Выбери любимый жанр

Молой - Беккет Сэмюел Баркли - Страница 21


Изменить размер шрифта:

21

Я розпалив багаття й дививсь, як розгорається вогонь, і раптом почув, що мене гукають. Голос, уже такий близький, що я аж підскочив, був чоловічий. Але, підскочивши, я опанував себе й далі клопотався коло вогнища, немов і не чув нічого, ворушачи його гілкою, яку я недавно й зламав для цього і з якої самими нігтями поздирав листя та гілочки й навіть частину кори. Я завжди полюбляв обдирати з гілля кору, оголюючи гарненьку ясну і гладеньку деревину. Проте якісь неясні почуття любови та жалощів до дерева найчастіше перешкоджали мені в такій роботі. До дерев, з якими я так інтимно знайомився, належала навіть драцена з острова Тенерифе, що, проживши п'ять тисяч років, загинула, вражена блискавкою. То був приклад довговічности. Отож у моїх руках була груба, біла, повна соків гілляка, що не загоралася, коли я тицяв її у вогонь. Я тримав її за тонший кінець. Потріскування вогню, власне дерева, що корчилось у ньому, бо вогонь, що тріумфує, не тріщить, а видає інший звук, дало змогу підійти тому чоловікові дуже близько до мене, а я й не помітив нічого. Якщо мене й дратує щось, так це мить, коли мене заскакують зненацька. Я перелякано здригнувся, але, сподіваючись, що цього не помітили, й далі поправляв багаття, неначе я був сам. Та, відчувши, як чиясь рука ляснула мене по плечах, я таки був змушений поводитись так, як поводився б будь-хто на моєму місці, тобто притьмом обернувся, вдавши, я сподіваюсь, страх і гнів. І ось переді мною чоловік, постать і риси обличчя якого я попервах, через пітьму, бачив дуже погано.

– Здоров, друже! – привітався він.

Мало-помалу я склав собі уявлення, що за тип чолов'яги опинився переді мною. Повірте, серед різних його частин існувала велика узгодженість і чудова гармонія, тож про нього можна було б сказати, ніби в нього тіло таке, як обличчя, і навпаки. І якби я бачив його зад, немає жодного сумніву, що і його я вважав би незгіршим від решти.

– Я й не сподівався побачити когось у такій дірі, – мовив він, – мені пощастило. Чужинець безцеремонно відсунув мене від багаття, що вже палахкотіло, відблиски полум'я, яких я тепер не затуляв, упали на нього, тож я пересвідчився, що не помилився і таки справді бачу перед собою зануду. – Чи можете ви сказати… – заговорив він, але я, мабуть, зобов'язаний стисло описати його, хоч як це суперечить моїм принципам. Він був невисокий, але кремезний. На ньому був грубий костюм кольору морської води (двобортний піджак), жахливо скроєний, і пара чорних дуже великих черевиків із носаком, що задирався вище від підйому. Цей огидний фасон був, здається, монополією чорних черевиків. – Ви часом не знаєте… – знов озвався він. Бахромчасті кінці темного шарфа, завдовжки принаймні сім футів, кілька разів обкрученого навколо шиї, спадали йому на спину. На голові виднів темно-синій фетровий капелюх з невеличкими крисами, до стрічки він прикріпив рибальський гачок зі штучною мушкою, що надавало йому вкрай спортивного вигляду. – Ви чуєте мене? – запитав він. Але це все не мало значення в порівнянні з його обличчям, що трохи скидалося, шкода про це говорити, на моє, звісно, не таке витончене, але такі самі жалюгідні вусики, малі тхорячі очі, такий самий закладений ніс, невеличкий червоний рот, немов напружений унаслідок бажання висрати свій язик. – Послухайте… – закликав він. Я відвернувся до вогню. Багаття вже розгорілося. Я підкидав гілля. – Я вже п'ять хвилин намагаюся заговорити до вас, – нарікав чужинець. Я пішов до халабуди, він загородив мені шлях. Побачивши, що я кульгаю, він посміливішав: – Раджу вам відповісти мені, – погрожував він.

