Приманка для роззяв - Азимов Айзек - Страница 16

• Предыдущая
• 16/19
• Следующая

Наближався вечір. Лагранж-І уже висів низько над обрієм. День видався ясний, теплий, і Борис Вернадський відчував насолоду. Він зробив деякі цікаві виміри, а його строкатий светр поволі змінював кольори з кожною годиною, в міру того як сонця переміщувались на небосхилі.

Тепер від Вернадського тяглася довга червона тінь, і лише нижня її третина, на яку накладалася тінь від Лагранжа-ІІ, була сірого кольору. Він простяг руку, і від неї впали дві тіні — розмита оранжева, футів на 15 від нього, і густіша голуба — з того ж боку, але завдовжки футів із п’ять. Якби він мав час, він із задоволенням створив би прекрасну гаму кольорових тіньограм.

Він так захопився приємними думками, що навіть не обурився, побачивши Марка Аннунчіо, який обходив його дальньою стежкою. Вернадський відклав убік нуклеометр і помахав рукою:

— Йди сюди!

Юнак несміливо наблизився до нього.

— Здрастуйте.

— Ти щось хотів?

— Я просто… просто дивлюсь.

— Он як? Гаразд, підходь, дивися. Знаєш, що це я роблю?

Марк заперечливо похитав головою.

— Це нуклеометр, — сказав Вернадський. — Його встромляють у грунт. Ось так. Отут зверху в нього генератор силового поля, тому його можна ввігнати в будь-яку породу.

Не припиняючи розмови, він наліг на нуклеометр, і той на два фути угруз у голову кам’яного пласта.

— Бачиш?

У Марка засвітилися очі, і це сподобалось Вернадському. Геохімік сказав:

— По боках стрижня тут є мініатюрні атомні пічечки. Кожна з них випаровує близько мільйона молекул навколишньої породи і розкладає їх на атоми. Потім атоми розподіляються за масою та зарядом ядер, і результати можна безпосередньо зчитувати зі шкал ось тут, зверху. Метикуєш?

— Не зовсім. Але це непогано знати.

Вернадський, усміхнувшись, промовив:

— Ми закінчуємо вимірювання — одержуємо чисельні дані про вміст різних елементів у корі. На всіх киснево-водних планетах ці цифри майже однакові.

Марк зауважив серйозно:

— З тих планет, що я знаю, найбільше кремнію має Лепта — 32,765%. У Землі — лише 24,862%. Стосовно до маси.

Усмішка спливла з обличчя Вернадського. Він сухо спитав:

— Слухай, хлопче, ти знаєш такі цифри для всіх планет?

— Ні, це неможливо. По-моєму, ще не всі планети й досліджені. У «Довіднику з кори планет» Бішуна і Спенглоу є дані тільки для 21 854 планет. Їх я, звичайно, знаю всі.

Вернадський відчув себе так, ніби з нього випустили повітря. Все ж він провадив:

— На Братусі елементи розподілені ще рівномірніше, ніж звичайно. Кисню мало — за моїми даними, в середньому якихось 42,113%. Кремнію також мало — 22,722%. Важких металів у 10-100 разів більше, ніж на Землі, і це не локальне явище: загальна густина Братуся на 5% вища за земну.

Вернадський і сам не відав, навіщо все це говорить хлопчині. Якоюсь мірою, мабуть, тому, що завжди приємно мати уважного слухача. Коли нема з ким поговорити про свою професію, часом стає самотньо й смутно. І він продовжив свою лекцію, дедалі більше входячи у смак:

— З другого боку, легкі елементи розподіляються тут також рівномірніше. В океанах головними сполуками є не хлористий натрій, як на Землі, а магнієві солі. А літій, берилій і бор? Вони легші від вуглецю, але на Землі й на всіх інших планетах зустрічаються дуже рідко. А на Братусі їх багато. Всі ці три елементи становлять близько 0,4% кори, а на Землі — тільки 0,004%.

Марк доторкнувся до рукава геохіміка.

— А ви маєте список усіх елементів з їх вмістом у корі? Можна його подивитись?

Вернадський витяг із задньої кишені штанів складеного папірця, простягнув його Маркові й, усміхаючись, сказав:

— Тільки не надрукуй ці цифри раніш за мене.

Марк пробіг очима папірець і повернув його Вернадському.

— Що, вже? — здивовано запитав той.

— Ну, так, — замислено відповів Марк. — Я все запам’ятав.

Він повернувся й пішов геть, навіть не попрощавшись.

