Фах - Азимов Айзек - Страница 14
- Предыдущая
- 14/15
- Следующая
Новіанин кивнув і відпив зі своєї чарки.
— А звідки отримують знання, окрім стрічок? З міжзоряного простору?
— З книжок. Вивчаючи самі апарати. Думаючи.
— З книжок? Як же можна зрозуміти книжки, не здобувши освіти?
— Книжки складаються зі слів, а більшу частину слів можна зрозуміти. Спеціальні ж терміни можуть роз’яснити ті фахівці, яких ви вже маєте.
— А як бути з читанням? Ви припускаєте використання стрічок, по яких учаться читати?
— Гадаю, з тими стрічками все гаразд, хоча й не бачу причин, чому не можна вчитися читати старим методом. У всякому разі, частково.
— Щоб із самого початку виробити звичку до самостійних знань? — запитав новіанин.
— Так, так, — радісно підтвердив Джордж; цей чоловік вже почав розуміти його.
— А що з математикою?
— Це найлегше, сер… вельмишановний. Математика відрізняється від інших технічних дисциплін. Вона починається з кількох нескладних принципів і поступово ускладнюється. Можна розпочати вивчення математики, нічого про неї не знаючи. Вона практично для цього й існує. А коли ви ознайомитесь з відповідними розділами математики, то зможете розуміти інші книжки по техніці. Особливо, якщо розпочнете з легких.
— А хіба є легкі книжки?
— Безумовно. Навіть, якби їх не було, фахівці, що ви їх уже маєте, спробують написати. Дехто з них, може, зуміє викласти частину своїх знань словами і символами.
— Великий боже! — сказав новіанин, звертаючись до людей, що пообступали його. — У цього бісеняти на все є відповідь.
— Так, так! — закричав Джордж. — Запитайте мене ще.
— А самі ви намагалися вчитися по книжках? Чи це тільки ваша теорія?
Джордж повернувся й швидко глянув на Інженеску, та історик лишався незворушним. На його обличчі застигла тільки доброзичлива цікавість.
— Намагався.
— І ви вважаєте, з цього щось виходить?
— Так, вельмишановний, — палко відповів Джордж. — Візьміть мене з собою на Новію. Я можу скласти програму і керувати…
— Зачекайте, я маю ще декілька питань. Як ви гадаєте, скільки вам потрібно буде часу, щоб стати металургом, який вміє працювати з біменівським спектрографом, якщо припустити, що почнете вчитися, не маючи ніяких знань і не використовуючи стрічок освіти.
Джордж завагався.
— Ну… можливо, кілька років.
— Два роки? П’ять? Десять?
— Не можу сказати, вельмишановний.
— Бачите, це найголовніше питання, і ви повинні відповісти на нього. Ну, приміром, п’ять років. Вас улаштовує такий термін?
— Думаю, що так.
— Чудово. Отже, протягом п’яти років людина вивчає металургію за вашим методом. Ви не можете не погодитися, що весь цей час вона не дає нам ніякої користі, а її треба годувати, забезпечувати житлом і грішми.
— Але ж…
— Дайте мені закінчити. До того часу, коли вона буде підготовлена і зможе користуватися спектрографом Бімена, мине п’ять років. Чи не здається вам, що тоді у нас уже з’явиться удосконалена модель апарата, з яким вона не зуміє працювати?
— Однак доти вона стане досвідченим ученим, і засвоєння нових деталей буде для неї питанням днів.
— Ви так гадаєте. Гаразд, припустімо, що ваш друг, приміром, самостійно вивчав апарат Бімена і успішно його опанував; чи зможе він зрівнятися своїм умінням з умінням учасника змагань, який отримав усе за допомогою стрічок?
— Можливо, й ні… — почав Джордж.
— Отож-бо й воно, — докинув новіанин.
— Заждіть, дайте закінчити мені. Навіть, якщо він і знає щось гірше, ніж той, інший, в даному випадку важливо те, що він може вчитися далі. Він зможе придумати нове, на що нездатна людина, яка здобула освіту за допомогою стрічок. Ви будете мати в запасі людей, здатних оригінально мислити…
— А ви протягом свого навчання винайшли щось нове? — запитав новіанин.
— Ні, але ж я один, і не так уже й давно почав учитися…
— Так… ну, леді й джентльмени, ми досить з вами порозважалися?
— Зачекайте! — раптом перелякавшись, вигукнув Джордж. — Я хочу домовитися з вами про особисту зустріч. Є речі, які я не можу пояснити по відеофону. Ряд деталей…
Погляд новіанина ковзнув повз Джорджа.