– Я не знаю вас, – відповів я й засміявся, жарт і справді був добрий.

– Пан хоче, щоб я показав йому свою візитну картку?

– Вона мені нічого не скаже, – відповів я. Він підступив ближче. – Забирайтеся звідси, – мовив я. Тепер уже він засміявся:

– Ви відмовляєтесь відповідати?

Я зробив велике зусилля:

– Що ви хочете знати? – запитав я. Він, напевне, вважав, ніби я повернувся до найкращих почувань.

– Таке мені більше подобається, – мовив він. Я покликав собі на допомогу образ мого сина, що міг прибути будь-якої миті. – Я вже казав вам, – нагадав він. Я затремтів.

– Візьміть на себе клопіт повторити, – сказав я. Скоротімо розповідь. Він запитав, чи не бачив я старого з палицею. Він описав його. Не дуже точно. Його голос долинав до мене наче здалеку.

– Ні, – відповів я.

– Як ні? – здивувався він.

– Я нікого не бачив, – підтвердив я.

– Таж він тут проходив, – наполягав незнайомець. Я мовчав. – Скільки ви вже тут? – запитав він. Його тіло стало розпливатися, немов розчленовувалось. – Що ви тут робите? – запитав він.

– Ви зобов'язані наглядати за цією територією? – запитав я. Він простяг до мене руку. Здається, я знову сказав йому, щоб він забирався. Я ще пригадую руку, що, біліючи, тяглася до мене, пальці то стискалися в кулак, то розчепірювались. Рука рухалася немов сама собою. Не знаю, що тоді сталося. Але згодом, можливо, набагато пізніше, я побачив, що він лежить на землі з якоюсь кашею замість голови. Шкодую, що не можу зазначити ясніше, як саме був отриманий той результат. То був би, напевне, чудовий уступ. Але не на те я дійшов до цього місця своєї розповіді, щоб податись у літературу. Особисто я не дістав нічого, хіба кілька подряпин, які я побачив тільки завтра. Я нахилився над ним. Нахиляючись, я зрозумів: моя нога знову згинається. Він уже не скидався на мене. Я взяв його за щиколотки й, задкуючи, потяг у халабуду. Його черевики поблискували, мов товстий шар чорної вакси. Шкарпетки були оздоблені нашитим малюночком. Холоші закотилися, показавши білі, безволосі ноги. Він мав невеличкі, гострі щиколотки такі, як у мене. Мої пальці майже охоплювали їх навколо. Він мав підтяжки для шкарпеток, одна з них розстебнулась і звисала. Ця деталь зворушила мене. Я повернувся до багаття. Коліно знову перестало згинатися. Воно вже не мало потреби бути гнучким. Я повернувся до халабуди і взяв синів плащ. Підійшов до багаття й ліг, накрившись плащем. Я не спав зовсім, тільки трохи подрімав. Я слухав сов. То були не сичі, бо крики лунали, мов свистки паротяга. Чув я й солов'я. Й далеких пастушків. Якби я чув коли-небудь про інших птахів, що кричать і співають уночі, я б теж їх слухав. Стуливши долоні й лігши на них щокою, я дививсь, як згасає вогонь. Я чекав світанку. Тільки-но засіріло, я підвівся й пішов у халабуду. Коліна в нього вже теж більш-менш заціпеніли, але, на щастя, в попереку він ще згинався. Я відтяг його аж до гаю, часто зупиняючись для відпочинку, але не пускаючи ніг, щоб потім не нагинатися й не брати їх знову. Потім розібрав халабуду й прикидав тіло отак здобутим гіллям. Склав і взяв на плечі рюкзак і сумку, взяв плащ і парасольку. Атож, я покидав табір. Перше ніж іти, я на мить зосередився, думаючи, чи я нічого не забув, і то не дуже пишався своєю головою, бо обмацав кишені й роззирнувся навколо. Саме обмацуючи кишені, я й з'ясував, що немає моїх ключів, про