Кінець Вічності - Азимов Айзек - Страница 22

• Предыдущая
• 22/51
• Следующая

— Чого тобі стало шкода мене? — Харлан відчув, що червоніє.

— Ти так страждав, так потерпав. А в коханні все просто. Треба тільки запитати дівчину. Це ж так легко бути невимушеним. Навіщо страждати?

Харлан похитав головою. Ох і мораль у 482-му!

— Тільки запитати, — пробурмотів він. — Так просто? І нічого більше не треба?

— Ну, звичайно, треба ще й сподобатись дівчині. І вона відповість взаємністю. А чому б і ні, коли вона вільна? Це ж так просто.

Тепер настала черга Харланові опустити очі. Авжеж, усе дуже просто. Нічого непристойного. Принаймні з погляду 482-го Сторіччя. Хто у Вічності мав про це знати краще за нього? Він був би несосвітенним дурнем, якби почав допитуватися у Нойс про її колишні любовні інтрижки. Це однаково, що розпитувати дівчину зі свого рідного Сторіччя, чи не траплялось їй обідати в присутності чоловіків і як вона могла зважитися на таке?

— А що ти думаєш про мене? — сором’язливо запитав Харлан.

— Ти дуже милий, — ніжно сказала вона. — От якби ще ти завжди був веселий… Чому ти не всміхаєшся?

— Мені не смішно, Нойс.

— Будь ласка, прошу тебе. Я хочу побачити, чи можуть твої губи розтягуватися. Нумо спробуємо.

Вони притисла своїми пальцями куточки його уст і легенько розтягла їх. Він відсмикнув голову й не зміг утриматись від усмішки.

— От бачиш. Твої щоки навіть не потріскалися. Ти вже майже вродливий. Якщо ще трохи попрактикуєшся перед дзеркалом, навчишся усміхатися, пускати бісики очима, то й зовсім станеш вродливим.

Але його й так ледь помітна усмішка враз згасла.

— На нас чекають прикрощі?

— Так, Нойс, великі прикрощі.

— Через те, що було між нами? Тоді, того вечора?

— Не зовсім через те.

— Але ж ти знаєш, що винна в усьому тільки я. Якщо хочеш, я їм так і скажу.

— Ні в якому разі! — енергійно запротестував Харлан.

— Не треба брати на себе провину. За тобою ніякої, ніякої провини немає. Тут річ в іншому.

Нойс тривожно глянула на шкалу часометра.

— Де ми? Я не бачу цифр.

— Коли ми? — машинально поправив її Харлан. Він зменшив швидкість, і на шкалі вже можна було розгледіти номери Сторіч. Її великі гарні очі враз округлились і зачудовано дивилися на прилад.

— Невже це правда?

Харлан ковзнув поглядом по часометру. На шкалі з’явилась цифра 72 000.

— Безперечно.

— А де ж ми зупинимося?

— Коли ми зупинимося? В далекому-далекому майбутньому, — відповів він похмуро, — там, де вони тебе ніколи не знайдуть.

Вони мовчки дивилися, як наростають цифри лічильника. В цій тиші Харлан подумки знову й знову повторював собі, що дівчина чиста і Фінджі даремно обвинувачував її. Звичайно, з її щирого зізнання видно було, що в тому звинуваченні була часточка правди, але ж Нойс йому так само щиро сказала, що він їй не байдужий.

Раптом Нойс встала, підійшла до Харлана й рішуче зупинила капсулу. Від різкого темпорального гальмування Харланові до горла підступила нудота.

Він заплющив очі, кілька разів ковтнув слину, й нудота минулася.

— В чім річ? — запитав він.

Обличчя Нойс стало сірим, мов попіл; якусь мить вона не могла вимовити слова.

— Я не хочу далі. Цифри такі великі. Часометр показував: 111 394.

— Досить, — сказав Харлан. — Він простягнув їй руку й поважно додав: — Ходімо, Нойс. Тут буде твій дім.

Вони простували порожніми приміщеннями, побравшись за руки, мов діти. Основний коридор освітлювався, а в темних кімнатах спалахувала ілюмінація одразу, як тільки вони переступали поріг. Повітря було свіже та чисте, що свідчило про чудову вентиляцію.

— Невже тут нікого немає? — прошепотіла Нойс.

— Жодної живої душі, — озвався Харлан. Він хотів відповісти їй голосно й упевнено, щоб розвіяти страх перед «Прикованими Сторіччями», але з його уст зринув тільки шепіт.

