Кінець Вічності - Азимов Айзек - Страница 48
- Предыдущая
- 48/51
- Следующая
— Я не розумію, про що ти кажеш, — промовила Нойс, усе ще не заспокоївшись. — Зрозуміла тільки, що ти жодним словом не обмовився про нас з тобою, а саме про це я хочу від тебе почути.
Харлан залишився незворушним.
— Отже, для чого був поставлений бар’єр в 100 000-му? — правив своєї він. — Яка його мета? Тобі ніхто не заподіяв ніякої шкоди. Тоді що це могло означати? І я запитав себе: що відбулося через те, що бар’єр було поставлено, або, інакше кажучи, чого не відбулося б, якби бар’єр не поставили?
Харлан помовчав якусь хвилю, втупившись поглядом у свої важкі, незграбні черевики з натуральної шкіри. Він подумав, що з великим задоволенням роззувся б…
— На поставлене запитання може бути лише одна відповідь. Наштовхнувшись на бар’єр, я стрімголов помчав назад за випромінювачем, щоб з його допомогою допитати Фінджі й одержати від нього пояснення. А потім мені спало на думку ризикнути Вічністю, щоб повернути тебе, і я мало не знищив Вічність, подумавши, що втратив тебе назавжди. Ти мене розумієш?
Нойс дивилася на нього із змішаним почуттям недовіри та страху.
— Невже ти хочеш сказати, що ті люди з майбутнього змусили тебе саме так робити? Що вони запрограмували твої дії?
— Атож. І не дивись на мене так. Я в цьому певен! Хіба ти не розумієш, яка тут різниця? Поки я щось роблю із власної волі, я можу пояснити свої вчинки й ладен відповідати за них. Але знати, що мене обдурили, обвели круг пальця, що хтось керує і маніпулює моїми почуттями, немов я Обчислювальна машина, в яку досить лише вкласти відповідну програму…
Харлан раптом зрозумів, що зірвався на крик, і осікся. Помовчавши хвилю, він провадив далі:
— Я не можу змиритися з цим. І я мушу виправити те, що зробив, коли був маріонеткою в чужих руках. Тільки тоді я заспокоюсь. І, мабуть, так і буде. Він ще відчує справжній тріумф, незважаючи на особисту трагедію, яка чекає на нього попереду.
Коло замикається.
Нойс несміливо простягла до нього руку, немов хотіла приголубити, але Харлан відсунувся, уникаючи її ласки.
— Все було підстроєно. І моя зустріч з тобою. І все, що відбулося потім. Проаналізували мою вдачу, мої нахили. Це, очевидно, дія і реакція на неї. Натисніть на одну кнопочку — і чоловік зробить це. Натисніть на іншу кнопочку — і він зробить те.
Болючий сором заважав йому говорити. Він труснув головою, мовби намагаючись позбутися почуття відрази. Так пес струшує із себе воду, коли вийде з річки.
— Одного я тільки не розумів спочатку: як я здогадався, що Купера мають послати в Первісну епоху? Неймовірна здогадка!
В мене не було для неї ніяких підстав. І Твісел не міг цього зрозуміти. Він не раз дивувався, як я зі своїми мізерними знаннями математики примудрився дійти правильного висновку.
А я все-таки здогадався. І знаєш, коли вперше здогадка осяяла мене? Тієї самої ночі. Ти спала, а я ніяк не міг заснути. В мене було таке відчуття, ніби я конче маю щось згадати. Якусь фразу, якусь думку, що промайнула в моєму збудженому мозку. Я довго думав, аж поки раптом збагнув значення всього того, що пов’язане з Купером, й водночас зблиснула думка, що я можу знищити Вічність. Пізніше я ознайомився з історією математики, але в цьому вже не було особливої потреби. Я вже все знав і так. Я був певний. Як? Чому?
Нойс пильно дивилася на нього. Вона вже не пробувала доторкнутися до нього.
— Невже ти хочеш сказати, що люди з Прихованих Сторіч і це підстроїли? Що вони вклали у твій мозок думки й спрямовували твої дії?
