Молой - Беккет Сэмюел Баркли - Страница 27

• Предыдущая
• 27/33
• Следующая

– Це завдяки їй я втратив свого сина, – пояснював я далі, – зате зберіг життя матері. – Такі почуття не могли не сподобатися доглядачеві худоби. Якби він знав! Я докладно розповів йому про те, чого, на жаль, не сталося. Ні, я не шкодував за Нінеттою. Але вона, мабуть, хай там як, атож, зрештою, була втратою для мене. – Це мадонна вагітних жінок, – говорив я, – вагітних одружених жінок, і я дав обітницю йти в злигоднях аж до її ікони, щоб висловити їй свою вдячність.

– Цей епізод дасть змогу захоплюватися моєю вправністю – навіть тієї пори мого життя. Але, мабуть, я зайшов задалеко, бо погляд селянина знову став лихим. – Чи можу я попросити вас про одну послугу, – мовив я, – Господь вам віддячить. – І додав: – Господь вас послав мені цього вечора. – Смиренне благання послуг у людей, які от-от почнуть бити вас, інколи дає дуже добрі результати. – Трохи гарячого чаю, – просив я, – без цукру й молока, щоб поновити мої сили.

– Признайтеся, спокусливо надати таку дрібну послугу розбитому прочанинові.

– Гаразд, ходімо додому, – погодився селянин, – трохи обсушитесь.

– Я не можу, не можу! – вигукнув я. – Я дав обітницю йти по прямій лінії. – І щоб затерти прикре враження, створене цими словами, дістав з кишені флорина й дав йому: – Для ваших злидарів. – І додав, бо вже споночіло: – Флорин для ваших злидарів.

– Це далеко, – вагався селянин.

– Господь проведе вас, – напучував я його. – Селянин замислився. Й було про що. – І головне, – говорив я далі, – нічого їстівного, я нічого не повинен їсти. – Ну, цей хитрюга Моран, підступний, наче змій! Зрештою селянин пішов, сказавши мені зачекати. Не знаю, які були його наміри. Коли я вважав, що він уже досить далеко, я склав парасольку й вирушив у протилежному напрямі, перпендикулярному до потрібного мені, дощ лив як із ринви. Отак я й витратив флорин.

А тепер я зможу закінчити.

Я йшов уздовж цвинтаря. Була ніч. Можливо, північ. Вуличка піднімалася вгору, я насилу рухався. Вітерець гнав хмари по тьмяно освітленому небу. Як добре забезпечити собі довічний притулок. Просто чудово. Та якби ж вічність була тільки такою. Я підійшов до хвіртки. Вона була замкнена. Правильно. Але я не міг відкрити замок. Ключ заходив у шпарину, але не прокручувався. Давно ніхто не відмикав? Новий замок? Я зламав його. Відступив аж до протилежного краю вулички, розігнався й навалився на хвіртку. Я повернувся додому, як і наказав мені Юді. Нарешті я підвівся. Що це пахне так гарно? Лілеї? Мабуть, примули. Я підійшов до вуликів. Вони стояли надворі, як я й боявся. Я підняв покришку одного вулика й поклав на землю. То був невеличкий гостроверхий дашок, із крутими, видовженими схилами. Я засунув руку у вулик, поводив нею, вгорі нічого не було, опустив руку нижче і тільки в одному кутку намацав суху, пористу кулю. Коли я доторкнувся до неї пальцями, вона розсипалася. Бджоли збилися в купу, щоб їм було трохи тепліше, щоб спробувати заснути. Я набрав жменьку мертвих бджіл. Було надто темно, щоб бачити, я поклав їх до кишені. Вони нічого не важили. їх на всю зиму лишили надворі, забрали їхній мед, не дали їм цукру. Атож, тепер я міг робити висновки. Я не пішов до курника. Я знав, що кури теж мертві. Проте їх убили по-іншому, хіба що крім сірої. Мої бджоли та кури, я покинув їх. Я пішов до будинку. Ніде не світилося. Двері були замкнені. Я висадив їх. Можливо, я міг би відкрити їх котримсь своїм ключем. Я повернув вимикач. Світла немає. Я пішов на кухню, в Мартину кімнату. Нікого. Але досить дрібниць. Дім був покинутий. Постачальники обрізали струм. Вони мали намір потім знову дати його мені. А я вже не хотів. Отаким я став. Я вийшов у сад. Уранці я роздивився ту жменьку бджіл. Порох із крилець і члеників. Унизу коло сходів у скриньці я знайшов пошту. Лист від Саворі. В мого сина все гаразд. Звичайно. Не говорімо більше про нього. Він повернувся. Він спить. Лист від Юді, до третьої особи, він вимагає рапорту. Він матиме свій рапорт. Знову літо. Рік тому я вирушив на завдання. Я повернувся. Одного разу до мене навідався Ґабер. Він хотів отримати рапорт. Ти ба, а я гадав, що зустрічам і розмовам уже кінець. «Приходьте ще», – мовив я. Якось зайшов до мене й отець Амбруаз. «Невже це справді ви?» – вигукнув він, побачивши мене. Гадаю, він по-своєму щиро любив мене. Я сказав, щоб він уже не розраховував на мене. Отець почав промовляти. Він мав слушність. А хто не має слушности? Я покинув його. Я пішов від нього. Можливо, я зустріну Молоя. З моїм коліном не стало краще. Але не стало й гірше. Я тепер маю милиці. На милицях я пересуватимусь швидше. Добра буде пора. Я навчуся. Все, що було на продаж, я продав. Але я однаково мав великі борги. Я вже не витримував бути людиною й навіть не намагався. Я вже ніколи не запалю цю лампу. Я задую її й піду в сад. Якось я розмовляв з Анною. Вона розповіла мені про Зулу, про сестер Ельснер. Вона знала, хто я, і не боялася мене. Вона ніколи не виходила надвір, не любила виходити. А розмовляла зі мною через вікно. Новини були погані, але не зовсім. Було в них і щось добре. То були гарні дні. Зима була напрочуд сувора, всі говорили про те. Отож ми мали право на розкішне літо. Не знаю, чи мали ми на нього право. Ну а моїх птахів не вбивав ніхто. Вони були дикі. А втім, досить довірливі. Я впізнав їх, і вони, здається, впізнавали мене. Та хіба можна знати напевне? Деяких бракувало, з'явилися й нові. Я намагався краще зрозуміти їхню мову. Не послуговуючись своєю. Стояли найдовші, найкращі дні року. Я жив у саду. Я згадував про голос, що казав мені те або се. Тієї пори я почав погоджуватися з ним, розуміти, чого він хотів. Він уживав слова, яких не навчили малого Морана, слова, яких він згодом навчив свого малого. Тож попервах я навіть не знав, чого він хоче. Але зрештою став розуміти ту мову. Я розумів її, я розумію її, можливо, навпаки. Але питання полягає не в цьому. Саме той голос сказав мені написати рапорт. Чи означає це, що я тепер вільніший? Не знаю. Дізнаюся згодом. Тоді я зайшов у дім і написав: «Північ. Дощ періщить у шибки». Ні, не північ. Дощу не було.

