Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 32

• Предыдущая
• 32/167
• Следующая

— Прощай… Люби собi своїх графiв i Мертенсiв, як самого себе.

Рудольф пiдводиться i не бере руки Макса. Щирий, великий бiль у голосi брата, щось глибоке й наболiле в цiй гiркостi не дозволяють так розiйтися. Чи то вiд присмеркiв здається, чи справдi в лицi Макса ходять мускули, як у людини, яка сильно зцiплює щелепи, щоб не закричати чи не заплакати.

— Почекай, Масi. Чого бiжиш? Ти ж мав якусь справу до мене.

Макс, забувши, що тiльки-но кинув недокурок, виймає знову цигарку й закурює. При свiтлi сiрника очi його видаються надзвичайно блискучими.

— А щодо моїх слiв, Масi, то не бери їх так гаряче до серця Може, я не так щось сказав. Я тiльки хочу сказати тобi, що я… що менi не до душi така боротьба, яку ти й твої товаришi провадять. Може, я помиляюсь. Я не знаю. А моя боротьба — от!

I Рудольф показує на стiл, заставлений приладдям.

— Цим я служу й хочу служити людям. I скажу тобi. Масi, що коли менi вдасться те, над чим я працюю тепер, то я принесу всiм покривдженим бiльше користi, нiж пудами трути.

— Твоє вiдкриття може принести користь тiльки капiталовi, — понуро бовкає Макс.

— Не думаю. Чого так?!

— А того, що коли воно не буде корисне капiталовi, то воно не побачить свiту. «Корисне покривдженим». Хе! Де, яке ти бачив наукове вiдкриття, яке було б корисне покривдженим i некорисне капiталовi? Скiльки їх, таких, загинуло, не дiйшовши до людей. Прочитай iсторiю винаходiв. Побачиш.

Рудольф iз усмiшкою в сутiнках хитає головою. О нi, його вiдкриття не боїться такої долi. Нехай воно тiльки вдасться, нiякий капiталiст не посмiє нiчого сказати проти нього! Треба бути божевiльним, щоб не визнати його.

— Так, ти… рiдний син свого батька: вiрно служиш своїм панам!

— Я служу iстинi й науцi, Максе.

— Ах, до чого ж нуднi оцi проклятi солодкомовнi слова! Ще красу й любов сюди. Ну, все одно! Яка година тепер може бути? А проте, дурницi. Менi не потрiбно. Я тiльки ще от що хочу тебе попросити.

Макс кiлька разiв глибоко затягується цигаркою.

— Про мою органiзацiю. Я прохав би тебе або краще зазнайомитися з нею, або зовсiм нiчого не говорити.

— Я iпрошу вибачити, Максе, я…

— Iнарак є органiзацiя людей, якi вiддали себе на розп'яття. Чуєш, Рудольфе? На розп'яття, дожиттєве розп'яття Коли можеш зрозумiти, що це значить, то — будь ласка.

— Я розумiю, Максе, я тiльки…

— Органiзацiя людей, якi за це розп'яття мають тiльки глум, прокляття, iм'я бандитiв i страх навiть у тих, ради яких розпинають себе. Розумiєш? Але вона є конечнiсть. Вона — крик, вона — справедливiсть i кара на тих, хто топче всяку справедливiсть Вона…

Рудольфовi знову здається, що на лицi Макса пiд шкурою на щелепах проходять гульки. Макс одвертається, робить декiлька крокiв по лабораторiї i, вернувшись, iншим, сухим, спокiйним, голосом каже:

— От це я хотiв тобi сказати.

— Добре, Масi. Я вiрю, знаю. I iпрошу!простити менi, коли я…

— Потiм ще от що. Скажи, часто Мертенс буває в цiєї вашої принцеси?

Рудольф здивовано дивиться на блiду пляму лиця Макса.

— Мертенс?! А що йому до принцеси?

— Кажуть, що вiн нею цiкавиться. I цiєю коронкою її, що пропала.

— Може буть. Але, щоб бувати в принцеси, треба, щоб i вона того хотiла. Але це є для неї так само неможливо, як-як хотiти бачити в себе гостем бацилу чуми. Абсолютно неможлива рiч. Звiдки така дурниця могла взятися?

— I ти гадаєш, що нiколи, нiяким способом неможливий його вiзит до неї?

Рудольф iзнизує плечима. Вiн, розумiється, нi за що у свiтi не може ручатися. Але, знаючи хоч трохи принцесу, знаючи iсторiю загину її батька й брата, знаючи ту ненависть, страшну просто ненависть, яка проглядає в принцеси до вбiйника її рiдних, неможливо навiть уявити собi, щоб вона могла пустити його на порiг до себе. Але звiдки й чого в Макса така цiкавiсть до цього?

Макс, замiсть вiдповiдi, раптом бурно обнiмає Рудольфа, весело, легко смiється, злегка трясе його i, одiрвавшись, починає швидко ходити по лабораторiї.