— Так, так! Саме так вони й робили. Однак не довели ще справи до кінця. Коло замикається, але воно ще не замкнулось.
— Але як вони можуть щось зробити тепер? Адже їх немає з нами?
— Немає? — Голос його прозвучав так глухо, аж Нойс зблідла.
— Невидимі надістоти? — прошепотіла вона.
— Ні, не надістоти. І не невидимі. Я вже пояснював тобі, що, створивши власне навколишнє середовище, людина перестала еволюціонувати. Людина Прихованих Сторіч — це гомо сапієнс. Звичайна людина.
— Тоді напевне їх тут нема.
— Тут є ти, Нойс, — сумно промовив Харлан.
— Авжеж. І ти. І більше нікого.
— Ти і я, — погодився Харлан. — І нікого більше. Жінка з Прихованих Сторіч і я… Не прикидайся невинним ягням, Нойс. Прошу тебе.
Вона з жахом подивилася на нього.
— Про що ти кажеш, Ендрю?
— Про те, що й повинен сказати. Що ти мені нашіптувала того вечора, коли споїла мене м’ятним напоєм? Твій ніжний голос… улесливі слова… Я нічого не розумів тоді, але підсвідомо я все запам’ятав. Про що ти нашіптувала мені так ніжно? Про подорож Купера в минуле. Про Самсона, що руйнує храм Вічності. Я правильно кажу?
— Я навіть не знаю, хто такий Самсон і що він руйнував, — сказала Нойс.
— Ти могла легко про це здогадатися, Нойс. Скажи мені, коли ти вперше проникла в 482-е? Замість кого ти там з’явилася? Чи ти просто… втиснулася в те Сторіччя? Експерт із 2456-го на моє прохання розрахував лінію твого життя. В новій Реальності ти не існувала. Не було навіть твого Аналога. Дивно для такої невеличкої Зміни, та все ж можливо. А потім Розраховувач сказав мені одну річ. Я його почув, але не зрозумів. Дивно, що я взагалі запам’ятав його слова. Може, вони й зачепили в мені якусь струну, але я був надто переповнений… тобою, щоб прислуховуватися. Він сказав: «При тій комбінації чинників, яку ви мені дали, я не зовсім розумію, як вона могла існувати в попередній Реальності».
Він мав рацію. Ти і не існувала в ній. Ти була прибульцем з далекого майбутнього й маніпулювала мною і Фінджі також у своїх власних цілях.
— Ендрю…
— Все збігається. Який я був сліпий! Книга в твоїй домашній бібліотеці називалася «Соціальна й економічна історія». Вже тоді це мене здивувало. Вона була тобі потрібна, — правда ж? — щоб, вивчивши її, якнайкраще пристосуватися до того Сторіччя. І ще одне. Пам’ятаєш нашу поїздку в Приховані Сторіччя? Це ти зупинила капсулу в 111 394-му. Ти зупинила її точно розрахованим, упевненим рухом… Де ти навчилася управляти капсулою? Адже, судячи з усього, це була твоя перша подорож у капсулі. До речі, чому в 111 394-му? Це що, твоє рідне Сторіччя?
— Навіщо ти взяв мене з собою в Первісну епоху, Ендрю? — тихо спитала вона.
— Щоб захистити Вічність! — несподівано зірвався він на крик. — Важко передбачити, що ти могла б там іще накоїти. А тут ти безпорадна, бо я розкусив тебе. Признайся, що це правда. Признавайся!
У пароксизмі гніву він замахнувся на неї. Вона й не поворухнулася. На її обличчі відбився цілковитий спокій. Вона здавалася прекрасною статуєю, виліпленою із теплого воску. Піднята рука Харлана застигла в повітрі.
— Признавайся! — повторив він.
— Хіба ти сумніваєшся у своїх висновках? Та й яке це має для тебе значення, признаюсь я чи ні?
Харлан відчув, як знов у ньому закипає лють.
— Признавайся, щоб я потім не відчував ні каяття, ні жалю.
— Каяття?
— Нойс, я прихопив із собою анігілятор і маю намір убити тебе.
- Предыдущая
- 48/51
- Следующая
