Выбери любимый жанр

Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 10


Изменить размер шрифта:

10

Це одне питання. А друге — кохання. Пан пастор каже, що всi її нiчнi думки та почування — нечистi, грiшнi, всi вiд диявола. Коли уважно над цим подумати, то знов виникає багато сумнiвiв. Що за рацiя боговi вiддавати в монополiю дияволовi так багато всяких приємних i необхiдних речей? Яка прекрас на рiч кохання, а надто кохання без дозволу, тайне, неподiльне нi з ким, сховане, що сповнює всю iстоту кричущою радi стю i щастям. Але воно — вiд диявола! Як любо, як мило в пiнистому гомонi ресторану пiд гондливi звуки музики чути в собi радiсне, здiймаюче шумовиння вина Але воно — вiд диявола! А танець? Коли гаряча рука чоловiка обiймає за плечi, а все тiло ниє, спiває и гойдається солодким ритмом! Але й це вiд диявола. Що таке торгiвля? Обман, загальний обман. А тим часом усе купується й продається: одежа, їжа, книжка, музика, авто, навiть право померти й бути похованим. Хiба нi? А обман — од диявола Значить, майже все життя вiд диявола. Бог же лишив собi молитву, церкву, пiст, шлюб, любов до всякого ближнього без розбору, нi за що нi про що, роздавання свого майна кому попало, одне слово — всякi нуднi, чуднi, непрактичнi, неприємнi, а то й зовсiм неможливi речi Який же сенс у цьому?

Ну, що їй робити з собою? їй, наприклад, дуже приємно бувати в товариствi з одним жонатим чоловiком. Вiн уже немолодий, вiн не такий гарний i милий, як Макс, про якого вона вже казала пановi пасторовi. (Нiхто нiколи не може їй бути такий любий, як бiдний Макс!). Але й цей їй дуже приємний їй приємно, що вiн iз такою побожнiстю, покiрнiстю, жагою дивиться на неї. її хвилює, коли вiн говорить їй на вухо непристойнi слова, її кидає в такий солодкий жар, коли вiн коротенькими, швидкими поцiлунками ходить їй по руцi до самого лiктя. I вона вночi думає про його всякi-всякi речi, що, напевне, вiд диявола. Ну, що їй робити з ним? Ну, добре, вона вже прогнала його, вона вже не бачиться з ним, вона вже навiть старається не думати про нього. Але вона не може прогнати з себе хвилювання, взагалi, вона не може не почувати замирання в грудях, коли зустрiвається очима з гарним чоловiком. їй любо, їй солодко бачити, чути, тягтися до чоловiкiв. От вона говорить це цiлком одверто, щиро. їй соромно за це, дуже соромно. Вона совiсно читає всi молитви, стоїть навколiшки на жорствi, не їсть м'яса, виконує всi рецепти пана пастора, але що ж вона винна, що це не помагає? Бог чомусь надзвичайно стримано ставиться до її старання, наче йому зовсiм не хочеться, щоб вона перестала бути грiшною. Може, й справдi так?

Про театр же їй просто й говорити не хочеться — це не те, що монополiя, а чисте царство диявола А тим часом коли б вона могла стати артисткою, то, здається, пiдписала б… Нi, нi, вона говорить безсумнiвнi дурницi. Вона зовсiм не хоче бу, ти артисткою, це нiсенiтниця.

Взагалi, вона говорить дурницi сьогоднi. Вона вiрить у бога, вона любить його, вона хоче бути всiєю душею приємна йому. Але от тiльки одне питання: що, власне, боговi до неї? Ну, що йому, такому великому, такому всевладному, за приємнiсть од якоїсь малесенької iстотки, як вона? Та вiн не повинен помiчати її. I, взагалi, бог напевне зовсiм не такий, як його малюють. Бог повинен бути величезний, грандiозний, безгнiвний, зовсiм зовсiм не зрозумiлий. I грiхи всi, i злочинства, i святiсть, i непристойностi, i кохання, i усе все, що дiють люди, все, що тiльки iснує, все є його справа, нi за що вiн не може, не повинен сердитись, карати, милувати. I люди зовсiм не повиннi нi прохати його, нi молитись йому, нi боятись його, бо це ж безглуздо. Живуть же тварини, не думаючи про бога, не молячись йому, не боячись його, а проте вони живуть iз дозволу й волi бога Значить… Ну, от знову пан пастор невдоволений. Вона знову говорить дурницi? Правда? Але що ж вона винна, що такi думки приходять їй у голову. Диявол? Ну, от знову — всяка розумна, розсудлива думка вiд диявола.