1947 р.

Коли навесні 1951 p. y видавництві «Minuit» вийшов роман «Молой», Бекет уже був автором двох англійських романів: «Мерфі» (1938 р.) і «Вот» (1943 p.), монументального, ще й досі невизнаного твору. Ще до війни він написав французькою мовою кілька гарних віршів, а близько 1945 р. внаслідок раптової зміни обрав французьку мову за свою літературну. Твори «Новини» і «Тексти ні для чого» були першими, проте невідомими шедеврами. Тому роман «Молой» став подвійною літературною подією: і для Бекета, що набув слави, і для французької літератури, для нашого роману, що почав змінюватися. За кілька тижнів критика вже змогла визначити міру цього літературного одкровення. Жанові-Жакові Маршану належить вислів, який давав змогу найкраще відчути, про що йдеться, він писав, що «ця книжка найщедріша на обіцянки, які запропонувала нам сучасність після роману «Нудота». Моріс Надо і Жан Бланза одразу відчули важливість твору, Ґаетан Пікон розумів, що він пропонує нам. Але найнесподіванішим відгуком був розлогий аналіз Жоржа Батая в журналі «Критика» за травень, що свідчив про глибоку прозірливість і пристрасну увагу. Минуло тридцять років, а цей текст і досі зберігає неминущу вартість.

Для структури роману «Молой» характерна надзвичайна прозорість. Роман розвиває далі тему пошуків свого Я, що після першого роману «Мерфі» (1938 р.) утвердилась як головна, якщо не єдина тема Бекета. Герой роману «Мерфі» – безперечно вигадана постать, чиї гротескні пригоди не менш своєрідні, ніж родимка на сідниці. Але в романі є не тільки VI розділ, де описано три рівні, від найяснішого до найтемнішого, душі, в якій ми впізнаємо душу автора, а й постійне відображення того, що можна було б назвати глибинною автобіографією. Цю тему ми знову бачимо в романі «Вот» (1943 p.), до якої додається ще й мотив «місії», яку доручає собі герой: пошук істини (нікчемности) існування, ба навіть буття, через відкриття метафізичного ніщо. Бекет усякчас стверджує та повторює: якщо нічого не знаєш, можна говорити принаймні про себе, та й узагалі говорити можна тільки про себе. Але в тих ранніх творах письменник ще перебував на певній відстані від зображеного героя, дії та думки якого він описував. У творах «Новини» і «Тексти ні для чого», відбулася набагато радикальніша революція, ніж та, яку засвідчує зміна мови: три герої «Новин» і автор-персонаж «Текстів» кажуть «я». «Я» казатиме й Молой, і герої всіх подальших творів. Усе діється, немов у витонченій драмі, навколо того «я» і своєрідного способу, яким Бекет використовує його.

• Предыдущая
• 27/33
• Следующая