Кінець Вічності - Азимов Айзек - Страница 9

• Предыдущая
• 9/51
• Следующая

Купер зітхнув.

— Як би я хотів, щоб мені на уроках не пояснювали рівняння та механіку полів, а розповідали про цікавіші речі! От якби я жив у часи Малансона…

— Ти нічого тоді про все це не дізнався б. Малансон жив у 24-му, а Вічність створено тільки в 27-му. Сам розумієш, що відкрити Темпоральне Поле і створити Вічність — це не одне й те саме. В 24-му ніхто ані найменшого уявлення не мав про те, що означає відкриття Малансона.

— Отже, він випередив свій час?

— Набагато. Він не тільки відкрив Темпоральне Поле, але й описав основи взаємозв’язків, на яких базується створення Вічності, й передбачив усі її характерні ознаки, за винятком хіба що Зміни Реальності. І зробив це з неабиякою точністю… але, здається, ми приїхали. Виходь перший.

Вони вийшли з капсули.

Харлан ще ніколи не бачив Старшого Обчислювача Лабана Твісела таким розгніваним. Подейкували, що Твісел не здатний на будь-які вияви емоцій; його називали бездушним стариганом, що, прижившись у Вічності, навіть забув номер свого рідного Сторіччя; ходили чутки, нібито серце його атрофувалося ще в ранній юності й він замінив його простим ручним комп’ютером, на зразок того, що він його завжди носив із собою в кишені штанів.

Твісел ніколи не намагався спростувати цих чуток. Багато хто вважав, що він і сам у них вірить. І, мабуть, через те Харлан, зігнувшись під гнівним натиском Старшого Обчислювача, все-таки встиг якимось краєчком мозку здивуватися з того, що Твісел здатний так бурхливо виказувати свої почуття. Харлан навіть подумав: а чи не пошкодує потім старий, переконавшися, що його комп’ютерне серце насправді виявилося елементарним людським органом із м’язів та клапанів, жалюгідним клубком емоцій.

— О всемогутній Часе! — кричав Твісел скрипучим старечим голосом. — Чого це ти, хлопче, тут розкомандувався? Уявив себе на засіданні Ради? Надумав мене вчити, замість того щоб виконувати мої накази? З яких пір ти став розпоряджатися рухом капсул у цьому Секторі? Може, всі ми повинні просити в тебе дозволу на поїздку?

Час від часу Твісел вимагав: «Відповідай мені!» — і не дочекавшись відповіді, виливав на бідолашну Харланову голову чергову порцію уїдливих запитань з киплячого казана своїх емоцій.

— Якщо ти ще хоч раз дозволиш собі подібне, я пошлю тебе ремонтувати каналізацію до кінця твоїх днів! — пригрозив він насамкінець. — Закарбуй це собі на носі!

Блідий від крайнього хвилювання, Харлан пробелькотів:

— Мені ніколи ніхто не казав, що Учня Купера не можна брати в капсулу.

Але це пояснення не пом’якшило гніву Старшого Обчислювача.

— Що то за виправдання із подвійних заперечень, хлопче? Тобі ніколи ніхто не казав, щоб ти не споював його. Не казали тобі, щоб ти не стриг його наголо, не прохромлював шпагою. О Часе! А що ж тобі, хлопче, сказали робити з ним?

— Навчати його Первісної історії.

— От і навчай. Інші речі хай тебе не обходять.

Твісел шпурнув недопалок на підлогу й люто розтер його ногою, немов то було лице його заклятого ворога.

— Я хотів би тільки зауважити, — насмілився вставити Харлан, — що чимало Сторіч існуючої Реальності в багатьох аспектах схожі на деякі епохи Первісної історії. Я мав лише намір узяти Купера в ці епохи, звичайно, у суворій відповідності з просторово-часовими інструкціями. Це була одна з форм практичних занять.

— Що?! Послухай, телепню, може, ти хоч зрідка питатимеш у мене дозволу? Я забороняю подібні подорожі. Навчай його тільки Первісної історії. Ніяких практичних занять! Ніяких лабораторних експериментів! Не зоглянешся, як почнеш змінювати Реальність, аби лишень показати йому, як це робиться.

Сухим язиком Харлан облизав пересохлі губи, ображено пробурмотів вибачення й, зрештою, великодушно був відпущений.

Одначе минув не один тиждень, перш ніж загоїлась його душевна рана.

Через два роки після того як Харлан став Техніком, він знову повернувся до Сектора 482-го Сторіччя. Харлан його ледь упізнав.