Ну, от вона хоче зробити одну рiч. То неправда, що вона казала про ненависть до батька. Навпаки, вона любить страшенно батька, вона так любить його, що вночi iнодi ходить до його кабiнету й цiлує тi речi, до яких вiн торкався. Це їй соромно признаватись, але вона говорить пасторовi як представниковi бога. А бог сам повинен це знати. Але вона не може любити графа А раптом вiн справдi не батько її? А раптом її батько десь-iнде, хтось iнший? А граф тiльки з непорозумiння має її любов, краде, значить, її любов? Хiба можна любити серед таких умов? Отже, їй треба знати напевне, хто її батько. Навiть не це, а тiльки, чи граф батько їй, чи нi. Бог повинен бачити її муки. Але навiщо вiн допускає їх? Чого йому не сказати їй просто й одверто, що граф не є її батько? Чому? Коли вiн справдi все знає, всiм пiклується, до всього втручається, то хай же вiн скаже їй, чи граф батько їй, чи нi. I хай скаже просто, без нiяких ухилянь. Хай дасть їй якийсь знак. От, наприклад, вона перед одходом до пастора забула в ван нiйкiмнатi синю вазочку з орхiдеями. Коли бог хоче їй вiдповiсти на її питання, нехай перенесе вазочку з ванни в її кiмнату. Коли граф її батько, нехай бог поставить вазочку на стiл перед i анапою Коли не батько, хай поставить на маленький столик у кутку. I нiчого бiльш. Вона не вимагає, щоб ста лось якесь чудо. Нехай прийде мама або покоївка, побачить вазочку й перенесе. Нехай усе зробиться цiлком природно, без чудес. Вона ж не вимагає, щоб вiн для неї перетворив воду в вино або що небудь подiбне. От тодi вона знатиме напевне, що бог є, що вiн саме такий, яким його малює пан пастор, що вiн клопочеться про людей, що йому страждання їхнi не байдужi. Можна про це думати? Можна ставити боговi такi умови чи нi?

Старенький пастор ощелешено, безпорадно слухає бурхливий потiк слiв, дивиться на гаряче, потемнiле вiд пiднесення лице й чує, що вiд цеї пришелепуватої й нещасної дiвчини болi в шлунку стають нестерпнi. Вiн одкидаєтбся на рiвну спинку стiльця, набирає повнi груди повiтря и крутить головою з таким явних виразом неможливостi далi слухати, що Труда замовкає й починає чекати: коли вiн пересердиться, вiн дасть їй вiдповiдь на всi її питання, вона, здається, була досить одверта.

Але старенький заплющує круглi, опуклi очi i з виразом тупого страждання сидить непорушно й мовчки.

В кiмнатi вже темнiє. Перед розп'яттям три свiчечки догорiли до краю, поспускавши набiк нагорiлi гнотакну, як перетомленi собачки язики. На дитячо-рожевiй лисинi пастора та на опуклих баньках заплющених очей мляво ворушиться свiтло свiчок. Пастор трудно здiймає повiки.

— Приходьте, дитино моя, iншим разом. Подумайте самi над своїми, словами. Нехай вам поможе господь вибратись iз вашої ковбанi тьми й грiховних думок. Не можу я сьогоднi, доню. Iдiть iз богом.

Труда тихенько пiдводиться i, як вiд заснулої в колисцi дитини, навшпиньках, i озираючись, iде до дверей.

* * *

З нiжним сумом дзвякає замок старовинної скриньки, рiзнофарбним переливом блискає фамiлiйна велична таємна релiквiя. I так само, як щоразу, принцеса Елiза вiд погляду на неї почуває себе самотньою на свiтi, покинутою серед чужих людей маленькою дiвчинкою, безпорадною й безсилою. I знову вже стоять в очах страшнi, виряченi очi батька — чи вiд жаху смертi, чи вiд тиску повiтря при падiннi — розсiчена крилом апарата голова брата, знову та сама тоскна млоснiсть пiд грудьми.

Але як тiльки холоднуватi краї брильянтiв нiжно й гостро торкаються її шиї, як тiльки загоряються стрiлчастими спектрами в дзеркалi, так дивним дивом на неї спадае звичайний, величний, строгий спокiй. Неначе якийсь незримий, гiпнотизер ззаду владично кладе їй руку на голову й розтоплює у своїй волi всi її згадки, самотнiсть, тоскнiсть. Вона несе на шиї коронку Зiгфрiда, емблему влади кращих, благословення вiкiв, символ вищостi, вибраностi, вiдзначеностi перстом вищих силЯк же може вона бути самотня, безсила?

До кабiнету графа на засiдання берлiнської органiзацiї друзiв увiходить не князiвна Елiза, а королева — на засiдання i свого кабiнету мiнiстрiв. Увiходить так просто, так ясно, з такою певнiстю за кожний свiй рух, з якою рiдко входили монархи, що за їхнiми спинами стояли мiльйоновi армiї. I для кожного в неї знаходиться вiдповiдне до значення стану його слово, погляд, посмiшка.

10
Перейти на страницу:
Мир литературы