Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 26
- Предыдущая
- 26/167
- Следующая
Мелодiя бiскаi все густiше, виразншiе заповнює залу. Здається, вона виходить не з одного мiсця, а з усiх бокiв, зi стiн, зi стелi, з кожної щiлини. Гунявий звук, як голос дiвчини, якiй затулено носа, веде перед, тамтам обережно час од часу робить два удари й замовкає, неначе легенько пiдпихає у спину дiв чину.
Мадонна з синiми очима стоїть лицем до статуї, все нижче й нижче похиляючи перед нею ясно жовту голову. Потiм стає на одне колiно й витягує врiвнi з похиленою головою рожевi молодi руки Тамгам голосно, вiадно б'є два рази. I зараз же дзвенить мiдь, вихром здiймаються скрипки, гунява дiвчина розкриває уста, випускаючи вiльнi, металiчнi, нiжнi звуки.
Мадонна схоплюється з колiн, пiдкидає руки i, легко, гордо несучи груди вперед, iде назустрiч коханому.
1 з перших же крокiв її, та, власне, з перших рухiв, усерединi в Макса щось легесенько клацає, наче тихенько розчинилися замкненi досi дверi до якогось передiлу душi. I стає легко, затишно, цiкаво хвилююче. Та сама бiская, яка своєю розхристаною похiтливiстю, своїм гунявим, сифiлiтичним цинiзмом викликає раз у раз почування зв'язаностi, нiяковостi й полового роздратування, тепер легко, нiжно проходить усередину, вростає, зливається з усiм Максом. Вона вже перестала бути бiскаєю, модерним танцем салонiв i кабаре. Це чудесна, зворушлива поема, що розповiдає про вiчне в людинi. Нiчого нового не каже Мадонна, все те саме: зустрiч: захват, страх, потяг, вiддавання. Але все, що вона каже, є таке необхiдне, таке одверте, природне й таке невинно чисте, як це може бути тiльки в тварин i в великому творi мистецтва. I вже вона не здається важкою в порiвняннi з «Красою», навпаки, здається, що вони обидвi мають щось надзвичайно спiльне й рiдне мiж собою. Одна сестра, кремово-бiла, непорушне застигла в русi екстазу, а друга, рожева, дихаюча, переказує її мовчазну жагучу мову.
Макс увесь витягується наперед i не зводить поширених очей з рожевого ритмiчного тiла. Ах, так! Ах, мила, голубко, так! Ну, ще, ради бога, ще! Ото, от так! I це так.
Кожний її рух, поворот, вигин тiла, кожна лiнiя наче розв'язує вузлик за вузликом у душi, розвя!зує легко, дивно, нiжно, викликаючи щоразу внутрiшнiй крик полегкостi, увiльнення й ритмiчної, все ширшої та ширшої радостi.
Тамтам рiзко, часто б'є, труситься, скажено шарпається i, знесилено затримуючи темп, блаженно затихає. Рожеве тiло в солодкiй, вдячнiй знемозi схиляється перед тимiямом i лягає.
Макс, як пiдкинений, схоплюється, пiдбiгає до Мадонни, що почала пiдводитись, i бурно, вдячно, сяючи очима, простягає їй руку.
— Я страшенно вам дякую! Я перший раз сьогоднi зрозумiв, як ображають автора бiскаї, танцюючи її не так, як ви Я дуже дякую!
Мадонна з сильно, глибоко дихаючими грудьми, сидячи на килимi, звiвши на нього великi, благальнi очi, подає йому свою руку й засоромлено посмiхається. I видно, що їй пiд його поглядом страшенно соромно й солодко вiд своєї наготи, яку вона носила iак легко й просю, як одежу.
Макс, не помiчаючи цього, сильно струшує теплу, трохи вогку руку, повергається п iде знову до лопуха, йому нiяково, але загонисто весело. Рiзнофарбнi обличчя посмiхаються, ворушаться, спiшать до Мадонни, проводжаючи ного насмiшкува тим поглядом Сузанна з чудним блиском в очах стоїть бiля лопуха.
— Ну, що? Непристойно? Га?
О нi, цього вiн не може бiльше сказати. Про цей танець цього нiхто не смiє сказати. Хто вона?
Сузанна пильно, насмiшкувато й чудно водить поглядом по лицi Макса. Де дiлась умисна розвезенiсть, нахабнувата недбалiсть, виклик, примруженi очi? Очi промiняться, блискають, у плечах енергiя, рiшучiсть. Ех, давайте тепер йому ворогiв! Ах, Максе, ах, експансивний, запальний, мiнливий, бурний хлопчиську! Узять би тебе отут при всiх за твою дику, прекрасну голову й боляче боляче укусить у проклятi губи!
— Хто вона? Гм. Цiкаво? Зачепила? Вона… Рiта Менцель
Рiта Менцель?! Так це вона Рiта Менцель?! Нова балетна знаменитiсть? Ах, он вона яка!