Вони забралися так далеко, що Харлан навіть не знав, як називати це Сторіччя. Казати: сто одинадцять тисяч триста дев’яносто четверте — просто смішно. Дехто називав цей період просто й невизначено — «Стотисячні Сторіччя».

Безглуздо сушити собі голову ще й над такою проблемою, однак тепер, коли збудження від утечі крізь Час трохи вляглося Харлан раптом збагнув кожним своїм фібром, що опинився в тій частині Вічності, куди ще не ступала людська нога, і йому стало моторошно. Харланові було соромно за свій страх, соромно вдвічі від того, що Нойс — свідок його страху, якого він не міг у собі побороти.

— Як тут чисто, — сказала Нойс. — Жодної порошинки.

— Самоприбирання, — відповів Харлан. Йому здавалося, що він аж надриває голосники від крику, а насправді він говорив дуже тихо. — І немає жодної людини на тисячі Сторіч ні в минуле, ні в майбутнє, — додав він.

Нойс, здавалося, сприйняла його повідомлення спокійно. — І скрізь так, як тут? Ти звернув увагу на продуктові склади, бібліотеки фільмокниг?

— Авжеж. Тут повно всіляких припасів. І так у кожному Секторі.

— Але для чого це все, як навкруги нікого немає?

— Тут є своя логіка. — Коли він заговорив про це, йому стало не так моторошно. Висловлював уголос те, про що досі міг тільки думати, й воно одразу робилося прозаїчним, буденним. — Ще на ранній стадії існування Вічності, в одному з 300-х Сторіч, винайшли дублікатор речовини. Ти мене розумієш? З допомогою резонансного поля можна перетворити енергію на речовину, де атомні частки розташовані так само — в межах невизначених умов, — як і у висхідній моделі. Внаслідок виходить точна копія предмета.

Вічність вилучила дублікатор із Часу й пристосувала його до власних потреб. На той час було збудовано всього шістсот чи сімсот Секторів. Ми, звичайно, планували розширити свої зони впливу. «Десять нових Секторів за один біорік» — ось провідне гасло того часу. Дублікатор зробив усі ці зусилля непотрібними. Ми побудували один новий Сектор, забезпечили його необхідним запасом харчів, води, енергії, начинили найдосконалішою автоматикою. Після цього ввімкнули дублікатор й одержали по точній копії цього Сектора в кожному Сторіччі Вічності. Я навіть не знаю, наскільки далеко вони простяглись у майбутнє — очевидно, на мільйони Сторіч. — І всі вони схожі на цей, Ендрю?

— Як дві краплини води. З розширенням Вічності ми просто займаємо черговий Сектор і переобладнуємо його за модою відповідного Сторіччя. Постають труднощі лише в енергетичних Сторіччях. Але ми до того Сектора ще не дістались.

Він не сказав їй, що Вічні не можуть проникнути в Час звідси — з «Прихованих Сторіч». Що від цього зміниться?

Нойс глянула на Харлана, й здавалось, у її очах зблиснула тривога. Помітивши той погляд, він поквапливо додав:

— Не подумай, що будівництво Секторів було марною справою. Для цього потрібна була тільки енергія, а ми її брали від спалаху Нової зірки…

Вона перебила його:

— Ні, річ не в тім. Просто я ніяк не можу згадати…

— Про що?

— Ти сказав, що дублікатор винайшли в 300-х. Але в нас в 482-му його немає. І я не пригадую, щоб про це йшлося в історичних фільмокнигах.

Харлан замислився. Хоча Нойс була нижча за нього зростом усього на два дюйми, він ураз відчув себе поряд з нею велетнем. Вона здавалась йому малою, безпорадною дитиною, а він, напівбог Вічності, повинен настановляти її на шлях істини, поступово відкривати перед нею правду.

— Нойс, люба моя, — сказав він, — давай де-небудь сядемо, і я тобі все поясню.

Уявлення про змінність Реальності, про те, що вона не є чимось усталеним і вічним, не завжди легко вкладається в свідомості людей.

В тиші безсонних ночей Харлан іноді згадував перші дні свого Учнівства і свої відчайдушні намагання порвати з рідним Сторіччям і з Часом взагалі.

Простому Учневі потрібно було півроку, щоб узнати правду, збагнути, що він уже ніколи не повернеться додому в буквальному розумінні цього слова. І річ не тільки в суворих законах Вічності, які прирікали його на блукання в чужих світах, а й у тому беззаперечному факті, що рідного дому могло вже не бути і в певному розумінні слова його взагалі й не було.

• Предыдущая
• 22/51
• Следующая