Сектор не змінився. Змінився він сам.

Два роки роботи Техніком не минули марно. Поступово він звик до своєї професії, сумніви його вляглись, душа заспокоїлася. Йому більше не доводилося з кожним новим Спостереженням вивчати нову мову, призвичаюватися до нового стилю одягу, до нового способу життя. З другого боку, за ці два роки він замкнувся в собі й майже забув про той дух товариськості, що об’єднував усіх Спеціалістів у Вічності.

Та понад усе, завдяки професії Техніка, в нього розвинулося почуття влади. Він тримав у своїх руках долі мільйонів людей, і це допомагало йому гордо нести свій тягар самотності.

Харлан холодно глянув на Зв’язківця, що сидів за робочим столом біля входу в Сектор 482-го, і промовив, чітко розділяючи склади:

— Технік Ендрю Харлан доповідає Обчислювачеві Фінджі про своє тимчасове призначення на роботу в 482-е.

Зв’язківець крадькома скинув на нього швидкий погляд. Серед Вічних це називалося «коситися на Техніка» — людина мимоволі скоса поглядала на рожеву нарукавну емблему й поквапливо відводила очі, намагаючись будь-що не глянути на неї вдруге.

Харлан подивився на емблему Зв’язківця. Вона не була жовта, як в Обчислювача, або зелена, як у Розраховувача, або блакитна, як у Соціолога, або біла, як у Спостерігача. Всі Спеціалісти носили однотонні емблеми, а цей — просто блакитну смужку на білому тлі. Чоловік за робочим столом був усього-на-всього Зв’язківцем — представником обслуговуючого персоналу; ціла безодня відділяла його від Спеціалістів.

Але й він «косився на Техніка».

— Я чекаю, — сказав Харлан з прихованим сумом.

— Викликаю Обчислювача Фінджі, сер, — поквапливо відповів Зв’язківець.

Харлан пам’ятав 482-е Сторіччя солідним і розкішним; тепер воно здалось йому злиденним і вбогим.

Він звик до скла й порцеляни 575-го, до культу чистоти, що панував там. Йому став близький цей світ ясності та білизни, зрідка поцяцькований клаптиками світлих пастельних тонів.

Недоладні гіпсові завитушки 482-го, його яскраві строкаті барви, розмальовані металеві конструкції викликали в Харлана огиду.

Навіть Фінджі ніби понижчав на зріст. Два роки тому Спостерігачеві Харлану кожен жест Фінджі здавався могутнім і зловісним. Тепер Технікові Харлану з висоти його нового становища Фінджі видався жалюгідним і розгубленим. Харлан чекав, поки Обчислювач закінчить перебирати згортки перфострічок і підведе голову з виглядом людини, яка вирішила, що відвідувач одстояв відведений для нього час і тепер на нього можна звернути увагу.

Фінджі народився в енергетичному 600-му Сторіччі. Харлан довідався про цей факт від Твісела, і йому багато що прояснилося. Нерідкі напади роздратування могли бути природним наслідком постійного почуття непевності у цього гладкого, дебелого чолов’яги, який, звикнувши до непохитно міцних силових полів, тепер, на своє нещастя, мусив мати справу з крихкою, ненадійною матерією. Його скрадлива, котяча хода добре запам’яталася Харланові; як часто, підвівши від столу голову, він раптом помічав на собі пильний погляд Фінджі; Обчислювач мовби підкрадався, його поява завжди була нечутною. І тепер Харланові здавалось, що Фінджі ходить навшпиньки, немов боїться, аби не проломилася підлога під вагою його тіла.

«Не пристосувався він у цьому Секторі, — з добродушною поблажливістю подумав Харлан. — Єдине, що може допомогти йому, — це нове призначення».

— Здорові були, Техніку Харлане, — нарешті привітався Фінджі.

— Здрастуйте, Обчислювачу, — відповів Харлан.

— За ці два роки, відколи ви…

— Два біороки, — поправив його Харлан.

Фінджі кинув на нього здивований погляд.

— Так, так, авжеж, два біороки.

У Вічності не існувало Часу в звичайному розумінні цього слова, але людські тіла старіли, і це старіння було невблаганною міркою Часу навіть за браку самого фізичного феномена. Проте біологічний Час плинув, і за один біорік всередині Вічності людина старіла так само, як і за звичайний рік у Часі.

• Предыдущая
• 9/51
• Следующая