Злочинна цивілізація - Шекли Роберт - Страница 11

• Предыдущая
• 11/31
• Следующая

— Він вихопився саме вчасно, — зауважила медсестра.

— Я застерігав його, — мовив Аркдраген і вийшов з кімнати.

Баррент сів.

— Що сталося? — спитав він. Лікар Вейн знизав плечима.

— Важко сказати. Можливо, ви схильні до циклічних реакцій, а може, й наркотики не зовсім чисті. Але таке більше одного разу не трапляється. Повірте мені, Громадянине Баррент, вживання наркотиків дає насолоду. Гадаю, наступного разу вам сподобається.

І далі тремтячи від побаченого, Баррент був певен, що наступного разу для нього не буде. Він не хотів ще раз пережити цю маячню.

— Я вже став наркоманом? — поцікавився він.

— О, ні, — мовив лікар Вейн. — Наркоманія настає після третіх чи четвертих відвідин.

Баррент подякував і розпрощався. Він підійшов до столу Аркдрагена й запитав, скільки слід заплатити.

— Нічого, — Аркдраген розуміюче усміхнувся. — Перше частування завжди за рахунок закладу.

Баррент вийшов з Магазину Снів і заквапився додому. Він отримав багатий матеріал для роздумів. Адже тільки тепер він остаточно переконався, що скоїв навмисне вбивство.

Бути звинуваченим в убивстві, про яке не пам’ятаєш, — це одне, а згадати самому вбивство, за яке тебе засудили, — зовсім інше. Такому свідоцтву не можна не вірити.

Баррент спробував розібратися у своїх розтривожених почуттях. До відвідин Магазину Снів він не відчував себе убивцею, дарма що його звинуватили на Землі. Найгірше, що припускав Баррент, — те, ніби він убив, раптом знетямившись від люті. Але холоднокровне обмислити і здійснити вбивство…

Чому він зробив це? Невже його жага помсти була така невгамовна, що її не стримали усі умовності Земної цивілізації? Певне, так. Він убив, хтось доніс на нього, і судовий вирок заслав його на Омегу. Він — убивця на планеті злочинців. Отже, щоб жити безжурно, йому треба просто не опиратися своєму природному нахилу до вбивства.

Проте Баррент переконався, що для нього це тяжко. Йому на диво мало подобалось лити кров. У День Вільного Громадянина він, дарма що вийшов озброєний на вулицю, так і не зміг примусити себе вбити хоч одного представника нижчих класів. Він не хотів убивати! З огляду на те, хто він і де перебуває, це був смішний забобон, але така вже в нього натура. Хай Тем Ренд і Джо скільки завгодно торочать йому про обов’язки Вільного Громадянина, Баррент і далі вважатиме вбивство гидотою.

Він спробував звернутися по допомогу до психіатра, і той сказав, що його нехіть до вбивства своїм корінням сягає в нещасливе дитинство. Ця фобія ще дужче посилилась внаслідок психічної травми в Магазині Снів. А відтак убивство, найбільше соціальне благо, стало йому огидне. Такий противбивчий невроз у людини, немов самою природою створеної для мистецтва смерті, — сказав психіатр, — неминуче призведе до руйнування Баррентової особистості. Єдиний вихід — усунути невроз. Психіатр запропонував негайне лікування в ізоляторі для злочинно нездатних убити.

Баррент відвідав ізолятор і почув, як божевільні пацієнти вигукували про доброту, справедливість, святість життя та інші непристойності. Він не хотів ставати одним із них. Може, він хворий, але ж не настільки!

Друзі застерігали його, мовляв, небажання допомогти собі доведе до біди. Баррент погоджувався з ними, але сподівався, що, вбиваючи тільки тоді, коли це буде необхідно, він уникне уваги високопоставлених осіб, які наглядають за виконанням закону.

Кілька тижнів, здавалося, його план мав успіх. Вія зневажав чимдалі категоричніші запрошення Магазину Снів і не відвідував релігійні відправи. Торгівля йшла жваво, і на дозвіллі Баррент вивчав рідкісні отрути і вправлявся у стрільбі. Він часто думав про дівчину. Баррент досі зберігав пістолет, який вона йому дала. Цікаво, чи колись він ще побачить її?

