Приманка для роззяв - Азимов Айзек - Страница 2

• Предыдущая
• 2/19
• Следующая

Він рахував їх групами по сто штук. Дві… Три… Він міг би рахувати й напам’ять, але йому подобалося спостерігати навіч реальні фізичні явища, а надто коли вони були такі неймовірно гарні. Шість… сім…

Гучний привітний капітанів голос повернув хлопця у цю грішну каюту:

— Радий вас бачити, містере Аннунсіо!

Марк здригнувся й ображено покосився на капітана. Чому йому заважають рахувати зірки?

Він змахнув рукою в бік ілюмінатора й роздратовано сказав:

— Зірки!

Капітан повернувся, щоб і собі глянути.

— Ну, зірки. Хіба щось негаразд?

Марк дивився на широку спину капітана, на його могутні крижі, на сірий йоржик цупкого волосся і на дебелі руки: склавши їх за спиною, капітан ритмічно поплескував товстими пальцями по блискучому пластикові куртки.

«Що йому до всіх зірок на світі? — подумав Марк. — Хіба його обходить їхній розмір, світність, спектральний клас?»

Спідня Маркова губа смикнулась. Цей капітан — просто ще один «нонкомпос», от і все. На цьому кораблі самі тільки нонкомпоси. Так їх називають у його рідній Мнемонічній Службі. Всі тут нонкомпоси. Без комп’ютера не годні й п’ятнадцять піднести до куба.

Марк відчував себе геть самотнім.

Та що вдієш? Марна справа щось пояснювати нонкомпосові. І він сказав:

— Тут так густо зірок. Як гороху в супі.

— Це тільки здається, містере Аннунсіо. — Капітан у прізвищі Марка вимовляв «с» замість «ч», і цей звук різав Маркові вухо. — Середня відстань між зірками в найгустішому скупченні — понад світовий рік. Місця задосить, га? А на вигляд тіснувато. Я з вами згоден. Коли вимкнути світло, то вони засяють, як трильйон леліток Чісхольма у вібруючому силовому полі.

Але капітан не запропонував вимкнути світло, просити ж його Марк не збирався.

— Сідайте, містере Аннунсіо, — запросив капітан. — У ногах правди нема, га? Ви палите? Не заперечуєте, якщо я запалю? Шкода, що ви прийшли сюди не вранці. О шостій годині — локального часу — тут була чудова панорама обох Лагранжів. Червоний і зелений ліхтарики. Наче світлофор, га? А ви зі своєю космічною хворобою, можна сказати, проґавили весь політ. Що, непереливки було, га?

Ті нескінченні «га?» капітан вимовляв з якимось собачим виском, начебто для того, щоб дратувати Марка.

Він тихо відповів:

— Тепер у мене все гаразд.

Капітана така відповідь, здається, мало задовольнила. Він пихнув сигарою і втупився у Марка з-під насуплених брів. Потім поволі промовив:

— Хай там як, а я радий з вами зустрітися. Познайомимося трохи ближче. Потиснемо один одному руку. Наш «Три Г.» вже не раз виконував важливі рейси за завданням уряду. І завжди все було гаразд. Я не мав ніколи жодної халепи. І не бажаю мати якусь халепу. Ви мене розумієте?

Марк не розумів. Він і не збирався розуміти. Його очі знову жадібно уп’ялися в зоряну картину: розташування зірок дещо змінилось.

Капітан на мить перехопив його погляд. Він спохмурнів і якось дивно смикнувся — неначе хотів знизати плечима, та передумав. Тоді неквапом підійшов до пульта керування, і по цяткованому зірками ілюмінатору ковзнула металева штора, сховавши під своєю велетенською повікою всі космічні чари.

Марк аж підскочив і загорлав у нестямі:

— Що за дурниці? Я ж їх лічу, ви, невігласе!

— Лічиш?… — спалахнув капітан, проте стримався і примусив себе вибачитись. — Даруйте! Але нам треба поговорити трохи про справу.

Він трохи наголосив останнє слово.

Марк знав, про що йдеться.

— Розмови ні до чого. Я хочу подивитися бортовий журнал. Я повідомив вас про це по селектору. Зважте: через вас я вже згаяв кілька годин.

— Сподіваюсь, ви повідомите мене й про те, навіщо вам треба подивитися бортовий журнал, га? — запитав капітан. — Ви перший, кому таке заманулося. У вас є повноваження?

Марк аж закляк від подиву.

— Капітане, я з Мнемонічної Служби… А тому можу дивитись геть-чисто все.