Останній відблиск Лагранжа-І згас за обрієм.

Вернадський подивився услід Марку, знизав плечима, витяг із грунту нуклеометр і рушив до наметів.

Шеффілд загалом був задоволений. Марк поводив себе навіть краще, ніж він сподівався. Щоправда, він майже зовсім не вступав у розмови, але це, власне, не мало значення. Хай там як, а Марк виявляв інтерес до всього, що його оточувало, і не нудив світом. І не зчиняв ніяких скандалів.

Вернадський розповів Шеффілдові, що останнього вечора Марк цілком нормально поговорив із ним щодо аналізів складу Братусевої кори і навіть ні разу не підвищив голосу. Вернадський трохи посміявся з того, що Марк знає склад кори двадцяти тисяч планет, і пообіцяв, що коли-небудь примусить хлопця проказати напам’ять усі цифри — просто щоб подивитись, скільки часу це займе.

Сам Марк про розмову з Вернадським нічого Шеффілдові не сказав. Цілий ранок він просидів у своєму наметі. Шеффілд зазирнув туди й побачив, що хлопець сидить на ліжку, втупившись у свої ноги, і не став його займати.

Шеффілд відчув, що йому самому потрібна якась оригінальна ідея. Справді оригінальна, незвичайна ідея.

Досі вони ще нічого не досягли. За цілий місяць — нічого. Родрігес і чути не хотів про якусь інфекцію. Вернадський геть-чисто відкидав можливість харчового отруєння. Нові шалено мотав головою, коли хтось згадував про порушення обміну речовин. «Де докази?» — питав він.

Усе зводилось до того, що, на тверду думку спеціалістів, будь-яка фізична причина смерті виключалась. Але ж чоловіки, жінки й діти все-таки померли. Значить, була якась причина. Може, психологічна?

Ще на кораблі Шеффілд скористався цим, щоб висміяти Саймона. Але тепер настав час, навіть не час — нагальна потреба серйозно замислитись. Може, щось примусило поселенців самим заподіяти собі смерть? Але що? Людство колонізувало вже десятки тисяч планет, і це аж ніяк не вплинуло на його психічну стійкість. Самогубства та психози більше поширені на самій Землі, ніж деінде в Галактиці.

До того ж колонія відчайдушно благала про медичну допомогу. Люди не хотіли вмирати.

Занепад особистості? Щось специфічне саме для цієї окремої групи? Щось настільки дійове, щоб могло спричинитися до смерті аж тисячі людей? На це не схоже. І зрештою, як про це можна тепер дізнатися? Місце поселення ретельно обшукали, але ні плівок, ні записів, навіть якихось дрібних фрагментів інформації не знайшли. Насичене вологою сторіччя знищило геть усі нетривкі свідоцтва.

Шеффілд опинився немов у порожнечі. Він відчував повну безпорадність. Інші принаймні мають певні відомості, з якими можна працювати. У нього не було нічого.

Він знову опинився біля Маркового намету. І мимоволі зазирнув усередину. Намет був порожній. Шеффілд озирнувся й помітив Марка, який поспішав до лісу. Шеффілд гукнув його вслід:

— Марку! Зачекай мене!

Марк зупинився, потім начебто рушив далі, але передумав, і дав довгоногому Шеффілдові наздогнати себе.

— Куди ти зібрався? — запитав Шеффілд.

Навіть після того як пробігся, він не засапався — так багато кисню було в атмосфері Братуся.

— До ракети, — знехотя відповів Марк.

— Чого?

— Я ще не мав нагоди роздивитись її як слід.

— Та ну ж бо! Була в тебе така нагода, — сказав Шеффілд. — Коли ми летіли в табір, ти ж не відходив від Фоукса — висів у нього над головою, як шуліка.

— Тоді було багато людей, — сердито кинув Марк. — А я хочу роздивитися ракету сам-один.

Шеффілд занепокоївся. Хлопець роздратований. Краще піти з ним і з’ясувати, в чому річ. І він сказав:

— Якщо подумати, то й мені не завадило б добре роздивитися ракету. Ти не заперечуєш, як я підтримаю тобі компанію?

Марк завагався, тоді сказав:

— Га… гаразд. Якщо ви так хочете.

Запрошення пролунало не вельми ґречно.

Шеффілд запитав:

— А що ти несеш, Марку?

— Палицю. Я зрізав її з дерева лазером і взяв із собою на той випадок, якщо хтось здумає мене зупинити.

• Предыдущая
• 16/19
• Следующая