Він думав також про Землю. Після відвідин Магазину Снів у нього часом на мить оживала пам’ять, виникали неясні спогади: пошарпаний негодою будинок, купка зелених дубів, річковий вигин за вербами. Ці напівспогади про Землю сповнювали його нестерпною тугою. Як і всі мешканці Омеги, він по-справжньому хотів лише одного — повернутися на батьківщину.

А це було неможливо.

Потихеньку минали дні, і біда прийшла несподівано. Якось серед ночі загупали в двері. Ще й не прокинувшись як слід, Баррент одімкнув їх. Четверо чоловіків в уніформі ввірвалися до приміщення й повідомили Баррента, що його заарештовано.

— За що — спитав Баррент.

— За невживання наркотиків, — сказав один із них. — У вас є три хвилини, щоб одягтися.

— Що мені загрожує?

— Про це довідаєтесь в суді, — мовив агент. Він підморгнув іншому агентові й додав: — Але єдиний спосіб вилікувати ненаркомана — вбити його. Ну?

Баррент одягнувся.

Його завели до однієї з кімнат просторого Департаменту Юстиції. Кімнату називали Судом Кенгуру — на честь стародавньої англосаксонської судової процедури. Навпроти неї в коридорі була Зоряна Палата — також вельми давня інституція. А за ними містився Вищий Касаційний Суд. [Суд Кенгуру — інсценований злочинцями суд у камері; Зоряна Палата — суд, що існував в Англії з 15 ст. По 1641 р. І залежав від феодала; ці обидва суди — символ сваволі і беззаконня]

Суд Кенгуру ділила навпіл висока дерев’яна перегородка: однією з основ омезького правосуддя було те, що обвинувачений не повинен бачити ні суддів, ні свідків, які виступатимуть проти нього.

— Арештований, підведіться, — пролунав голос з-за перегородки. Голос, тонкий і безбарвний, долинав з маленького динаміка. Баррент ледве розбирав слова: як і було задумано, губилися інтонація та індивідуальність. Навіть промовляючи, суддя залишався безликим.

— Вілле Барренте, — сказав суддя. — Вас звинувачують, по-перше, у невживанні наркотиків, а по-друге, у відсутності релігійного благочестя. Про менший злочин повідомив під присягою Священик. Про більший злочин є свідчення з Магазину Снів. Чи можете ви спростувати ці звинувачення?

— Ні, сер, не можу, — відповів Баррент, трохи подумавши.

— У вашому випадку, — провадив далі суддя, — відсутність релігійного благочестя можна не брати до уваги, оскільки це ваша перша провина. Але невживання наркотиків вважається найтяжчим злочином проти Омезької держави. Безперервне вживання наркотиків є накинутим привілеєм кожного Громадянина. Добре відомо, що привілеї слід використовувати, інакше вони просто втрачаються. А втратити привілеї — означає втратити наріжний камінь нашої свободи. Отже, відмовлятись від привілеїв або ж хоч якось нехтувати ними — це вже зрада батьківщини.

По цих словах запала тиша. Охоронці неспокійно переступали з ноги на ногу. Баррент, який вважав своє становище безнадійним, чекав, затамувавши подих.

— Наркотики служать для різних цілей, — мовив урешті невидимий суддя. — Зайве перелічувати їхні достоїнства. Але все-таки мушу сказати, що з погляду держави наркомани — це лояльні громадяни, а наркотики є головним джерелом прибутків, і від них, зрештою, залежить увесь наш спосіб життя. Далі я ще додам, що люди, які не вживають наркотиків, неминуче виявляють ворожість до наших омезьких порядків. Я так

довго пояснюю вам це, Вілле Барренте, щоб ви краще збагнули

вирок суду, який зараз буде оголошено.

— Сер, — почав Баррент. — Я помилявся, уникаючи наркоманії. Я не прошу про полегкість, посилаючись на незнання, оскільки знаю, що для закону такі виправдання не існують. Але щиро прошу суд надати мені можливість виправитись. Прошу не забувати, сер, що я ще можу стати на шлях наркоманії.

— Суд бере це до уваги, — мовив суддя. — Саме тому суд із задоволенням продемонструє вам усю силу гуманного правосуддя. Замість вищої міри покарання ви можете обирати між двома м’якшими вироками. Перший вирок — каральний: вас позбавлять правої руки і лівої ноги за злочин проти держави. Але ви збережете життя.

— Який же буде другий вирок, сер? — мовив Баррент, ковтнувши слину.

• Предыдущая
• 11/31
• Следующая