Капітан запахкав сигарою. (Спеціальний сорт сигар для космічних польотів. Завдяки доданому оксидаторові виключається витрачання атмосферного кисню).

— Он як? Ніколи не чув про таку службу. А чим вона займається? — обережно запитав капітан.

Марк відповів, як відрізав:

— Мнемонічна Служба, й годі! Мій обов’язок — дивитися що і де завгодно й запитувати про що завгодно. І мені надано саме такі повноваження.

— Якщо я не захочу, журналу ви не одержите.

— Ваша думка нічого не важить, ви… нонкомпос.

І тут капітана прорвало. Він жбурнув сигару на підлогу й люто розчавив її черевиком. Потім підібрав недокурок і дбайливо запхав його в отвір сміттєпроводу.

— Що — маємо нову течію у галактичній політиці?… — гаркнув капітан. — А ви хто такий, врешті-решт? Секретний агент? Велике цабе? Говоріть прямо. Зараз же.

— Досить того, що я вже сказав.

— Мені нема чого приховувати, — озвався капітан. — Але в мене є свої права.

— Нема чого приховувати! — вереснув Марк. — Тоді скажіть, чому корабель зветься «Три Г.»?

— Зветься як зветься.

— Ви не крутіть. Такої назви в Земному реєстрі нема. Я знав це ще на Землі. Й тільки чекав нагоди, щоб запитати.

Капітан закліпав очима й промовив:

— Це так усі перехрестили офіційну назву «Георг Г. Гронді».

Марк розреготався:

— Он воно що! Ну, нехай. Після того як подивлюся бортовий журнал, я хочу поговорити з командою. Маю такі повноваження. Можете спитати у доктора Шеффілда.

— І з командою поговорити, га? — скипів капітан. — Гаразд, шмаркачу, ти в мене наговоришся. Тільки не з командою, а зі своїм Шеффілдом, і не абиде, а в карцері — під арештом до самої посадки!

І він потягся до селектора.

Наукова група «Трьох Г.» була нечисленна, якщо брати до уваги обсяг її роботи, і складалася переважно з молодих учених. Ну, скажімо, не таких молодих, як Марк Аннунчіо, — той взагалі був «біла ворона», — але найстаршому з науковців, астрофізикові Еммануелю Джорджу Саймонові не було ще й тридцяти дев’яти. А темне, густе волосся та великі блискучі очі робили його ще молодшим. Щоправда, тим блиском він почасти мав завдячувати контактним лінзам.

Саймон, який, певно, ні на хвилину не забував про свій не дуже солідний вік і про те, що він номінально вважається керівником експедиції (цей факт більшість членів групи схильна була легковажити), весь час намагався виказувати своє цілком спокійне ставлення до нелегкої мети їхньої подорожі. Ось і тепер, проглянувши перфострічку та замислено пропустивши її між пальцями, поки вона знову накручувалася на бобіну, він умостився в найм’якше крісло невеличкої кают-компанії, зітхнув і промовив сам до себе:

— Знову те саме. Нічого цікавого.

Він уважно розглядав останні кольорові фотознімки подвійної зірки Лагранж, але залишався геть байдужий до їхньої краси. У порівнянні з земним Сонцем Лагранж-І був менший розміром, але мав більшу температуру. Він сяяв на знімку блискучим зелено-голубим смарагдом в оточенні жовто-зеленого перлинного полиску від золотої оправи. На вигляд зірка здавалась не більшою за горошину. Майже поруч з Лагранжем-І (так видавалося на фотографії) світився Лагранж-ІІ. Зараз він займав у просторі таке положення, що на знімку був удвічі більший за Лагранж-І. (Насправді його діаметр становив лише 4/5 діаметра Лагранжа-І, об’єм — половину, а маса — дві третини). Його червоно-оранжеве світло, до якого плівка мала меншу чутливість порівняно з оком людини, виглядало тьмянішим, ніж завжди, особливо на тлі сліпучого сонця-близнюка.

Обидва сонця оточував неймовірної краси розсип зірок скупчення Геркулеса: щедро розпорошений діамантовий пил — жовтий, білий, блакитний, червоний, нітрохи, здавалось, не затьмарений світлом двох сонць. «Ефект поляризаційної зйомки», — подумав Саймон і промовив:

— І тут нічого цікавого.

— А по-моєму, дуже гарні знімки, — зауважив коротенький опасистий чоловік, що теж сидів у кают-компанії. Це був Гроот Новенаагль, лікар експедиції, котрого ніхто не називав інакше, як «Нові».

• Предыдущая
• 2/19
• Следующая