— Інженеску! По-моєму, я зробив вам послугу, про яку ви просили. Завтра у мене напружений день. Бувайте здорові!
Екран згас.
Джорджеві руки рвонулися до екрана в нестримному бажанні оживити його.
— Він не повірив мені! — скрикнув Джордж. — Він не повірив мені!
— Так, Джордже, не повірив. Невже ви й справді думали, що він повірить? — запитав Інженеску.
Джордж майже не чув його.
— Але чому? Адже це правда. І так вигідно для нього. Ніякого ризику. Вони мали б справу зі мною та ще з кількома… Десяток людей, що вчилися б роками, коштували б менше, ніж один готовий фахівець… Він був п’яний! Він нічого не зрозумів.
Задихаючись, Джордж роззирнувся довкола.
— Як мені дістатися до нього? Мені конче необхідно. Все вийшло не так, як треба. Не слід було говорити з ним по відеофону. Мені потрібен час. Треба зустрітися з ним віч-на-віч. Як мені…
— Він не захоче зустрічатися з вами, Джордже, — промовив Інженеску. — А якщо й погодиться, то все одно вам не повірить.
— Ні, повірить, запевняю вас. Коли він тверезий, він… — Джордж повернувся до історика, і його очі широко розкрилися. — Чому ви називаєте мене Джорджем?
— А хіба це не ваше ім’я? Джордж Плейтен?
— Ви знаєте, хто я?
— Я знаю про вас усе.
Джордж завмер, тільки часте дихання різко здіймало його груди.
— Я хочу допомогти вам, Джордже, — запевнив Інженеску. — Я вже говорив вам про це. Я весь час вивчав вас і хочу вам допомогти.
— Мені не потрібна ваша допомога! — вигукнув Джордж. — Я не недоумок.
Він рвучко повернувся, і, як шалений, кинувся до дверей. Розчахнув їх і був схоплений двома полісменами, що миттєво залишили свій пост.
Попри все збудження Джордж відчув дотик шприца якраз під щелепою. І все скінчилося. Останнє, що лишилося в пам’яті, було обличчя Інженеску, який зі співчуттям дивився на нього.
Коли Джордж розплющив очі, то побачив білу стелю. Він згадав, що сталося. Але згадав так нечітко, наче все відбувалося з кимось іншим. Він дивився на стелю, аж поки не наповнився її білизною, яка начисто промила його мозок, начебто вивільняючи місце для нових ідей, для інших напрямків мислення.
Джордж не знав, як довго він так лежав, дослухаючись до плину своїх думок.
— Ти прокинувся? — пролунав чийсь голос.
І Джордж уперше почув свій власний стогін. Невже він застогнав? Він спробував повернути голову.
— Тобі боляче, Джордже? — запитав голос.
— Як дивно, — прошепотів Джордж. — Я так хотів залишити Землю. Я нічого не розумів.
— Ти знаєш, де ти?
— Я знову в… в Інтернаті. — Джорджеві нарешті вдалося повернутися.
Голос належав Омейні.
— Як дивно, що я нічого не розумів. Омейні ласкаво посміхнувся.
— Поспи ще…
Джордж заснув.
І знову прокинувся. Свідомість його прояснювалася.
Біля ліжка, читаючи, сидів Омейні, та як тільки Джордж відкрив очі, Хейлі відклав книжку. Джордж з зусиллям сів.
— Привіт, — мовив він.
— Ти голодний?
— Ще б пак! — Він з цікавістю подивився на Омейні. — За мною стежили, коли я пішов звідси?
Омейні кивнув.
— Ти весь час був під наглядом. Ми хотіли непомітно скерувати тебе до Антонеллі і дати тобі нагоду виговоритися. Нам здавалося, що для тебе це єдиний спосіб досягти успіху. Емоції заважали твоєму розвитку.
— Я був абсолютно неправий щодо нього, — трохи зашарівшись, промовив Джордж.
— Тепер це не має значення. Коли в аеропорту ти зупинився біля стенда металургів, один з наших агентів зараз же сповістив нам перелік учасників змагань. Ми з тобою досить говорили про твоє минуле, тож я зрозумів, що означало в ньому ім’я Тревіліяна. Ти спитав, як потрапити на Олімпіаду. Це могло призвести саме до тої кризи, на яку ми покладали такі надії, тож до зали скерували Ладисласа Інженеску, щоб він зустрівся з тобою і подбав про все.
- Предыдущая
- 14/15
- Следующая