Блакитне сяйво пiд казанком стало бiльше, виразнiше серед згустiлої пiтьми. З вiкна потягає душними, густими пахощами саду. Рудольф стоїть непорушно i жде. Хто знає, що треба зрозумiти в даному випадку.

— Рудi! Можна скористуватися твоїм телефоном?

— О, прошу!!

I Рудольф iз полегкiстю, радiстю й поспiшнiстю засвiчує свiтло Макс вiд нього жмуриться, вiдтрiпує головою назад пасмо чуба й наставляє апарат на потрiбне число.

— Гальо!.. Сузанна? Добрий вечiр. Тут Макс… Так… Нi, на жаль, прийти сьогоднi не можу. Нiяк не можу… Що ж робити? Прощай.

Макс одходить од телефону й простягає руку Рудольфовi. Йому треба йти. А Рудi нехай не сердиться, не дивується i взагалi не звертає на нього великої уваги. В життi кожної людини iнодi бувають чуднi моменти. Чуднi, поганi, але часом i хорошi.

Вiн мiцно потискує руку Рудi i, весело вiдкинувши чуба назад, бадьоро, енергiйно, поводячи широкими плечима, йде з лабораторiї. Проводити його не треба. Вiн сам вийде з саду. Але вмить повертається й тихо каже:

— Рудi! А коли зо мною що-небудь трапиться… чуєш?.. роз'ясни мамi, що таке моя органiзацiя. Роз'ясни як слiд. Зробиш?

— Добре, Масi. Зроблю.

Макс хитає головою й виходить. По дорiжцi саду чуються його певнi, твердi, зовсiм нерозвезенi, нелiнивi кроки.

Дома вiн довго лежить на маленькiй канапцi, якої не вистачає на весь його рiст, так що ступнi нiг висять у повiтрi, i час од часу енергiйно, поспiшно закурює. Потiм схоплюється, перевертає по дорозi стiльця, хапає папiр i пише.

«Сузанно! Я до Тебе бiльше нiколи не прийду. Моя жага лютує, бурею стискає мої кулаки, сповнює моє тiло ридаючим одчаєм. Але я з радiстю пiдставляю себе пiд цю бурю лютi й одчаю.

Я не прийду, Сузанно. Моя жага зцiплює зуби й пiдступно, улазливо, полум'яними, палючими фарбами малює менi картини Твого кохання, Твого тiла. Твоєї краси. Моя кров млiє, благальне простягує до мене руки й ридає. Але я з радiстю слухаю ридання моєї мрiючої кровi, Сузанно.

Я не прийду. Моя жага, моє кохання плюють у мою гордiсть мужчини, смiються й глузують iз моєї полохливостi, дуростi й смiшностi. Але я з насолодою приймаю i смiх, i глум їхнiй.

I яка менi гордiсть, Сузанно, що я з радiстю приймаю їхнiй глум iз своєї дуростi. I яке щастя менi, що я не розумiю Твоєї краси, прекрасна Сузанно!

Цiлую Твої нецiлованi мною тепло бiлi груди, вiд яких ридає моя кров, i цiлую Твої насмiшкуватi очi, вiд яких лютує моя жага, цiлую Твої уста, Сузанно, твої проклятi й болючо-податливi уста. Всю Тебе цiлую, Сузанно, але до Тебе не прийду.

I знаєш, через що ще не прийду до Тебе? Через те, що кохання не є любов, Сузанно.

Кохання — це зойк кровi, це — бездумний, хижий голод тiла, це — наказ вiчностi, яка не допускає опору собi. Але кохання саме себе пожирає, як вогонь, i, коли задоволене, лишає по собi нудний, непотрiбний попiл.

Любов — це iнше лице вiчностi, але це — вростання, вгорання одної iстоти в другу.

Кохання налiтає зразу, в один момент. I може вiдi йти з такою самою раптовiстю та легкiстю, як i налетiло.

Любов приходить пiзно, за коханням, пiсля його ор гiй, пiсля жадних крикiв i лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, з загадковою посмiшкою. Вона приходить в одязi великих страждань, буденних клопотiв, геройської саможертви i дрiбних, порохнявих пригод. Вона приходить непо мiтно, але стає всевладною господинею й вiдходить трудно, з муками, зi смертю.

Кохання, слiпе, дике, з поширеними нiздрями, з скрюченими пальцями накидається на все, що може йо го задовольнити. Жадне й ненажерне, воно одночасно може кохати двох, п'ятьох, стiлькох, на скiльки виста чить у нього вогню.

Любов, повiльна, видюща, вростати може тiльки в одну душу, i тiльки одна душа може прийняти всю другу iстоту до кiнця.

Кохання кохає тiльки для себе. I коли страждання коханого дасть йому насолоду й задоволення, воно шукатиме тiльки страждання коханого.

• Предыдущая
• 32/167
• Следующая