живий, то де вони?

— А ви подумайте, — так само похмуро відповів Промисловець.

— Щось я вас не дуже розумію.

— Вони можуть бути настроєні вороже.

— Відпадає. Я з ними розмовляв. Вони…

— Вони з вами розмовляли. Тобто провели щось на зразок розвідки. Який буде їхній наступний крок? Напад?

— Сер, адже у них лише один корабель.

— Про що вам відомо тільки з їхніх слів. Може, в них там ціла флотилія.

— Я вже казав вам про їхні розміри. Вони…

— Це неістотно, коли навіть їхня ручна зброя отак переважає нашу артилерію.

— Я зовсім не те мав на увазі.

— А я з самого початку це враховував. Саме тому й погодився зустрітись із ними, одержавши вашого листа, — вів далі Промисловець. — Погодився не для того, щоб налагоджувати якісь там непевні й взагалі неможливі торговельні відносини, а щоб дістати уявлення про їхні справжні наміри. Я не гадав, що вони уникатимуть зустрічі. — І додав, зітхнувши: — Сподіваюся, то не наша провина. В будь-якому разі ви маєте рацію в одному: надто довго світ жив спокійно. Ми втрачаємо здорове почуття підозріливості.

Завжди врівноважений Астроном різко підвищив голос:

— От що я скажу. Немає жодних підстав вважати їх ворогами. Так, вони маленькі, але це — ще один доказ того, що світ, звідки вони прибули, теж малий. Наша планета має звичну для них силу тяжіння, однак набагато вищий гравітаційний потенціал, тож густина нашої атмосфери заважає їм почувати себе тут нормально тривалий час. З тої ж причини використовувати нашу планету як міжзоряну базу неекономічно, хіба що для торгівлі певними видами товарів. Не забувайте також про істотні відмінності в нашій органіці, зумовлені особливостями грунтів. Ми не можемо споживати їхніх продуктів, а вони — наших.

— Немає сумніву, все це можна подолати. Привезти з собою запас їжі, збудувати під куполами станції з низьким повітряним тиском, сконструювати спеціальні зорельоти.

— Можна. Та як у вас усе просто! Це дуже нетипово для юної раси. Ясно, що їм не доведеться нічого такого робити. У Галактиці мільйони планет, придатних для життя. Їм непотрібна наша, непридатна.

— А вам звідки знати? Все це знов їхні слова.

— Висновки я зробив самостійно. Кінець кінцем, я — Астроном.

— І то правда. Розкажіть мені дорогою, що ви там збиралися розповісти.

— Так от, сер, уявіть: наші астрономи довго вважали, що є два класи планетарних тіл. Перший — планети, що виникли досить далеко від зірки-ядра їхньої планетарної системи і тому достатньо охолодились, щоб почати затримувати водень. Це великі планети, багаті на водень, аміак, метан. Прикладом можуть бути планети-гіганти на зовнішніх орбітах. До другого класу відносили планети, розташовані так близько до зірки, що через високу температуру велика кількість водню не могла затримуватися. Вони порівняно невеликі, бідніші на водень і багатші на кисень. Цей клас нам добре знайомий, бо саме на такій планеті ми живемо. Наша планетарна система — єдина, яку ми досконало вивчили, отож цілком закономірно було виділяти лише ці два класи планет.

— Наскільки я зрозумів, є ще якийсь?

— Так. Планети з надтвердої речовини, менші за розміром і бідніші на водень від планет, що обертаються на внутрішніх орбітах нашої системи. У нашій Галактиці співвідношення воднево-аміакових і подібних до їхньої киснево-водяних планет з надтвердої речовини за їхніми даними — пам’ятайте, що на сьогоднішній день ними досліджено значну частину Галактики, чого ми, відмовившись від міжзоряних перельотів, зробити не можемо, — десь три до одного. Що лишає їм кілька мільйонів малих планет, придатних для вивчення й колонізації.

• Предыдущая
• 4/8
• Следующая