Молой - Беккет Сэмюел Баркли - Страница 19
- Предыдущая
- 19/33
- Следующая
– Так, – кивнув син.
– Гаразд, кажи далі.
– Купити велосипед, – сказав син. Я чекав. Але далі ні звуку.
– Велосипед! – обурився я. – Та в Голі мільйон велосипедів! Який велосипед?
Син замислився.
– Уживаний, – навмання бовкнув він.
– А якщо не знайдеш уживаного? – запитав я.
– Ти сказав, що вживаний, – відповів син. Я надовго замовк.
– Якщо не знайдеш уживаного, – озвався нарешті я, – що ти робитимеш?
– Ти мені не сказав, – протягнув син. Який це відпочинок – мати змогу інколи поговорити.
Скільки я дав тобі грошей? – запитав я.
Син порахував купюри:
– Чотири фунти десять шилінгів.
– Рахуй знову, – мовив я.
Він порахував знову:
– Чотири фунти десять шилінгів.
– Дай мені їх, – звелів я. Син дав купюри і я порахував їх. Чотири фунти, десять шилінгів. – Я тобі дав п'ять.
Син мовчав, він давав говорити цифрам. Може, він узяв десять шилінгів собі й заховав їх?
– Виверни кишені, – наказав я. Син почав викладати все з кишень. Не забуваймо, що я й далі лежав. Син не знав, що я хворий. А втім, я й не був хворий. Я неуважно поглядав на предмети, які він розкладав переді мною. Він виймав їх з кишень один по одному, делікатно тримаючи в повітрі між вказівним і великим пальцями, показуючи їх мені з усіх боків і нарешті кладучи на землю поряд зі мною. Коли одна кишеня спорожніла, він вивернув її й потрусив. Знялася хмаринка куряви. Абсурдність цієї перевірки невдовзі тяжко пригнітила мене. Я сказав синові припинити. Ті десять шилінгів він заховав, мабуть, у рукаві або в роті. Треба, щоб я підвівся і обшукав його від голови до ніг. Але тоді б він побачив, що я хворий. Не те що я справді хворий. І чому я не хотів, щоб він знав, що я хворий? Не знаю. Я міг би порахувати гроші, які лишилися в мене. Але що це дало б? Хіба я знаю, яку суму грошей я взяв з дому? Ні. Отже, я й до самого себе залюбки застосовував сократівський метод. А чи знаю, скільки я витратив? Ні. Здебільшого під час своїх ділових подорожей я вів найсуворішу звітність, обґрунтовував геть усе аж до останнього пені своїх дорожніх витрат. А цього разу ні. Мабуть, навіть під час веселої прогулянки я б не викидав гроші на вітер з іще більшою невимушеністю. – Припустімо, я помилився, – зітхнув я. Син флегматично підбирав предмети, розкидані на землі, й розкладав їх по кишенях. Як би йому пояснити? – Лиши їх і послухай мене, – мовив я. Я протягнув йому купюри: – Порахуй. – Син порахував. – Скільки? – запитав я.
– Чотири фунти десять, – відповів він.
– Десять чого? – перепитав я.
– Десять шилінгів.
– Ти маєш чотири фунти десять шилінгів, – сказав я.
– Так, – погодився син.
– Я дав тобі чотири фунти десять шилінгів, – говорив я далі.
– Так, – кивнув син. Але ж це неправда, я дав йому п'ять фунтів.
– Ти згоден? – запитав я.
– Так, – знову підтвердив син.
– А навіщо, по-твоєму, я дав тобі стільки грошей?
– Навіщо стільки грошей? – перепитав син. Аж раптом обличчя йому проясніло: – Щоб купити велосипед.
– Який велосипед? – допитувався я.
– Уживаний, – не затнувшись відповів син.
– Невже ти думаєш, що вживаний велосипед коштує чотири фунти десять шилінгів? – запитав я.
– Не знаю, – буркнув син. Я теж нічого не знав про такі речі. Але питання полягало не в цьому.
– Що я точно тобі сказав? – наполягав я. Ми обидва намагалися пригадати.
– «Якщо можна, вживаний», – ось що я тобі сказав, – згадав я нарешті.
– Ага, – підтвердив син. Цей дует я подаю не в повному обсязі, а тільки зазначаю головні його пункти.
– Я сказав тобі не «вживаний», – пояснював я, а «якщо можна, вживаний». – Син знову почав збирати свої речі. – Облиш їх, – крикнув я, – і слухай уважно, що я кажу. – Син демонстративно кинув на землю великий клубок спутаних мотузочків. Може, й десять шилінгів десь там усередині. – Невже ти не бачиш різниці між «уживаним» і «якщо можна, вживаним»? – запитав я й подивився на годинник. Десята година. Я тільки далі заплутував наші туманні уявлення. – Більше не намагайся зрозуміти, – знову напосівся я на сина, – а слухай, що кажу, бо двічі я не казатиму. – Син підійшов до мене і став навколішки. Така картина, немов я збирався віддавати Богові душу. – Ти знаєш, що таке новий велосипед? – запитав я?
– Так, батьку, – відповів син.
– Що ж, – пояснював я, – якщо не знайдеш уживаного велосипеда, купиш новий. Повторюю. – Я повторив. – Господи, я ж казав перед цим, що не повторюватиму. – А тепер скажи мені, що ти маєш робити, – мовив я. І додав: – Відсунься, в тебе з рота смердить. – Я мало не додав, мовляв, він не полоще зуби й нарікає на абсцес, – але вчасно зупинився. Не пора ще вводити якийсь інший мотив. Я повторив: – Що ти повинен робити?