Макс озирається, але нова знаменитiсть уже оточена старими знаменитостями, i бiльше не видно синiх благаючих очей Мадонни i спiвучого рожевого тiла, яке стало таким рiдним. Шкода Але все одно, спасибi їй, — тепер вiн може говорити з Сузанною як с л i д, не так, як iзбирався, а так, як танцювала та, — просто, чисто, одверто й по-людськи.
Вiн повертається до Сузанни. Коли вона не дуже занята, вiн прохав би в неї декiлька хвилин для розмови. Тiльки декiлька хвилин. I десь у iншому мiсцi, не серед цього натовпу.
Сузанна мовчки, не перестаючи чудно посмiхатись, рушiче бере його пiд лiкоть i веде з залу. В зеленому салонi вона на хвилинку зупиняється, думає i, посмiхнувшись, веде праворуч до низеньких дверей. Макс слухняно йде за нею, весь час почуваючи її голу, налягаючу на його лiкоть руку i ждучи моменту, щоб увiльнитись од неї.
— Ну, прошу.
Але в кiмнатi зовсiм темно. I вмить уся вона, як величезний лiхтар без ламп, засвiчується жовтогарячим свiтлом. Здається, з усiх куткiв зiйшло палюче лiтнє сонце i, невидне для ока, залило всю кiмнату пекучим вогнем. Угорi пiд круглою стелею воно — як лiтнього ранку, внизу — як перед вечором.
Макс швидко, вражено дивиться на Сузанну.
Вона з невинним, лукавим i насмiшкуватим виглядом пово дить рукою до широкої, низької, укладеної масою подушок канапи й уклоняється.
— Будь ласка. Я вибрала найбiльш вiдповiдне мiсце для нашої пресерйозної справи. Правда?
Це — «каплиця Афродiти». Посерединi стоїть лицем до канапи її фiгура, роботи омнеїста Лiнде, — .похiтливо гарний соковитий образ. На стiнах висять найкращi речi старого й нового еротизму. В кутках стоять старовиннi вази в формi фалусiв i скульптури, яких прилюдно не можна було виставити. I те, що все це твори щирого мистецтва, що вся каплиця заповнена ними й погляд неодмiнно мусить натикатись на них, що свiтить лiтнє, пекуче сонце, — все це зразу обхоплює душним, непо-кiйним, п'яним духом.
— Будь ласка. Прошу.
I Сузанна знову поводить голою рукою до канапи Бiльш нiяких меблiв у каплицi немає.
Макс, заклавши лiву руку в кишеню, лiнивим i недбалим кроком пiдходить до канапи й сiдає на неї. Спинки немає, через те вiн пiдмощує пiд спину декiлька подушок i спирається на них. Добре, вiн може й тут балакати так, як вiн хоче, а не вона. Властиво, i балакати нема чого. Треба тiльки по-дружньому, просто, щиро подати їй руку, подякувати за все добре й попрощатись. Так вiн i хотiв зробити. Так вона й повинна була зрозумiти з усього його вигляду (а коли треба, вона чудесно все зрозумiє!). Але вона не схотiла зрозумiти. Добре. Вона озброїлась каплицею Афродiти Чудесно. Вiн може й тут прийняти бiй.
Сузанна не сiдає поруч iз Максом. Вона спирається спиною об п'єдестал Афродiти, нiби шукаючи в неї оборони й пiдтримки. Мармурова богиня, знеможено вiдкинувши торс назад, з сласно-блаженним усмiхом дивиться згори на Макса. I груди її, живiт i стегна, здається, дихають солодкою втомою. I пiд нею розiп'яла на п'єдесталi матово-бiлi руки, вузькi на кiнцях i широкi та повнi бiля плiч, її приклонниця. У срiбно-бронзовiй блискучiй лусцi, як морська царiвна, вона злегка похитується всiм тiлом, неначе всерединi ще танцюючи бiскаю. I гола, туга, блискуча пiд гарячим свiтлом нога то блискає бiло молочною смугою, то ховається пiд лускою. А очi телицi вогко, свiжо й iронiчно ласкаво не перестають посмiхатись.
I раптом Максовi невiдомо з чого пригадується, що в цiй каплицi вiн уперше поцiлував Сузанну. Там, бiля тої групи лесбiйок. I, вириваючись з обiймiв, Сузанна боляче вкусила його за шию. Сьогоднi їй не доведеться кусатись. I взагалi, не доведеться бiльше нi кусатись, нi…
— Ну, так от, Сузанно, справа моя дуже коротка.
Макс зупиняється, силкуючись подивитись на неї якомога простiше, сердечнiше та спокiйнiше, i, замiсть того, байдуже й недбало примружує очi.
— Нам треба рiшуче й остаточно попрощатись i розiйтись, Сузанно.
Сузанна, не перестаючи погойдуватись, так само вогко, насмiшкувато й мовчки дивиться на нього. А зi стiн, зi скульптур, з усiх бокiв одверто, настирливо, неначе в змовi з нею, лiзуть в очi йому оголенi, знеможенi, оскаженiлi, раюючi, спочиваючi тiла.
- Предыдущая
- 26/167
- Следующая