відсутність яких мій мозок нічого не міг повідомити мені. Невдовзі я знайшов їх, розкидані на землі, зламалося кільце. Щоправда, спершу я побачив ланцюжок, згодом ключі й нарешті зламане навпіл кільце. Оскільки й мови не могло бути, навіть з допомогою парасольки, про те, щоб нагинатися щоразу, підбираючи один ключ, я зняв рюкзак і сумку, поклав парасольку й ліг долічерева серед ключів, бо так збирати їх було набагато легше. А коли траплявся ключ, до якого я не міг дотягтися, я повз аж до нього, хапаючись обома руками за траву. Кожен ключ, перше ніж покласти його до кишені, я витирав об траву, байдуже, була в тому потреба чи ні. Від часу до часу я підводився на руках, щоб краще оглянути місцевість. До багатьох ключів, виявлених отак на досить великій відстані від мене, я добирався, котячись по траві, немов великий циліндр. Не знаходячи більше ключів, я сказав собі: «Рахувати їх не варто, бо я не знаю, скільки їх було». Тоді я знову став роззиратися. Але зрештою мовив собі: «Тим гірше, задовольнюся тими, які маю». Шукаючи отак свої ключі, я знайшов людське вухо й кинув його до гаю. Але, – річ дивовижна! – знайшов і свого брилика, тоді як я гадав, що він у мене на голові. Одна з дірок, крізь яку проходила гумка, поширшала, дійшовши аж до краю крисів, якщо можна висловитися так, і це була вже не діра, а розрив. Але з другою діркою було все гаразд і гумка й далі була там. Кінець кінцем я сказав собі: «А тепер я підведуся і поглядом зверху вниз востаннє огляну територію». Я так і вчинив. Саме тоді я й знайшов кільце, спершу одну половинку, а потім другу. Відтак, не знаходячи більш нічого, що належало б мені чи моєму синові, знову взяв на плечі рюкзак і сумку, насунув на голову бриля, перекинув через руку синів плащ, узяв парасольку й пішов. Але далеко я не зайшов. Адже я одразу зупинився на вершині пагорба, звідки міг оглядати, не втомлюючись, і місце, де стояв табір, і навколишню місцевість. Я зробив там цікаве спостереження: земля в тому місці й навіть хмари на небі мали ту особливість, що лагідно спрямовували очі в бік табору, немов на картині видатного майстра. Я вмостивсь якомога зручніше. Поскидав свою різноманітну ношу і з'їв цілу баночку сардин і одне яблуко. Ліг долічерева на синів плащ. Я то ставав на лікті, підперши обличчя руками, внаслідок чого погляд спрямовувався за обрій, то робив на землі подушечку з двох долонь і лягав щокою на них, п'ять хвилин однією, п'ять – другою, й далі лежачи на животі. Я міг би зробити подушку з рюкзака та сумки, але не зробив, просто не подумав про те. День минав спокійно, без ніяких пригод. Тільки якийсь собака урвав для мене монотонність того третього дня, спершу покрутившись навколо решток вогнища, а потім забігши до гаю. Але я не бачив, що він виходив, може, моя увага зосередилася на чомусь іншому, а може, він вийшов з іншого боку гаю, тож певною мірою пройшов його наскрізь. Я полагодив свого капелюха, проробивши ключем від бляшанки сардин нову дірку поряд зі старою, і знову заправив туди гумку. Полагодив і кільце, обкрутивши обидві половинки одна навколо другої, знову нанизавши на нього ключі і приладнавши ланцюжок. Щоб час тягнувся не так довго, я поставив собі кілька запитань і спробував відповісти на них. Ось кілька з них.

21
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Беккет Сэмюел Баркли - Молой Молой
Мир литературы