Син зосередився:
– Піти до Голя за п'ятнадцять миль…
– Не переймайся тими милями! – урвав я його. – Ти в Голі. Що ти маєш робити? – Ні, мені вже терпець уривався. Син зрештою зрозумів. – І для кого той велосипед, для Ґеринґа? – Він ще не зрозумів, що той велосипед для нього. Щоправда, тієї пори він аж ніяк не був менший від мене. Ну, а щодо багажника, то все було так, ніби я нічого й не казав. Але кінець кінцем його розум почав усе розуміти. І то так, що син запитав мене, що робити, якщо йому не вистачить грошей. – Повернешся сюди, і ми порадимось. – Я звичайно, ще міркуючи про ці питання до того, як прокинувся син, передбачив, що він може постати перед труднощами і його запитуватимуть, зваживши на його юний вік, де він узяв стільки грошей. І я знав, що він має робити в такому випадку, тобто повинен знайти начальника жандармерії Поля, – або вимагати, щоб його привели до нього, – назватися і сказати, що це я, Жак Моран, доручив йому придбати велосипед у Голі; розмовляючи, він має створити враження, ніби я лишився в Шиті. Йшлося про дві вочевидь різні операції, перша полягала в тому, щоб передбачити даний випадок (перед тим, як прокинувся син), а друга – в тому, щоб знайти відповідь (на звістку, що найближче містечко – Голь). Але я відмовився давати синові настанови з приводу таких делікатних питань.
– Не бійся, – мовив я, – ти маєш досить грошей, щоб купити добрий велосипед, ти приведеш його сюди, не загаявшись ні на мить. – Коли йдеться про мого сина, треба все передбачити. Він би ніколи не здогадався, що треба робити з велосипедом, якщо він уже купить його. Він міг би лишитися в Голі, бозна за яких умов, чекаючи нових указівок. Син запитав мене, що зі мною. Я, Мабуть, скривив обличчя. – Зі мною те, що я втомився тебе бачити, – відповів я. Й запитав, чого він чекає.
– Мені погано, – відповів син. Я, хоча він запитував, що зі мною, не сказав нічогісінько, а він, дарма що його ніхто ні про що не запитував, заявляє, буцімто йому погано.
– Невже ти не вдоволений, – здивувався я, – що матимеш гарненького, новісінького велосипеда, що належатиме тільки тобі? – Я, безперечно, дуже хотів почути від нього, що він задоволений. Але тепер шкодував про свою фразу, що могла тільки збільшити його розгубленість. Але сказаного, мабуть, було вже досить для нашої родинної розмови. Син вийшов з халабуди, а коли я вважав, що він відійшов уже досить далеко, я й собі насилу виліз назовні. Син заледве ступив двадцять кроків. Я прибрав невимушеного вигляду, недбало зіпершись плечима об стовбур, дуже зігнувши здорову ногу, що стояла попереду. Гукнув сина, й він обернувся, я помахав рукою. Якусь мить він дивився на мене, а потім повернувся плечима й пішов далі. Я гукнув його на ім'я, він знов обернувся.
– Ліхтар, – закричав я, – добрий ліхтар! – Син не зрозумів. Таж як він міг зрозуміти за двадцять к років, якщо й за крок нічого не розумів? Син почав іти до мене. Я зробив йому знак іти далі, раз по раз вигукуючи: – Іди! Іди! – Він зупинився й дивився на мене, схиливши голову набік, мов папуга, вочевидь цілковито розгублений. Я нерозважливо нахилився, щоб підібрати якийсь камінь або уламок гілки, одне слово, що-небудь, що можна кинути, і мало не впав. Я відламав угорі над головою живу гілку й люто жбурнув її в його напрямі. Син розвернувся й побіг. І справді траплялися миті, коли я нітрохи не розумів його. Таж він повинен був знати, що я не докину до нього, навіть якби мав добрий камінь, а проте взяв ноги на плечі й дав драла. Можливо, боявся, що я побіжу за ним. Адже, гадаю, в моїй манері бігти і справді є щось страхітливе: голова закинута назад, зуби зціплені, лікті максимально зігнуті, а коліна мало не б'ють мені по обличчю. Завдяки такій манері бігти я часто наздоганяв навіть тих, хто був прудкіший від мене. Люди зупинялися й чекали мене, щоб не бачити, як за ними й далі женеться таке несамовите страховисько. Ну, а щодо ліхтаря, то ми не мали в ньому потреби. Згодом, коли велосипед посяде своє місце в житті мого сина, в його житті невинних ігор та обов'язків, ліхтар буде необхідною річчю, світячи йому під час нічних прогулянок. Думаючи, безперечно, саме про це щасливе майбутнє, я й згадав про ліхтар і крикнув синові купити добрий ліхтар, щоб згодом його приїзди та від'їзди були освітлені й безпечні. Я міг би ще сказати йому звернути пильну увагу на дзвінок, трохи відкрутити ковпачок і уважно зазирнути всередину, пересвідчившись, що то добрий дзвоник і в доброму стані, перше ніж купувати його, і дзеленькнути кілька разів, щоб почути, як він звучить. Але згодом ми ще матимемо час перейматися такими речами. Тож, коли настане слушна мить, я з радістю допомагатиму синові поставити на його велосипед найкращі фари, і спереду, і ззаду, найкращий дзвоник і найкращі, які існують на світі, гальма.
- Предыдущая
- 19/33
- Следующая
